Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Ти й досі збираєшся сказати їм правду? — пошепки спитала я його.
— Казати правду, зазвичай, набагато легше, — різко мовив Рейлі, — а між друзями — набагато доречніше.
— Не забувайся, Волтере, — застеріг його Метью, закипаючи гнівом.
— Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? — Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.
— Вона — моя дружина, — парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. — А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові — уявному чи реальному.
— Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? — уперто напосідав Волтер.
— Про те, що її кохаю, — відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.
Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью — по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.
— Он воно як, — повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.
— Саме так, — підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.
— Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, — сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. — Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання — а вони виникнуть неодмінно.
Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.
— Невже ти гадаєш, що ми так просто…
— Вгамуйся, Кіте, — сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. — Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.
— Дякую, Волтере. Ви п’ятеро — єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. — Метью пригладив пальцями волосся. — Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?
Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.
— Я не впевнений, — обережно почав Генрі, — чи ми розуміємо, куди ти хилиш.
— А туди, що Діана — з Нового Світу. — Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. — Із прийдешнього Нового Світу.
Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.
— Вона ж казала, що походить з Кембриджа, — отетеріло зауважив Волтер.
— Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.
Я прокашлялася. — Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.
Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.
— Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.
— А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? — прорізався крізь гамір низький голос Волтера.
— Батько Діани був ученим, — відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. — І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.
— У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, — сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью — продовжуй, мовляв.
— У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, — продовжив Метью.
— Така відьма — легка здобич, — нахмурився Кіт. — А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?
— Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. — Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.
— Невігластво — непростимий гріх, — сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.
— А невірність й віроломство — також, — обірвав його Волтер. — Продовжуй, Метью.
— Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона — далеко не невіглас. Вона — теж науковець, — гордо заявив Метью. — І предметом її пристрасті є алхімія.
— Дами-алхіміки — це все одно, що кухонні філософи, — пирхнув Кіт, — бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.
— Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, — відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. — А потім навчаю цьому предмету студентів університету.
— Невже жінкам дозволено викладати в університетах? — отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.
— І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, — пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. — Діана навчалася в Оксфорді.
— Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, — сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? — Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.
— Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. — Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. — У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.
— Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? — здивовано запитав Кіт. — Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того — ти відкидав їх, як забобони.
— А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.
— І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. — Волтер похитав головою.
— А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? — поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.
— А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, — пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.
— І демонам та верам також заборонено, — мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.
— Та невже? — Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. — А хто заборонив такі шлюби — королева?
