Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗

— Бачив кого-небудь з цих типів? — Запитала Кара, не встиг він увійти в хатину.

Річард пальцем стер цівку поту з чола. Вологе волосся прилипли до шиї.

— Ні. Вони напевно ще в Хартленді, напиваються і скаржаться один одному. Коли вони сюди повернуться, ми будемо вже далеко.

— І все ж я як і раніше вважаю, що нам потрібно залишитись тут і покінчити з загрозою раз і назавжди, — пробурчала Кара.

Річард пропустив її слова повз вуха.

— Я зрубав кілька міцних гілок, щоб зробити носилки. — Він, немов бажаючи підбадьорити, провів пальцями Келен по підборіддю. — Віднині ти у нас будеш жити на ношах, і тоді ми зможемо класти і діставати тебе з карети, не… — У його очах стояло той самий вираз, яке їй боляче було бачити. Річард посміхнувся:

— Так нам з Карою буде простіше.

Келен постаралася мужньо зустріти новину. — Значить, ми готові рухатися? Він кивнув, опустивши очі.

— Відмінно! — Життєрадісно заявила Келен. — Я цілком дозріла для гарненької гойданки. Із задоволенням помилуюся околицями.

Річард знову посміхнувся — на цей раз більш переконливо.

— Це задоволення ти отримаєш. А в кінці шляху ми опинимося в чудовому місці. Подорож при тій швидкості, з якою ми можемо рухатися, займе деякий час, але вона того варта, ось побачиш.

Келен постаралася дихати рівно. Подумки вона твердила його ім'я, умовляючи себе, що цього разу його не забуде, що не забуде і своє власне ім'я. Вона терпіти не могла забувати що б то не було. Відчувала себе повною ідіоткою, коли доводилося заново вчити те, що вона повинна пам'ятати, але забула. Цього разу вона буде все пам'ятати.

— Ну, так мені що, встати і йти? Або ти виявиш шанобливість і віднесеш мене?

Річард поцілував її в лоб — туди, де легке торкання губ не завдасть їй болю. Озирнувшись на Кару, він кивком велів їй взяти Келен за ноги.

— А ці люди будуть довго пити? — Поцікавилася Кален.

— Ще тільки середина дня. Не хвилюйся, коли вони вернутся, ми вже будемо далеко.

— Мені дуже шкода, Річард. Я знаю, ти думав, що люди в тебе на батьківщині…

— Вони такі ж люди, як і скрізь.

Келен кивнула, ласкаво погладивши його велику долоню.

— Кара дала мені твій трав'яний настій. Я буду спати довго, так що не старайся через мене стримувати коней — я все одно нічого не відчую. Не хочу, щоб тобі довелося битися.

— Я й не збираюся ні з ким битися. Просто проїдуся по рідних лісах.

— От і добре. — Вона задихала швидше, і ребра миттєво заломило. — Я люблю тебе, ти знаєш. На випадок, якщо я забула це сказати, — я люблю тебе.

Він посміхнувся — а в очах як і раніше стояла біль.

— Я теж тебе люблю. Постарайся розслабитися, ми з Карою будемо обережні. Будемо діяти не поспішаючи. Поспішати нікуди. Просто розслабся. Ти швидко одужуєш, скоро все буде не так болісно.

Келен і раніше отримувала поранення і знала, що завжди краще рухатися самостійно, тому що так простіше уникнути болю. Тепер вона зрозуміла: саме погане — це коли хтось тебе пересуває.

Річард нахилився, і вона обвила правою рукою його шию, а він обережно обняв її за плечі. Навіть — таке обережне переміщення викликало жахливу біль. Келен намагалася не звертати на неї уваги і розслабитися, знову і знову подумки повторюючи його ім'я.

Раптово вона пригадала щось важливе. Зараз у неї остання можливість сказати про це.

— Річард, — квапливо зашепотіла вона, поки він не підсунув руку їй під спину. — Будь ласка… будь обережний, щоб не зашкодити дитині.

І здивувалася, побачивши, як спотворилося його обличчя. Далеко не відразу він подивився на неї. І від того, що вона прочитала в його погляді, у неї мало серце не зупинилося.

— Келен… ти ж пам'ятаєш, правда?

— Пам'ятаю?..

Його очі зволожилися.

— Що ти втратила дитину. Коли на тебе напали.

Пам'ять повернулася миттєво. У неї перехопило подих.

— Ой…

— Ти в порядку?

— Так. Я на секунду забула. Просто не подумала. Тепер пригадала. Так, ти говорив мені про це.

І вона дійсно згадала. Їх дитя, яке тільки тільки початок рости в ній, давно вже загинуло. Тварюки, що напали на неї, відібрали у неї і дитину.

Світ зробився безбарвним і мертвим.

— Мені дуже шкода, Келен, — прошепотів Річард.

— Не треба, Річард. — Вона погладила його по волоссю. — Мені слід було пам'ятати. Вибач, що забула. Я не хотіла…

Він кивнув.

Келен відчула, як сльоза, скотившись по щоці, ковзнула на шию, до ланцюжка. Цгй ланцюжок з кулоном у вигляді маленького темного камінчика подарувала їй на весіллі відьма Шота — в знак перемир'я. Шота сказала, що це дозволить їм з Річардом любити один одного, як вони завжди хотіли, але не дасть Келен завагітніти. Річард з Келен вирішили тоді прийняти подарунок Шоти, погодитися на перемир'я. У них і так турбот було більше ніж достатньо. Але на якийсь час, коли шими вирвалися на волю і магія почала зникати — а Річард з Келен про це ще не підозрювали, — властивості кулона зникли. І це дозволило їм зачати дитя.

Тепер крихітне життя згасло.

— Будь ласка, Річард, поспіши. Пора в дорогу. — Він знову кивнув.

— Добрі духи, — прошепотів він так тихо, що Келен ледь вловила, — вибачте мене за те, що я зараз зроблю.

Вона міцніше вхопила його за шию. Тепер Келен з нетерпінням чекала забуття.

Річард дуже обережно підняв її. Відчуття було таке, ніби стадо оскаженілих жеребців пронеслося галопом по всьому тілу. Біль пронизав Келен гострим ножем, її очі розширилися, дихання зупинилося. А потім вона закричала, і чорна пустка поглинула її.

4

Келен прокинулася, як від удару. Її розбудив якийсь звук. Лежачи на спині, нерухомо, як мертва, Келен прислухалася, широко розкривши очі. Звук — не дуже гучний, але щось в ньому було щось тривожно знайоме. Щось небезпечне.

Все тіло розламувалося від болю, але Келен відчувала себе куди більш бадьоро, ніж останнім часом. Час… Скільки ж вона провела часу без свідомості? Тиждень? Два?.. Вона розуміла, що не зможе навіть підвестися. Єдине, що не боліло, — права рука.

Гнідий в упряжці, нервово пирхнувши, стукнув копитом. Карета гойднулася, поштовх миттєво відгукнувся болем у переламаних ребрах.

Повітря було вологе: ось-ось піде дощ, але ще відчувається запах пилу. Над головою шелестіло листя, поскрипували гілки. По небу безмовно пропливали лілові хмари. Високо над головою, за деревами і хмарами, сяяла одинока зірка. Келен не могла точно визначити світанок зараз або захід, але швидше все-таки захід.

Не маючи сил прибрати з обличчя злиплі пасма, Келен посилено прислухалася, все ще сподіваючись, що звук, який розбудив її не означає ніякої загрози. Але звук не повторювався — і це дратувало.

Вона хотіла почути голоси Кари й Річарда, але марно. Втім, це нічого не значить. Напевно вони десь поруч. Вони ні за що її не кинуть, поки живі. Ні! Її пересмикнуло від однієї думки, що вони могли загинути. Їй дуже хотілося гукнути Річарда, але інтуїція веліла мовчати. А рухатися вона не могла і так.

Здалеку долинув металевий дзвін, потім — крик. Може, це яка-небудь тварина? Ворони, наприклад, іноді видають жахливі звуки. Причому настільки вдало імітують людські голоси, що це просто лякає. Але, наскільки їй відомо, металевих звуків ворони не видають.

Раптово карета нахилилася вправо. У Келен перехопило подих, біль пронизав ребра. Хтось виліз на сходинку. По недбалості, з якою це було пророблено, Келен зрозуміла, що це не Річард і не Кара. Але якщо не Річард, то хто? По спині побігли мурашки. І якщо це не Річард, то де ж він?

Товсті пальці відсунули фіранку. Обламані нігті були чорними від бруду. Келен затамувала подих, сподіваючись, що чужинець не помітить її.

У отворі з'явилася фізіономія. Маленькі поросячі очі витріщилися на неї. В усміхненому роті були відсутні чотири передніх зуби, і ікла були схожі на звірині.

— Так-так! Невже це жінка покійного Річарда Сайфера?