Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.

– Рятуйте… рятуйте!.. – несамовито хрипів він. – Я комуніст…

Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.

На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.

Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.

– Микито Родіоновичу! – покликав він. – Ідіть швидше сюди!

Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.

– Комуніст… просить врятувати… – сказав Грязнов.

Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент – і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…

– Що будемо робити? – розгублено спитав Андрій. – Чого ми стоїмо?

Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.

– Бери, понесемо… – похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.

Горбань не рухався.

– Він, здається, помер, – тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.

– Можливо, – погодився Ожогін. – Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?

До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.

«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.

– Вірно, тільки сюди, – промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.

Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.

– А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, – голосно сказав Ожогін.

Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:

– Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас – я постараюсь залишити його в дурнях.

Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.

В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання – коли?

Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного – застати Юргенса.

– Є надзвичайно термінова справа! – задихаючись від швидкої ходи, випалив Ожогін, як тільки в трубці почувся голос Юргенса.

– Що таке? Кажіть.

– Не можу… Необхідне ваше втручання.

– Гм… Ну, і чого ж ви хочете?

– Щоб ви негайно приїхали до кіно, я вас тут чекатиму… Ви чуєте мене?

– Чую… чую… Надзвичайна, кажете?

– Так-так…

– Зараз приїду.

Микита Родіонович полегшено зітхнув, витер вологе обличчя, закурив.

Із залу для глядачів долинали звуки музики, голоси. Ожогін подивився на годинник. Прикинув, що раніше, ніж за п'ять-сім хвилин, Юргенс, при всій його оперативності, не прибуде. Значить, сигарету можна викурити тут, у вестибюлі. Юргенс, напевно, вже здогадався, що провокація зірвалася. Можливо, радий цьому; можливо, незадоволений. Судячи з його голосу, він не чекав дзвінка. Але ж провокація могла б досягти мети, якби він, Микита Родіонович, не побачив горбаня раніше і не пізнав його тепер.

Коли Ожогін вийшов з кінотеатру, на протилежному боці вулиці зупинився автомобіль. За рулем сидів Юргенс.

– Що трапилось? – спитав він Ожогіна, який підбіг.

Микита Родіонович коротко доповів про подію.

Юргенс мовчав. Важко було сказати, яке враження справило на. нього повідомлення Ожогіна, бо обличчя шефа ховала темрява. Після довгої паузи Юргенс знову спитав:

– Він сам сказав, що комуніст?

– Так, сам.

– Ви його раніше не зустрічали?

– Ніколи.

– Сідайте…

А в цей час перед Грязновим стояли два гестапівці і перекладач. Вони з'явилися в будинок у ту мить, коли Ожогін, стоячи біля машини, доповідав Юргенсу про подію. І зараз Андрій не знав, на що зважитись. Поспішаючи, Микита Родіонович не встиг сказати, що треба робити Грязнову.

– У вашому будинку сховався комуніст, – сказав перекладач.

Грязнов знизав плечима і зобразив на обличчі подив, його не було вдома. Він тільки що прийшов і взагалі не розуміє, про кого йде мова. Якщо про його друга, якого зараз немає, то він не комуніст. Якщо про нього, Грязнова, то він теж не комуніст.

– Брешеш! Де сховав? – заверещав один із гестапівців.

Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.

– Мовчати!.. Собака! Паршивець! – Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. – Шукати… Верх… низ… шукати…

Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.

На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.

– Де? – коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.

Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.

– Ви хто? – спитав його Юргенс чистою російською мовою.

– Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… – він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.

Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.

– Заберіть цю погань! – наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.

Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.

… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.

Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.

Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..

… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан – дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?

Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.

– Що це? – здивувався той.

– По-моєму, шпилька.

– А як вона до тебе потрапила?

Грязнов розповів.

– Добре, – сказав Ожогін. – Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.