Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Дуже пізно ми згадали, що треба ж пообідати. У печі погасло, вона геть захолола; але ми трохи перегодя все-таки розпалили її, й зготували кожне по страві, допомагаючи й заважаючи одне одному й роблячи з цього якусь дитячу гру. Я так жадав її близькості, що, сівши їсти, посадив свою любусю на коліна собі й притримував її однією рукою, а другою їв. І навіть більше. По-моєму, вона була найгірша куховарка з усіх створених Господом; від тієї страви, що вийшла з її рук, занудило б, мабуть, путящу коняку, а проте того дня я споживав Амину кулінарію і не можу пригадати, щоб їжа колись тішила мене більше.

Я не ховався перед собою, не ховався й перед нею. Я бачив, що мене пошито в дурні, і це зроблено з її допомогою, і вона не могла повестись інакше. І я гадаю, що саме це розв'язало їй язик тепер, коли вона вже знала, що ми вірні друзі. Та й багато ж розповіла вона мені, сидячи в мене на колінах і споживаючи моє куховарство, як я споживав її куховарство — для забавки. І про себе, і про свою матір, і про Кейса, та все це було б дуже нудне й зайняло б багато сторінок, якби я виклав його південноморською говіркою, тому я перекажу його нормальною англійською мовою — а ще одну річ про мене самого, що дуже відбилась на моїй поведінці, як ви скоро дізнаєтесь.

Ама нібито народилася на котромусь із екваторіальних островів, і в цих краях жила всього два чи три роки, а приїхала сюди з якимсь білим, одруженим з її матір'ю. Потім той білий помер, а у Фалезі воші з матір'ю живуть усього рік.

А перед тим вони довго мандрували по різних місцях із тим білим, що був, видно, з отих непосидющих натур, котрі все життя шукають легшої роботи. Про таких кажуть, що вони шукають золота на другому кінці веселки. А коли чоловік хоче мати роботу, яка забезпечить його, поки й віку, хай забуде про гонитву за легкою роботою. Вона дає людині хліб і м'ясо, ба навіть досить солодке життя, бо ви ніколи не побачите когось такого голодним і не часто побачите його тверезим, але місця собі він не нагріє ніде. Одне слово, той волоцюга тягав жінку та її дочку за собою повсюди, але більше по глухіших островах, де не було поліції і де, як він сподівався, легка робота на вулиці валяється. У мене на таких свій погляд, але я радий, що він не завіз Аму та її матір до Апіа, чи Папеете [10], чи ще до котрого з отих умить вирослих міст. Нарешті він зачепився у Фале-Алії на цьому острові, відкрив сяку-таку торгівлю — Господь знає, як! — перебивавсь у ній звичним для нього маніром і помер, не зоставивши по собі майже нічого: клаптик землі у Фалезі, одержаний на сплату безнадійного боргу, і це заронило в голови матері та дочки думку перебратися сюди й тут жити. Здається, Кейс по змозі підтримував їх і допоміг збудувати хатину. Він був дуже ласкавий у ті дні, й давав Амі роботу, і нема сумніву, що він накинув на неї оком із самого початку. Проте, як тільки вони тут більш-менш устаткувалися, з'явивсь один молодик, тубілець, що захотів одружитися з нею. Він був із дрібніших ватагів, мав у родині якісь тонкі мати та якісь старовинні пісні і був, як сказала Ама, «дуже гарний». І взагалі то була просто чудова партія для вбогої дівчини, не тутешньої острів'янки.

Тільки-но я це почув, мені аж недобре стало з ревнощів.

— І ти хочеш сказати, що ладна була вийти за нього?! — вигукнув я.

— Айое, так, — відповіла вона. — Я дуже люби він!

— Отакої! — сказав я. — А якби зразу потім приїхав я?

— Тепер я люби твій куди більше, — запевнила вона. — Але якби я пішла за Айоані, я була б добра дружина. Я не звичайний каначка. Добрий дівчина! — додала вона.

Що ж, довелось мені вдовольнитися цим; але запевняю вас, що мені ця історія і геть-то не сподобалась. А кінець її сподобався ще менше, ніж початок. Бо, як видно, весь клопіт почався з цього сватання. Як видно, доти на Аму та її матір дивилися, звичайно, звисока, як на людей безрідних і на чужинців, але не кривдили їх; і навіть коли на сцену виступив Айоані, спочатку це не викликало такого невдоволення, як можна було чекати. А потім, десь за півроку до мого прибуття, Айоані несподівано відкинувся від Ами й перебрався на іншу частину острова, й відтоді Ама з матір'ю лишилися самотні. Ніхто не заходив до їхньої хатини, ніхто не озивався до них на вулиці. Якщо вони йшли до церкви, інші жінки відсовувалися зі своїми матами далі й лишали їх самих посеред вільної місцини. То було справжнісіньке відлучення, як ото описують у книжках про середньовіччя, і причину чи сенс цього годі було розгадати. Напевне, якась тало пепело, — казала Ама, — якась брехня, якийсь наклеп, і все, що вона про це знала, внесли їй у вуха дівчата, які були заздрили її щастю з Айоані, а тепер дражнили її тим, що він її покинув, і коли зустрічали її наодинці в лісі, то гукали їй навздогін, що вона ніколи не одружиться.

— Вони кажуть, що мене жоден чоловік не візьме, — казала вона мені. — Побоїться, мовляв.

Єдиний, хто ще заходив до них після цього, був дядечко Кейс. Навіть він остерігався робити це відверто, а приходив здебільшого вночі. І дуже скоро висвітив свої карти й почав упадати коло Ами. Мені ще допікав Айоані, і коли я почув, що й Кейс там підбивав клинці, мене за печінки взяло.

— Ну, і як же ти? — спитав я в'їдливо. — Мабуть, тобі й Кейс видався «дуже гарний», і ти дуже люби він»?

— Тепер твій кажи дурне, — мовила вона. — Білий чоловік, він іди сюди, я одружуся з ним однаково що з канаком. Гаразд, а він тоді одружиться однаково що з білою жінкою. А якщо не одружиться, іди геть, а жінка лишайся. Однаково що злодій, порожня рука, серце з Тонга [11]— ніхто не може люби! Тепер ти прийди, одружися зі мною. Твій велике серце — ти не соромишся дівчина з острів. Тому я люби тебе дуже-дуже. Я пишайся.

Не знаю, чи млоїло мені так серце ще коли в житті. Я поклав виделку, я зсадив з колін «дівчину з острів», бо відчув, що ні те, ні те в цю мить мені ні до чого, і почав ходити по кімнаті сюди й туди, а Ама водила за мною очима, бо стривожилась, та й не диво! Та для мене слово «тривога» було б надто слабеньке. Я так прагнув і так боявся вихаркати з себе весь бруд, усю свою підлоту!

І саме тоді з моря долинув спів. Він раптом забринів дзвінко й близько, бо човен виплив із-за мису, і Ама, підбігши до вікна, гукнула, що це «місі» знову приплив до нас.

Мені самому видалося дивним, що я зрадів прибуттю місіонера. Та дивним чи не дивним, а я таки зрадів.

— Амо, — сказав я, — ти зоставайся тут у кімнаті й не вистромляй носа, поки я не вернусь.

Місіонер

Коли я вийшов на веранду, місіонерський човен уже прямував до гирла річки. То був довгий вельбот, пофарбований на біле; на кормі невеликий тент, коло стерна навпочіпки сидів і стернував пастор-тубілець, а двадцять четверо весел зблискували й поринали в такт веслярській пісні. Під накриттям сидів місіонер у білому й читав книжку. Ох, як же любо мені було бачити й чути це: не буває на островах кращого видовища, ніж місіонерський човен із доброю командою та добрим боцманом, і я з півхвилини дивився, трошечки, може, й заздрячи, а потім неквапом спустився до річки.

З другого боку ще один чоловік простував до того самого місця, але він біг і дістався туди раніше. То був Кейс, і на меті в нього, безперечно, було не допустити мене до місіонера, що міг стати мені за перекладача; але я думав зовсім про інше. Я думав про те, як він купив мене з тим одруженням, і про те, що він сам раніше простягав свої лапи до Ами, тож, побачивши його, я оскаженів.

— Геть звідси, шахраю паскудний! — загорлав я.

— Що це ви кажете? — гукнув він.

Я ще раз загорлав те саме, ще й припечатав крутим прокльоном.

— А коли побачу тебе ближче, як за двадцять кроків від мого будинку, — крикнув я, — то всаджу кулю в твої смердючі кишки!

— Коло свого дому можеш робити що хочеш, — відказав він, — я тобі вже сказав, що й не збираюсь туди заходити. Але тут місце громадське, для всіх.