Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (электронные книги без регистрации txt) 📗
– Колишній наш «мікроскоп» тепер просто в інших руках, – усміхнувся Рябцев. – Він нікуди не подівся, і до музею його не здали! Але я свої гріхи спокутував! Аліку, ти йому говорив про кисть Джимі?
Алік Олисевич знизав плечима.
– Не пам'ятаю.
– Це ви про могилу на Личаківському? – перепитав Винничук, і в голосі його знову зазвучали знайомі єхидні нотки.
– Так! Нам колеги-прибалти допомогли і, ви не повірите, колеги з ЦРУ! – Рябцев подивився у вічі Винничукові відкритим, чесним поглядом. – А потім уже ваші прибалтійські друзі привезли її сюди.
– Праву чи ліву кисть? – поцікавився Юрко Винничук. Рябцев замислився.
– Праву, – невпевнено мовив він.
– А Джимі був лівша, він лівою грав, – сказав Винничук.
– Він і зубами грав, – додав Алік Олисевич.
– Не має значення, – Рябцев відмахнувся. – Права у нього сильніше обпеклася, коли він на сцені гітару підпалив! Та й якщо дуже хочете, тепер можна за ДНК усю правду встановити!
– Навіщо нам правда? – запитав Юрко Винничук. – Міф завжди важливіший за правду! Нехай усе залишається так, як є! Давайте за Джимі!
Рябцев наповнив чарки.
– Хендрікс жив, Хендрікс живе, Хендрікс житиме! – виголосив тост Алік.
Поцокалися, випили. І Рябцев знову простяг руку до магнітоли. Голубник приємно здригнувся, почувши голос Джимі:
Близько одинадцятої Юрко зазбирався додому.
– Мені ж у Винники, – говорив він дещо неуважно тому, що водночас намагався зрозуміти, як він доїде додому в цей час. Викликати Ваню з його «Волгою» не хотілося.
– А найголовніше? – запитав Рябцев.
– Що найголовніше? – Алік втупився в колишнього капітана.
Юрко теж забув про своє занепокоєння.
– Ходімте вниз! Якраз після цього можна і по домівках! – Рябцев кивнув на дірку в підлозі, через яку вони, піднявшись по сходах кілька годин тому, потрапили на другий поверх.
Уже внизу Рябцев сам склав усі три парасольки й відсунув до лівої стіни жовтий «piaggio», звільнивши місце навколо квадратного дерев'яного люка в підлозі. Підняв люк і притулив до стіни. Протягнув шнур із вилкою до виносних розеток, сполучених із акумулятором.
У підвалі спалахнуло світло.
Алік підійшов і заглянув униз.
– А що там у тебе? Винний льох? – запитав.
– Буде, скоро буде! – кивнув Рябцев. – Днями почну! Але спочатку треба його звільнити! Ви мені зараз допоможете. Я вам подаватиму, а ви обережно складайте!
Юрко Винничук дивно і нерозуміюче дивився на Ряб-цева, що обережно спускався в льох по майже вертикальних сходах. Потім і він підійшов, заглянув униз. Його погляд «провалився» нижче, ніж він чекав. Глибина льоху була не менша ніж три метри, та й стіни його не збігалися зі стінами голубника, а були набагато ширші.
– Тримайте! – донісся знизу голос Рябцева, і в отворі люка показалося щось упаковане в жорсткий сірий папір.
Юрко давно вже не бачив такого пакувального паперу. Він прийняв із рук хазяїна голубника негроміздкий, але важкий предмет і передав його Алікові. Упакований предмет був завдовжки близько метра, але його вага розподілялася нерівномірно.
Алік опустив пакунок на дерев'яну підлогу й тут же отримав із рук Винничука ще один. Потім іще один. Хвилин за десять Рябцев вибрався з льоху й оглянув півтора десятка пакунків, складених двома стосами на підлозі. Алік і Юрко дивилися на колишнього капітана запитливо. А він присів навпочіпки, поторкав руками й оглянув усі сірі упаковки і, нарешті, витягнув одну з ближнього до стіни ряду. Потримав у руках, розглядаючи, і, підвівши погляд на Аліка, передав упаковку йому.
Алік узяв, але його запитливий погляд затримався на хазяїнові голубника.
– Це твоє! – мовив Рябцев. – Ви ж, напевно, чули, що іноді листи йдуть до адресата двадцять років! – Він зітхнув. – Уважай, що це посилка, яка заблукала!
Алік підійшов до моторолера, опустив упаковку на його сидіння і, попросивши Юрка Винничука притримати її, почав розгортати папір. Під папером він виявив другу паперову оболонку. її зняти виявилося важче, але вже під нею Алік побачив коробку з намальованою електрогітарою.
– «Фендер Стратокастер»! – вирвалося в Аліка. – Звідки?!
– Цю штуку прислали тобі з Америки в 1976 році. В акті про конфіскацію було написано: «Спроба ввезення небажаного предмета під виглядом музичного інструмента».
Ці теж, – він кивнув на упаковки, що залишилися лежати на підлозі. – Не дійшли вчасно до своїх адресатів. Ідеологічний конфіскат. Одну з них прислали Кацемоні…
– І що ви збираєтеся з ними робити? – запитав Винничук.
– Я – нічого. Я вже зробив – конфіскував конфісковане в дев'яносто першому. Тепер ви їх заберете і… можете подарувати хлопчакам, які грають рок! Вони новенькі, фірмові, мають звучати як живі!
Юрко Винничук закивав. Дістав із кишені пальта носову хустку, зняв із носа окуляри й старанно їх протер, після чого знову прилаштував на ніс і опустив погляд на звільнену від додаткової упаковки фірмову коробку, всередині якої лежала електрогітара.
– Ваш син грає на гітарі? – запитав його Рябцев.
– Він іще маленький, – відповів Винничук.
– Ну, це гітари на виріст! Вони красиві. Можна навіть просто для краси на стіну повісити, а далі вже як за Чеховим: якщо на стіні висить гітара, то рано чи пізно вона заграє!
Юрко Винничук усміхнувся. Думка про те, що на стіні може висіти електрогітара замість рушниці, йому сподобалася.
– Гаразд, – сказав він, діставши з кишені брюк мобільник. – Я їх поки що заберу додому, а там ми з Аліком вирішимо!
І він усе-таки подзвонив своєму водієві Вані, вічно підпилому, продиктував адресу, звідки Ваня мав його забрати.
– Ми тебе завеземо, – сказав він Аліку, вже ховаючи мобільний телефон до кишені щойно надітого пальта. – А за тиждень зустрінемось у мене, у Винниках. Думаю, дружина не буде проти!
– Дякую за запрошення, – мовив неголосно Рябцев. – Я обов'язково приїду!
І він подивився на Аліка. Той теж ствердно кивнув.
Епілог
Тарас і Дарка вінчалися дев'ятого грудня в соборі Святого Юра, а розписувалися в Галицькому РАГСі на Грушевського. Єжи Астровський таки був свідком на їхньому весіллі, але обійшлось усе мирно. Оксана виявила чудеса терпіння, внаслідок чого шляхом довгих і непростих переговорів, які віддалено нагадували переговори Росії та України про ціну на російський газ, удалося перукареві виторгувати собі право робити Оксані зачіску не рідше ніж один раз на місяць. Після весілля Дарка звільнилася з обмінника і переїхала до Тараса. Його життя змінилося на краще. Радіоточку на кухні було тимчасово, до настання ранньої весни, відключено, й уранішній гімн більше не лунав у їхній затишній квартирі. А вечорами вони іноді сиділи за столом і уважно читали розділи «б/у автомобілі» в газетах безкоштовних оголошень.
На вулиці падав сніг. До Львова нарешті прийшла повноцінна зима. Вона скувала місто своїм трохи вогкуватим холодом, переконуючи городян частіше залишатись удома і більше спілкуватись одне з одним.
Одного дня ввечері Тарас повів Дарку до оперного театру на «Веселу вдову» Франца Леґара. Там він помітив ув освітлювальній ложі лівої сторони високого та стрункого довговолосого чоловіка, який здався йому дуже знайомим. Спроби згадати, де вони могли зустрічатися, так відвернули Тараса від оперети, що він тільки іноді поглядав на сцену. І лише коли зал театру стоячи аплодував акторам, Тарас змирився зі своєю недостатньою пам'яттю і звернув усю увагу на молоду дружину, яку постановка привела в такий захват, що вона не втрималась і поцілувала чоловіка в губи просто на очах у сусідів по ряду, забувши про свою сором'язливість і скромність.
