Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— А де? — аж стрепенулася Редька, боячись запустити надію туди, куди їй не слід заходити.
— В Німеччині, наприклад, — позбавив її проблем із надією тато. — Мансарда по сусідству якраз звільнилася.
Мансарда.
Редьці чогось не хотілося бачити, як він зараз, мабуть, лукаво підморгує. Та все ж про себе вона посміхнулася: «Нормальний собі фріц». Зараз вона ледь не вперше в житті раділа, що не схожа на світлоокого, пшеничноволосого і пшеничнобородого тата. Принаймні не так сильно, як Соня. Так що фріц із Редьки такий самий заправський, як і з Дордже.
— Дякую, тату. Матиму на увазі.
Ну, не любить вона котів, яких точно прийдеться годувати, — тато просто так ніколи нічого не пропонує. До того ж буде дуже дивно заявлятися жити в келію Дордже, віддаючи себе на розтерзання фантомам. Не подобається їй ця роль фронтової жони й кураторки музею спогадів. Хіба що зайде разок принагідно, глянути, як дебела жінка репетує на п’яного пророка з фрески. А там — тікати подалі від пустої бамбетлі, запах котрої перебиватиметься запахом семи котів. Нізащо не впускати, як би не стукав і не дряпався до неї в двері, один із найстрашніших демонів — демон Надії.
70
— Слава ін’язу, — зітхнула Редька, поклавши слухавку після телефонного інтерв’ю французькому Le Poste.
Після публікації батькових записників і оприлюднення фільмів спілкування з іноземними журналістами стало для неї ледь не рутиною. Бо тато — він як з’явився був тоді, так і зник, залишивши Редьку єдиним контактом.
— Добре, хоч тепер точно знаємо, що він живий-здоровий, галушки з медом їсть… — посміхалася бабця, підкладаючи Редьці на тарілку пухкого яблучного пирога.
Галушками, вочевидь, бабця називала якісь не до кінця ідентифіковані Редькою кокосові пундики зі слайду на татовій листівці звідкілясь із Еквадору чи з Колумбії. Здається, цього разу він таки полетів банально відпочивати.
— Цікаво, доця, чого то тебе по тєлєвізору в нас не показують?.. — бабця, певна, що Редьку щодня показують по телевізору «у них», перемикнула канал із новин назад собі на серіал.
Редька знизала плечима. А й справді, чого? Може, того, що вітчизняним медіа значно цікавіше було, хто з ким заводить дітей і як вийти-замуж-за-рубєж, ніж кардинальні перетворення в якійсь далекій країні, котру на мапі знайдуть відсотків п’ять людей із вищою освітою… А може, просто уряд надто інтимно дружив із урядом Китаю, продаючи Піднебесній танки й купуючи в неї гречку.
Вперше в житті Редька мала «трохи своїх грошей». Гонорару за видану на Заході й перекладену на 26 мов татову книжку (тато від нього галантно відмовився на користь Редьки) вистачило би й на золоту машину з платиновими дисками, і на довгі безпроблемні гашишові роки у Ґоа. Тільки щось Редьці вже туди не хотілося. Та й після кризи ціни на столичне житло хоч трохи здулися й набули тіні адекватних. Тож, не без хитрої допомоги Соні, Редька відшукала й після кривавих торгів купила у старого комуніста-хіроманта невеличку квартирку на горішньому поверсі дореволюційного будинку, та ще й з круглою, із гострим дахом, червоною вежею на додачу. (Соня, звісно, виступала проти вежі: «Це що за будні в’язня замку Іф? Чи ти у Рапунцель надумала погратися на старості?! Несмак!», й авторитетно рекомендувала брати нову квартиру в т. зв. «депутатському котеджі» на Оболоні, з видом із одного вікна на сірий Дніпро, а з іншого на пластикові пальми сусідньої ресторації. «Бо, по-перше, престижно, по-друге, інвестиція, а не рухлядь тут всяку скуповувати в задрипаних твоїх «пам’ятках архітектури»! Завтра ж його знесуть, а тебе в спальний район перекинуть». Тривали дебати недовго — годину сорок максимум — і з рахунком все-таки на користь Редьки).
Гроші, що залишилися, змінявши гіпотетичну золоту машину на легкий велосипед з алюмінієвою рамою, Редька вклала у власну справу: ні, вона не купила собі кіоск із фасованим фаст-фудом під середньою школою, не відкрила бутіка з продажу екзотичних товарів із Бутану, не стала імпортувати меблі з Балі й навіть не відкрила туристичної агенції путівок, котрі тут вперто, забувши кволі уроки української в школі, називали «горящими». Видно, права була Соня, гноблячи сестру за «відсутність ділової жилки».
Редьчиною «своєю справою» став альпінізм. Скуштувавши лише раз саму його шкірку під час тієї, як вона посміхалась, «екскурсії в казкові землі Дордже», Редька, перетерпівши інкубаційний період у місті, збагнула, що без гір тепер просто не може. І скільки б її не називали «поведеною» навіть колишні ліпші приятелі й недовговічні бойфренди, скільки б не звинувачували в тому, що, почувши слово «гори», вона, як наркоман чи зашорений кінь, ні про що інше вже не може думати, і весь їх спільний відпочинок у якому-небудь розслабленому Лаосі враз летить коту під хвіст, Редька стояла на своєму. Чи то просто своє брало її за барки і ставило туди, де було її місце.
Дивним чином все пішло так, наче вона все життя тільки цим і займалася. Спливав час, розроблялися карколомні маршрути, відкривалися дороги і вершини — геть нові, досі не пройдені ні європейцями, ні жінками, хіба би скаженими білими козами, але ті не лишали записаних свідчень. Сама не розуміючи як, Редька стала доста відомою в колах професіоналів, її поважали, її запрошували в експедиції.
— Одне тут сумно, — казала собі Редька, перевіряючи цифри своїх активів, — що з часом спливають і гроші.
Ризикувати ж життям, аби поставити на вершині прапор якої-небудь компанії-спонсора, що виготовляла холодильники, видавалося їй, як мінімум, кармічним збоченням.
— Якось воно буде, — зітхала Редька. — Джізас правильно сказав про пташок: «Не сіють, не жнуть, не збирають у клуні», а Боженька годує їх. І чи ми за них не вартісніші? То, може, і мені за цим принципом перепаде кавалок рису з соєвим соусом…
Редька, як і раніше, не збиралася жирувати — жила в міру своїх потреб. Робити те, що подобається — воно вже щастя само по собі. Головне — хоча би підозрювати, чого насправді хочеш. Тоді і Боженька зі своєю ойкуменічною допомогою підтягнеться.
І в яких би нових і далеких країнах вона не побувала, всюди шукала слідів тієї одної, в яку ніколи, вочевидь, більше не судилось їй потрапити. Деякі речі прекрасні й страшні тим, що трапляються в житті всього один раз, щоби безповоротно його змінити. Єдиний видимий мінус у цьому — починаєш несвідомо порівнювати все, що трапляється з тобою, з цим певним еталоном. Найвищі гори, найнебезпечніші ситуації, найболісніше й наймістичніше кохання.
Але старе кохання можна нести в собі, як вірус, можна з ним якось жити і далі — all my lovers were there with me, all my past and future — а от гори ні. Гори — це наркотик. Коли ти побував на одній висоті, менша тебе вже не задовольнить. Хіба що буде пов’язана з якимось невимовними технічними складностями чи карколомним краєвидом. І чи метрами взагалі вимірюються наші висоти?.. Так що варто, думала собі Редька, найвищу гору приберегти на потім. Бо що таке людина без мрії? Кусок офісного паперу, на якому видрукували щось ледь видне, бо кінчався картридж із фарбою, так що смітник усе ближче і ближче.
— Шо, сестриця, переманюєш моїх клієнтів! — радісно привітала її сестра.
— Що? — не второпала Редька.
— Розслабся, — засміялася Соня, — просто тут один, як ти таких називаєш, дядюн-багатік загадав собі поїхати в експедицію.
— А я тут до чого? — буркнула Редька, щільніше кутаючись від київського вітру. Якось дуже зосереджено і швидко ніс він кудись сьогодні сміття.
— Ну, я йому розказала, яка в мене сестриця…
Редька скривилася.
— Та жартую, жартую. Він сам про тебе пронюхав. І попросив звести. Там йому взагалі серйозна наче річ потрібна. Трансгімалайський трек якийсь.
(При слові «трансгімалайський» Редьку пройняло холодком).
— Ну, але краще він сам тобі розкаже потім все. — Продовжувала Соня, нічого не помітивши. — Куди і коли. А ти йому — по чім його «світ-за-очі» обійдеться.
Редька зітхнула й, повагавшись, кивнула:
