На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Наталка артистично обставила ці перші материні відвідини, була підкреслено весела і безтурботна. На святковий обід вирвався з поля Платон і привів з собою Юхима та Максима. А ввечері зійшлися сусіди дивитись телевізор, і Наталка частувала всіх кавою, пиріжками. Потім вони з матір'ю ходили в ліс, купались у Русавці. Від'їжджала Ольга Аркадіївна з хорошим настроєм і вирішила розмову про дальшу долю дочки відкласти до іншого разу. А ця розмова мала відбутись, бо ні Ольга Аркадіївна, ні Нарбутов не могли уявити свого дальшого життя без Наталки. Дім став пусткою, і життя втрачало сенс. Михайло Костянтинович ніби постарів за ці довгі місяці розлуки з дочкою. Вони жили від листа до листа, які чомусь так рідко приходили, і вирішили зробити все, щоб Наталка з Платоном восени переїхали до них. Навіть Нарбутов, людина з загостреним почуттям громадського обов'язку, не вбачав у цьому нічого поганого, адже Платон приїде до міста не байдикувати, а працювати і зможе принести ще більшу користь.
Усе це повинна була сказати дітям Ольга Аркадіївна, але тиха Сосонка з чарівними садочками, замріяними полями і щаслива Наталка на голубому візку похитнули рішучість матері. «Хай ще побуде тут до осені,— подумала,— кращого курорту й не знайти».
…Васько добросовісно навантажив візка газетами, книжками, ящиками з лимонадом та іншим крамом і під'їхав до хати.
— Наташко! — покликав.
Ніхто не озвався. Замотавши віжки на люшню, він ловко перестрибнув через перелаз і вбіг у хату. Наташка бліда, з посинілими губами, лежала на тапчані.
— Наташко! — крикнув Васько.
Вона розплющила очі і прошептала:
— Подай таблетки… і… води…
Васько зробив усе, що міг, нагрів води і поклав до ніг грілку, тер схолоднілі Наталчині руки.
— Легше тобі, легше? Наталочко, я покличу Платона… Я швидко…
Вона заперечливо покрутила головою.
Васько просидів біля Наталки до полудня. Жінка лежала, витягнувшись у струнку на твердому тапчані, і тяжко дихала. Васько повідчиняв вікна та двері, щоб гуляли по хаті протяги, і їй стало легше. На блідих щоках пробився ледь-ледь помітний рум'янець, потеплішали руки. Смерть відступила.
— Васю, ти поїдь на поле,— промовила Наташа.
— Я тебе не залишу саму.
— Мені вже краще,— вона силкувалась посміхнутись.— А ти поїдь, бо чекають там.
— Хто?
— Люди… Люди чекають.— Вона була абсолютно переконана в тому, що в кожній бригаді тривожились, чому нема Наталки і голубого візка.— Тільки ж Платонові нічого не говори. Скажеш, що в мене роботи багато. А взавтра я вже поїду… Обіцяєш?
Васько щодуху гнав конячину. Він мусив сказати Платонові про все, Наташу не можна залишати саму вдома… Хай викличе з практики Галину, хай привезе лікарів. Швидше до Платона, швидше!
— Но, но-о,— підганяв свою булану.
Треба переїхати через оцю балку, а там зразу вже почнуться поля. Васько потягнув за віжки, вдарив батогом конячину, вона від несподіванки рвонулась судись убік, візок заскрипів, став дибки і перекинувся. Задзвеніло бите скло, розсипались книжки, цукерки і мокрі від лимонаду цигарки. Васько розгублено подививсь на червоні колеса візка, на зламану голоблю і заплакав. Булана кобильчина сумно похитувала головою, ніби співчувала хлопчаковому горю.
— Хто ж так їздить? — почув Васько Степчин голос.— А ще парубок, в штанах.
Степка скочила з коня, взялась руками за полудрабок, і візок став на колеса.
— Все чисто побив! Цукерки з тютюном змішались… Хіба не бачив, що тут риштак?
— Не бачив,— схлипував Васько.
— Не плач, що ти, дівчинка? Чи, може, вдарився?
— Ні… А за оце ж усе Платонові треба буде гроші платити… А в нього нема… А тут на карбованців двадцять краму…
— А чого ж ти сюди їхав, дорога ж є.
— Я спішив..
— Встигнув би з козами на торг,— дівчина збирала книжки.
— Я до Платона спішив. Наташа там… їй погано… лежить сама…
— Де лежить? — здригнулась Степка.
— Вдома. Сама… У неї приступ… вмерти могла,— крізь сльози промовив Васько.
— Клич Платона, а я до неї поїду. Та облиш ці ящики, потім забереш.— Степка, не оглядаючись, помчала в село.
Перескакуючи через купи гички, хлопчик добіг до братового комбайна, але за кермом сидів Максим.
— А де Платон?
— В район викликали, то Коляда на своїй машині повіз,— сказав Максим.— А ти чого такий заклопотаний?
Збиваючись, Васько розповів про все Максимові.
— Треба лікаря покликати,— вирішив той, зупинив машину і побіг до Снопа.
*
Бунчук вийшов з-за столу і голосно привітав Платона:
— Радий бачити героя колгоспних полів! Здоров, Гайвороне. Сідай. Як справи?
— Нічого, працюємо.
— Молодці. Якщо і на бурякових комбайнах рекорди дасте, то восени проколюйте дірочки на ордени. Хвалю. Справжні комуністи.— Секретар не сів за стіл, а присунув крісло до Гайворона, даючи зрозуміти, що розмова у них не офіційна.— Хочу поговорити з тобою, Платоне, по душах, а то все ми, знаєш, якось з тобою більше в дискусіях… Ти гарячий і я. А діло ж одне робимо.
— Я слухаю вас, Петре Йосиповичу.
Бунчук закурив і почастував Платона.
— Ми оце вирішили, Гайвороне, зняти з тебе догану… Сам розумієш, кращий механізатор області і… догана. Ти зрозумів і показав себе в роботі. Партія карає, але вона ж і прощає…
— Я перед партією ні в чому не завинив,— сказав Платон.
— Не будемо входити в деталі… В чомусь винен Коляда, а десь помилився ти. Одним словом, ми переглянули своє рішення…
— Спасибі.
— Що ти! Це наш обов'язок. Чуйність повинна бути в усіх питаннях.— Секретар довірливо поклав руку на Платонове плече.— Не той друг, що в очі хвалить, а той, що поза очі…
— Друзі різні бувають,— погодився Гайворон, не розуміючи, куди веде Бунчук.
— Так, так, допомагаєш йому, вирощуєш, а він, замість подяки, доноси пише… Обидно, так обидно,— зітхнув Бунчук.— Усі в районі знають, скільки я Мостовому добра зробив. І ти ж, Гайвороне, знаєш… А він…
— Я не повірю, що Мостовий пише доноси.
— Заяву написав на мене в обком,— поскаржився Бунчук.— Подумати тільки! Ніби я дав головам колгоспів вказівку посіяти кукурудзу і приховати від нашої держави площі… щоб потім цифру врожайності підняти… Хіба я міг піти на такий злочин? Що у мене, два партквитки?
— Якщо не давали таких вказівок, то чого ви переживаєте, Петре Йосиповичу? — наївно запитав Платон.
— А ти знаєш, що робить цей Мостовий? Він примушує деяких голів давати письмові підтвердження, наче я звелів їм засівати площі і не показувати їх у зведеннях.
— Хіба можна примусити людину зводити наклеп? І Мостовий цього ніколи собі не дозволить, Петре Йосиповичу,— заперечив Гайворон.
— Він і в Коляди вимагав.
— Але Коляда хотів засіяти сорок гектарів кукурудзи, щоб про неї ніхто не знав. І хоч усе звалили на Кутня, ніби він сказав неправду мені, але у нас, Петре Йосиповичу, є протокол партійних зборів, на яких виступав Кутень і слізно каявся Коляда…
— Але ж ми це питання розбирали на бюро… і ті ваші протоколи не проходять по справі, Гайвороне.
— Звичайно, бо вони б повернули її зовсім інакше.
— Де цей протокол зараз?
— У Підігрітого.
— Ти його писав, Платоне?
— Я.
Бунчук помовчав, потім витяг з шухляди два аркуші списаного паперу і подав Гайворону.
— Ось твоя заява, яку ти написав на моє ім'я після тих партійних зборів…
Платон переглянув.
— Моя.
— Я просив би тебе, Гайвороне, щоб ти… переписав її. Цю заяву і той ваш протокол… Напиши про все, тільки щоб не було оцих різких… формулювань. Не хотів Коляда засівати якісь таємні гектари. Повір мені…
— Я написав правду, Петре Йосиповичу. І сказав про це на бюро, якщо ви не забули. Та й сам Коляда тепер не заперечує.
— Коляда? — здивувався Бунчук.— Він тобі щось говорив?
— Ні. Підігрітому, коли почув, що приїжджає комісія з обкому. Радився, що йому говорити, коли викличуть.
