На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Густим шовковим килимом стелеться зелена трава, весело шумить очерет, перемовляються поміж собою ситняг і татарський шабельник, а земля під ними гойдається, бо увесь пласт наплавний, торфовий, під ним — безодня, прірва. Небезпечно ставити ногу на ту землю, страшно по ній іти. Гетьман відчував ту хитавицю й не знав, куди йому ступити, хто біля нього вороги, а хто друзі. Обманювався в друзях, як обманюються майже всі ті, кого винесли на гору вороні, хто зійшов на вершину влади. З неї видно далеко й не видно нічого побіля себе, бо всі стоять за спиною і шепчуть лестиві слова.
…Нетерплячка брала всіх претендентів на булаву: і Золотаренка, і Сомка, й Тетерю, але найглибше ввігналася ся думка в клинцювату голову переяславського полковника Тимоша Цюцюри. Обідав, і здавалося йому, що тримає в руках не срібну ложку, а булаву, спав і бачив її вві сні, стояв під явором і чув не шурхіт білопінного листя, а маєво гетьманської корогви. Коротконогий, довгорукий, улесливий і шкодливий, підступністю міг зрівнятися з чортом. Всі мали його за чоловіка простого, відкритого, неосвіченого, а він виплітав у мислях такі аркани й такі пута, які нікому й не снилися. Його таємні колегіанти по замислу, а найперше балакун, чепурун, красень Золотаренко, вважали, що покориставши Цюцюру на неспасенному ремеслі зради, зіпхнуть його мізинним пальцем. Та що там пальцем, він упаде від їхнього подиху; ледве стане поруч нього, Золотаренка, на виборний стіл, люд скричить і прожене його геть. Дивен світ: в одному гнізді, примацуливши свої гніздечка до великого гнізда, живуть орли й горобці, гадюки та оси, але ніколи не зможуть жити сокіл із совою.
Цюцюра густо мастив медом для гостей спасівські пампушки, щедро пригощав тернівкою та калинівкою, слухав розмови, промацував гостей потаємним жалом. По тому, закликавши по одинцю на пізню вечерю, вганяв те жало в серце. Першим пригощав переяславського сотника Степана Северина, — від нього залежало вельми багато, — й почав намовляти на зраду, обіцяв полковництво (по тому, як перекинуться до москалів та прикличуть Трубецького), а коли той відцурався тієї намови, з потаємного ванькиру вибігло двоє найнятих зарізяк, повалили сотника на кленову лаву, скрутили сирицею руки й повели до льоху. Проводжаючи Северина вниз по сходах, один з убійників вгородив сотнику в спину колійського ножа. Тими сходами спровадили на той світ молодого Судиму, сотника Лободу й інших незгідливих старшин. Решта принишкли, похилилися, були й такі, які добровільно прийшли до Цюцюри й отримали від нього уряди. Відтак послав гінця до Трубецького, закликаючи його прибути до Переяслава. Трубецькой біг з Путивля навприсядки, прихопивши з собою Ромодановського та Безпалого. По тому Цюцюра послав козаків на Ніжин.
У Ніжині і доокіл нього стояли всі затяжні — з німців, поляків, сербів та волохів — сотні гетьманського війська з Юрієм Немиричем. Григорій Гуляницький на той час був у Білій Церкві, Василь Золотаренко за домовою з Цюцюрою зняв уночі сторожу й відчинив ворота, на сонних затяжців накинулися цюцюрівці, яким допомагали міщани: військовий постій завжди обтяжливий, до того ж цар давно обіцяв Ніжину магдебурзьке право. Цюцюрівці та ніжинські міщани вигубили всі п'ять затяжних хоругов за годину, не милували нікого, Остер скривавів від крові. Немирич утікав, його обскочили за Кобизчею й порубали шаблями. Гетьмана та звістка обпалила, неначе блискавиця одиноке дерево в степу. Й одразу ж нова звістка, не менш лиховісна: з Січі вийшли запорожці та йдуть на Чигирин.
Запорожців вдалося завернути, але ніде на всьому Лівобережжі не було острівця, на якому міг зупинити свій погляд гетьман. Щедро оплачені московськими грішми, від міста до міста, від села до села йшли та їхали зодягнені під монахів, купців та старців з пашквільними картками й без оних ворожі вивідці й намовляли людей відкидатися від гетьмана, страхали ляхами та панщиною. Поляки також розсилали по містах та селах картки, лякаючи українців москалями та панщиною. А по краю південного поля грізно табунилися татари.
— Мені інколи здається, що всі ми, українці, приречені, — якось, коли вони вдвох ішли із церкви, сумно сказав Балабану Виговський. — Приречені на оборону, на муки, на нещастя. Ким — не знаю. Сусідами, Богом…
— Бог посилає випробування, щоб були міцніші у вірі, — по — чернечи відповів митрополит.
— Коли ж скоро й міцніти буде нікому, — скрушно зітхнув гетьман. — І чому найбільші випробування — саме нам? Чому так сталося: ми ходили на Стамбул і Трапезунд, здобували найміцніші, найнеприступніші ворожі фортеці й пустили ворога у свої міста та села, в саме серце України?
Балабан не відповів.
Вогонь непокори дедалі розгорявся, підступав до гетьманської столиці. Той вогонь гетьман вирішив погасити великою радою. Не важився скликати її на лівому березі, одначе плекав надію, що чимало лівобережців, почувши правду про Гадяцькі пакти, схиляться на його бік. Довго примірявся, де скликати раду: в Чигирині, в Корсуні, в Жердовій? І вибрав непримітне сільце Германівку. З огляду на те, що воно — над Дніпром, на самому березі, на правій стороні, отже, там переважатимуть правобічні козаки, вірні йому, й з лівого берега недалеко — перепливуть човнами вірні йому люди.
Гетьман прикро помилився. Хазяйновиті козаки сиділи вдома, молотили хліб по клунях, розсудили, що якось обійдеться без них, краще всього перечекати, чим усе скінчиться, їхали ті, які сподівалися доскочити чогось, вхопити, вирвати, або й просто послані Золотаренком, Сомком, Цюцюрою.
Третій день у гетьмана боліла нога, та так, що він ледве міг на неї ступити. Колись давно, під лиховісним Берестечком, просидів ніч у болоті, й окотилося те на нозі: по простуді, на негоду, а то й просто невідь — чому починало боліти коліно. Парив його в гарячій воді, у яку додано живиці та дьогтю, прикладав горілчані припарки — відпускало, він навіть забував на якийсь час про хворобу, відтак вона нагадувала про себе знову.
Через те їхав не верхи, а в ридвані, на дверцях якого були намальовані гетьманські вензелі, сотня затяжців охороняла його. Й ще кілька сот затяжців — усі, які були під рукою, звечора пішли до Германівки. Гетьмана супроводжувало також восьмеро козаків особистої охорони й значні козаки — канцеляристи Верещака та Сулима, котрі були у Варшаві на сеймі і везли списані на папір Гадяцькі пакти. Тільки тепер, коли статті були стверджені сеймом, Виговський вирішив оголосити їх.
Й сталася в дорозі лиха притичина, переїжджали по ветхому містку ручай у глибокій долині, ридван вломився й осів по самі дверцята в багнюку. Він не перекинувся, а тільки дуже нахилився на правий бік, затяжці не хотіли лізти в багно, машталір та кілька козаків довго розбирали паліччя, з якого був згарбузований місток, а потім разом із затяжцями спробували тягти ридван на сухе. Але спочатку козаки гетьмана винесли. Їм не вдавалося зрушити важкий ридван, та саме на той час нагодилася друга чигиринська сотня, козаки — серед них і Матвій — побігли під гору, вивалили новий тин біля хутірця й посунули його під колеса ридвану. З вишняка вийшла стара жінка з пласким, пожмаканим зморшками обличчям і заходилася проклинати козаків за тинок: «А щоб ви до вечора не дожили, а щоб вас грім побив, земля б вас усіх присипала», вона трусила сухим кулачком і лаялася страшно, й врешті один козак побіг та насварився на неї рушницею. Стара щезла у вишнякові. Впродовж дня Матвій кілька разів згадував ті прокльони. Коли витягай ридван, виявилося, що вломилося ліве заднє колесо, двоє козаків побігли кіньми до Ржищева за колесом, затяжці повдягалися при дорозі, а гетьман сидів на знятому з коня сідлі й нервувався, і згадував лаючу стару, її прокльони, і йому було неприємно. Та потроху заспокоївся й навіть забувся. Дивився на бузинові хащі, рясно всипані чорнильно — чорними ягодами, таких хащів із бузини він не бачив зроду — заввишки в кілька людських зростів, густі—прегусті, й кетяги, неначе чорні шапки. Понад бузиновими хащами зносилося з півдесятка диких груш, грушки — лісівки скочувалися з пагорба до дороги, біля самих гетьманових ніг жовтіло їх кілька. Пригадав, як у дитинстві ласували такими грушками, хоч у батьковому саду було чимало груш високих сортів: і глеки, й дулі, й ватянки, але жовті лісові грушки, а ще гнилички, мали особливий смак. Він підняв з трави одну, обтер у долонях і розкусив, пожував трохи й виплюнув — грушка була терпка, аж зсудомлювало горло.
