Вершники. Романи, оповідання - Яновський Юрій Іванович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
— Сандр Петрович! — кричить він. — Я такі думаю, що «Діпка симкур’єра» єсть хорошая картина і останется єво!
Він кричить щось далі, але розібрати вже трудно.
Актори люблять Довженка. Він почав шукати в них людей, і він знайшов їх. В його картині діють люди — такі простецькі, живі люди. Подивившися цих акторів, тяжко їх не запам’ятати. Невже це ті, що в якогось іншого режисера лише крутять головами та волочать за собою ноги? Ні, це не ті, бо в тих не було людських думок на чолі.
Для Довженка актор полізе в льодяну воду, під осінній скажений дощ, буде бійку вести, не почувши болю й не вимагаючи амортизації. І з екрана дихатиме тоді на нас життя.
5
Історію Довженка лише розпочато. У нього сиві скроні і юнацькі кучері на голові. Будемо чекати, що скроні хоч і по-сивішають більше, але кучері будуть завше ознакою бадьорої, людської, творчої молодості. Вона далі писатиме його історію.
1
Курява ставала позад автомобіля.
— Кому потрібна оця скромність: крий боже відзначити заслуги і талант людини, що ще не вмерла? Ні, ти перше вмри з розпукою в серці, перекрутись у землі від болю тричі, а потім вже тебе відзначимо, кинемо мідяків твоїй родині й подзвонимо сріблом і навіть золотом услід твоїй тіні над могилою.
Я мовчав.
— Якийсь майстер аж давиться із самовпевненості й власного «велічія». Він брудними завулками кружляє вже мало не до царства небесного. А ми соромимось його лаяти, боїмося його за руку притримати — як же, ми люди тактовні, етичні, культурні!
Я мовчав уперто.
— Нащо чоловікові мідяки після смерті і навіть срібло та золото? І як тоскно дзвенять гроші по труні. Я ніколи їх не хотів би чути.
Ми виїхали вже з Києва і простували на Китаєво. Липневий день тільки-но розгорався, як безумний. Пил за нами підносився, як темне борошно, і помалу розтікався вгорі в повітрі, розтаючи й сідаючи. Ми їхали до Довженка, що знімав у Китаєві початок картини «Звенигора».
Довго мовчали, кружляли по передмістю. Автомобіль хурчав, шарпав. Здавалося, що він натомився дуже і зараз лусне.
— Людей, Василю Григоровичу, поділено на Гатунки. Ми належимо до найромантичнішого. Нас заїдає температура: холодно — ми в просі на печі гріємось, а потепліє — одігріємось і пісні виводимо. А... власне, про що ми хотіли говорити?
Василь Григорович дістав з кишені цигарку, запалив її, ховаючись од вітру, і подивився обабіч. Стояли жита рідкі й захудалі, — на вузьких смугах ніде й собаці заховатись. Тепле повітря текло в обличчя.
— Коли я бачу талановитий чорнозем — і росте на ньому буйне жито — я хочу ще більшого. Відберіть у цього багатія якихось речовин, додайте інших — і гай-гай — заховайся, американцю, із своїми конкурсами. Бронзою дзвеніли б і зеленіли царини. Проте я хотів про Сашка, виба-
чте, — про Довженка. Він такий напористий у роботі, що голову може свою закрутити. А люди навкруги нього падатимуть, як мухи. Мені його шкода, слово честі, шкода.
— Тому, що замориться і впаде?
— Цього не буде. Він ще не одному роги зламає, буквально й алегорично. Та немає йому підтримки. Працює він, як у пустелі. Отак стоїть чоловік, підіймає важке й величезне каміння і несе його геть з дороги, а ми ляскаємо його по плечах і, не допомагаючи, кажемо: «Маладець, старайся».
— Я розумію, Василю Григоровичу. Ви хочете, щоб навкруги Довженка зняти громадську думку, оточити роботу цього режисера нашою увагою і чекати на результати, що, на вашу думку, будуть, як урожай з чорнозему через інтенсивне господарювання?
— Не зовсім так щодо першої частини вашої фрази, але висновки ви зробили правильні. Ця людина глибоко оре: треба йому піднімати чересло час від часу і щоб леміш не так глибоко зарізався в землю. Зразу цілини не обробиш. Хай залишає сили ще не на одну оранку. Поле ж таке велике й тверде.
Ми вдвох посміялися з такого порівняння. Нам вчулося, як шумить отакий плуг, перерізаючи полинь та тирсу і кладучи полицею довгу скибку. Я поспішив продовжити розмову.
— Дозвольте мені розшифрувати ваші алегорії. (В. Г. згодився.) Ви хочете, щоб створити отакий гурток людей, що боліли б за українське кіно і, зокрема, за Довженка. Щоб позмивати з нашого кіно отих бездарних і злочинних піявок, що ссуть нас і гальмують розвиток культури.
В. Г. мовчить, попихкуючи цигаркою, мовчу хвилинку й я. Він проти гостроти виразів. Я починаю тоді говорити його мовою.
— До кобилячого табуна потрапить за родоначальника, через брак жеребців, віслюк. (Уявім собі, що кобили не битимуть його копитами.) Що ж буде згодом? Напівосля-чий рід. А коли десь приб’ється кілька ослиць по дорозі — то й цілком табун виродиться на ослів, буде миршавіти, дурнішати, і, зрештою, дзвінке іржання табуна перейде на осляче панічне схлипування і зойки.
Порівняння досить невдале, але ми обоє знову сміємося з нього.
— Я розумію, — каже В. Г., — віслюки в розумінні мистецтва. Це ті хахли, що й досі розуміють мистецтво кіно, як виявника тої дурної традиції пишно вдягнених довговусих козаків у шовки й оксамити, що махають красиво шаблями та булавами, красивих і нереально дурних. Це ті росіяни, що, кохаючись на фільмах типу «Ночи по-следней лобзание етрастное», потрафляють поганим смакам хахлів, про яких, до речі, тяжко сказати, де вони й беруться.
Несподівано шофер запускає вгору довжелезний речитатив, і він довго ще висить у повітрі, доки ми з В. Г. віддаляємось від автомобіля по дорозі на Китаєво: луснула ресора.
Ми йдемо з насолодою. Я спостеріг, що всі степовики люблять ходити. їсти не дай, а дозволь пройтися під небом, яке свою весняну прозорість поволі змінює на сліпучу смагу літа. Василь Григорович — це архітектор, професор Кричевський, що працює з Довженком за консультанта й художника.
— От ми й пішли, — кажу я. — Вам не здається, що йти нам іще верстов чотири, коли не дожене нас автомобіль?
— Хай і не доганяє, — відповідає В. Г., — я звик більше ходити за своє життя.
Я з повагою мовчу. Ми обминаємо якихось старці в-сліпців, що, почувши нашу розмову, роблять професійний вираз обличчя і згашають жалібно спини — вони були випросталися на самоті і йшли собі гордо степом, як люди.
— Віслюків у мистецтві, — починає В. Г., і я із здивованням констатую, що він продовжує почату думку, — зве всіх часів не бракувало. І зараз скільки вашого брата, сло-вонасильників, розвелося на всім світі. (Ви, дядю, не ображайтесь, — додано було в дужках.) І нашого брата, художників, теж немала копа. Але що псує графоман? Папір та час у редактора. Що псує наш брат? Папір, знову-таки, або полотно та фарби. І все.
Я уявляю собі осляче копито в кіномистецтві. Воно займає цілий обрій!
— У нас в кіно обсяг псування значно більший. Від 20 до 100 тисяч грішми, плюс дискредитація української культури, плюс поганий вплив на організацію, на смаки робітни-чо-селянського глядача — кількох мільйонів людей. Не викидати ж картину, на яку витрачено стільки коштів!
— А хто ж має визначати придатність тої чи тої людини до кіномистецтва? Це штука тонка.
— Ви прекрасно самі розумієте, хто: українська радянська громадськість.
Ми обоє замислюємось над межами й плинністю цього визначення. Про це вже між нами говорено багато разів. Ми знаємо, що найталановитіша людина мусить зіпсувати одну-дві картини, доки можна визнати обсяг її таланту. Ми знаємо, що людина іншої культури, що не знає і не визнає культури української пролетарської, не може творити культуру українську в галузі кіно. Нам відомо, що українська радянська громадськість — це колосальна творча й контрольна сила, що може висунути творців до нашої галузі мистецтва.
Така громадськість — українська, радянська — хіба вона є в Одесі або в Ялті, де наші кінофабрики? Хіба громадськість столиці нашої знає кіно? Хіба можна викидати процес творення культури кудись у прикордонні смуги і здаля впливати?
