Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Але ж його при ньому нема! Я певний, що він устиг передати фірман гайдукам…
— То ми можем запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від бейлер–бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдуки не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.
Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар–бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдуків, сподобалась йому.
— Ну, що ж, гаразд, — буркнув похмуро. — Я згоден. Як же це зробити? Боюсь, що до ранку від тих розбійників і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?
— Нікуди вони звідси не підуть, — сказав Сафар–бей. — Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого–небудь на переговори.
— Гаразд, — погодився Гамід і гукнув вартового.
Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Арсена ніхто не потурбувався, і він, зв’язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ноги.
Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.
Перед світом Арсенові здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв’язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.
Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Арсен насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.
Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Арсен відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв’язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана — і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.
Обережно, щоб не наробити шуму, Арсен порачкував до скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі. Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:
— Ой, хто це?
Арсен впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рота. Так от хто його рятівник!
— Це я! Тікаймо мерщій!
Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!
Яцько упевнено повз уперед. В’юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Запорожець стиснув його в обіймах.
— Спасибі тобі, Яцьку, що вдруге визволив мене, — прошепотів на вухо. — Не побоявся пробратися у саме лігво ворогів! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий?
— Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був від нього.
— Як! Він був поряд з тобою, коли ти розрізував на мені мотузки…
— Мотузки? — ще більше здивувався Яцько. — Я не розрізував ніяких мотузків…
— То хто ж мене визволив?
— Як хто? Я гадав, ти сам…
— Гм, — задумався Арсен. — Дивно… Невже… — Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому мозок — невже то був Сафар–бей? Але ж ні, це неможливо…
Тоді хто ж? Більше нікому… Безперечно, Сафар–бей!
Мабуть, розкололася, роздвоїлася його яничарська душа, збурилася і завихрилася совість — і в серце все наполегливіше, все настирливіше застукало давно призабуте, а тепер силою обставин відроджене ім’я — Ненко. І воно поволі почало входити в його свідомість, як друге «я». Чи ж коли–небудь переважить і витіснить воно ненависне ім’я — Сафар–бей?
7
Гайдуки намагалися втекти від спагії Гаміда і півдня петляли по міжгір’ях і таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку переслідував загін Младена і наздогнав в урочищі Джемдендере.
Тут розгорівся бій. Гайдуки засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь–що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх людей у наступ, незважаючи на втрати.
Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдуки набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.
— Алла! Алла! — ревіли страхітливо роззявлені роти.
— До шабель, другарі! — пролунав голос воєводи Младена. — Не осоромимо землі болгарської! До шабель!
Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним пішли Драган і Арсен. Всі гайдуки, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.
Дві лавини зустрілися в похмурій кам’янистій ущелині. Заскреготала криця — впали перші вбиті. Чулися поодинокі вигуки бійців та стогони поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові.
У гайдуків виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, — перший мав вістрям Младена, Арсена і Драгана, другий — Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.
— Згинь до дзябла! — гримів його голос. — Пся крев!
Свистіла шабля — і поляк просувався на один крок наперед.
— Го, го, лайдаку, а ти що за єден! — звернувся він до нового ворога, що напав на нього. — Звідкіля узявся, скурвий сину! Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..
Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, — і з висоти свого зросту окидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.
Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим спагією легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.
Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров’ю, корчилися під ногами у бійців.
Арсен і Драган пильно оберігали Младена.
Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» — кинувся на гайдуцького ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Арсен прикінчив нападника. Та тепер усі вороги побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.
Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдукам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар–бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу–ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.
Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.
— Драгане, накажи винести поранених у безпечне місце, — кинув через плече Младен. — Хай Златка і Якуб супроводять їх!
Драган вийшов з бою.
Арсен мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдуками, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.
Один спагія, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч–на–віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Арсен не дав упасти — встиг підхопити попід руки, та в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдуки зразу ж заступили його, а Арсен виніс у тил.
