Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗
Коли Леся Чуйгукова вийшла з брами по вулиці Зеленій, було вже з полудня. Сонце висіло ще на середині неба, злегка лише перехилене в один бік, але від лугів над рікою тягло вже прохолодою, і тіні довжилися так, що ратушева вежа падала на побілені мури василіанського монастиря.
— Вже вечір, — схаменулася Леся з почуттям страху в серці. Був це куций страх, що походив від болючої свідомості руху. Біль, що від полудня розсаджував її нутро, був нічим іншим, тільки рухом.
День біг, тікав, гнався, а треба було, щоб він зупинився, аби цілу ту темну, болючу справу завернути, звести до стану небуття.
Сонце переважилося на захід, а хотілося, щоб воно стояло на сході і щоб вона, Леся, опинилася серед ранку в своєму домі із своїм чоловіком, із своїми дітьми.
О боже, коли скінчився, яким робом пропав той чудовий останній ранок в її домі, в її та її дітей житті?
Леся Чуйгукова, дружина адвоката Чуйгука, того дня розгубилася до тої міри, що не могла впорядкувати звичайних фактів з свого життя.
Пробі, як це сталося, як воно дійшло до того, що та дівчина стала постійним недільним гостем в її домі?
Василь ще до цієї мав двічі секретарок у своїй канцелярії. Були так само, як і Зоня, дівчата з доброго дому. Приблизно в тому самому віці, на тих самих правах і обов'язках у канцелярії, але ні одна з них не старалася, так би мовити, приватно наблизитися до Чуйгуків. Відстань, що ділила меценасову від друкарок канцелярії її чоловіка, не була тільки спеціального характеру. Просто ті дівчата становили в очах Лесі складову частину канцелярії. Дома з волі Василя виключалося в розмовах усе, що могло нагадувати його професію.
«Дома хочу забути про те, що я адвокат», — така була формула, якою боронився перед того роду розмовами в своєму домі.
Крім того, Леся вважала себе застару на компаньйонку для машиністок Василя. Тут ішлося не тільки про різницю віку. Леся мала й інші міркування. Вважала, наприклад, що її заміжжя й подвійне материнство перекреслюють ті інтереси, що їх можуть мати жінки навіть її віку, але незаміжні й бездітні.
Зоня прийшла сама в їх дім. Без запрошення з боку Лесі, навіть без натяку на нього, так, як приходить у дім листоноша.
Одного пополудня Леся стояла з Христею на руках біля вікна, рада з того, що дитина зацікавилася воронами на протилежному боці. Раптом побачила, як вулицею Українською надійшла Василева друкарка. Тоді-то Чуйгукова мала нагоду вперше уважно придивитися до тієї дівчини. Зоня викидала ногу перед себе, як перегоновий кінь, наче за кожним кроком виставляла її комусь напоказ. Голову тримала високо, злегка відхилену назад, і було таке враження, ніби дівчина та примруженим оком дивиться на світ. Мала зграбну форму голови, що надавала всій її постаті особливої вишуканості. Риси обличчя бездоганно симетричні і пропорційні, але бракувало їм життя.
Навіть акуратно викладеним кучерям на її чолі, наче вирізаним з золотого картону, теж бракувало життя — на погляд Лесі Чуйгукової.
Коли Зоня завернула у браму їхнього будинку, перше почуття в Лесі був страх. Тоді подумала собі, що, можливо, трапилося щось погане з Василем. Леся вибігла назустріч друкарці, але так і не спитала ні про що, збентежена безцеремонною поведінкою Зоні. Зоня поводила себе так, наче була щоденним гостем у цьому домі. Не чекаючи на запрошення, скинула з себе пальто, сама знайшла в передпокою місце, де повісити його, якось зовсім невимушено, по-домашньому поправила собі волосся гребенем, що стирчав у щітці перед дзеркалом.
Виглянув Влодко, синок Чуйгуків, і вона підійшла до дитини, наче була з хлопчиком давно знайома. Відразу запропонувала йому будівлю якоїсь там залізниці і вже мала хлопця на своєму боці.
Залишивши Влодка, Зоня з такою самою безцеремонністю взялася до дитини на руках у Лесі, малої Христини. Показала їй кілька штучок на пальцях при допомозі носової хусточки. Дитина реготалася, аж захлиналася слиною. Не подобалося Зоні, що Леся звертається до дитини здрібнілими, перекрученими словами.
— Не треба так, новітня педагогія каже, що дитина повинна змалечку вчитися правильно вимовляти слова.
Що це за «гамцю», чи «лю-лю», чи хоч би «спатки», чи «їстки»?
Накінець добралися до самої Лесі. Чому вона ніде не показується? Ні на сходинах «Союзу українок», ні на концертах, ні в театрах, ніде її не видно. «Що це має означати?» — запитала Зоня. В її питанні звучала нотка глуму. Леся чомусь взяла глузування Василевої друкарки за щирість. Вона, яка ще перед хвилиною не могла надивуватися зухвалій поведінці Василевої машиністки, тепер почала раптом виправдуватися. Діти й хатні обов'язки не дозволяють їй бувати поза домом, але скоро, тільки діти підростуть…
Зоню не задовольнило таке виправдування.
— Зле робите! Я ще не бачила жінки, якій би вийшло на добре те, що була надто зразковою мамою чи дружиною.
І щойно тепер розкрила Зоня мету свого візиту. До містечка заїхав мандрівний театр ліліпутів. Вона прийшла по Лесю. Квитки на дві особи мала вже при собі. Факт, що хтось клопочеться про неї, взагалі подумав про неї, крім Василя, розчулив Лесю.
Вона затримала Зоню на підвечірок, але на виставу з нею не пішла. Обіцяла вона в той вечір кіно хатній робітниці, і не було кому заступити її при укладанні дітей до сну.
На кількаразове прохання Лесі нарешті пішов Василь із Зонею. Бачила з виразу уст у нього, що був не радий з такого обороту справи. Боялася, що, як повернеться додому, буде їй робити докори з того приводу. Та Василь не нарікав. Навпаки, жалкував, що Леся не могла піти разом з ним. Було дуже приємно, хоч, правду сказати, трохи незвично.
— А як там твоя компаньйонка? Теж задоволена з вистави? — спитала Леся просто тому, що важко було їй уявити собі, щоб Зоня могла з чого-небудь радіти.
— Уяви собі, що вона хотіла головне тобі зробити приємність цими ліліпутами. Так мені казала. Маю враження, вона була незадоволена, що замість самій піти ти випхала мене.
Іншим разом Василь знову прийшов додому опівдні, на годину раніше, ніж завжди. Леся здивувалася, а Василь зразу пояснив:
— Я думав, що ти схочеш піти на передвиборні жіночі збори. Кажуть, що має приїхати якась делегатка з Львова.
Я прийшов, щоб залишитися з дітьми. Одягайся, Лесечко, Зоня піде заздалегідь і зарезервує тобі місце в залі.
Зачувши це ім'я, Леся втратила охоту йти на збори.
— Теж десь не мали коли, та в саме полуднє починати збори!
— Смішненька ти! Саме в тій порі приїздить поїзд з Львова…
— Не знаю, що мені робити. Саме обідня пора, і Христя, мені здається, щось ніби не своя… Не знаю, чи то на зубки, чи що, але дитина чогось химерить сьогодні.
— Ей, а може б, ти таки зібралася? — наполягав.
Вже тоді було якось неприємно Лесі за Василя, що він, не свідомий навіть того, підпав під вплив своєї машиністки. Оскільки знала, що до того часу він досить іронічно висловлювався про жінок, що, занедбавши свої елементарні родинні обов'язки, бралися будувати Україну. Остаточно стало на тому, що іншим разом Леся: піде вже на збори. Василь більше не торкався цього питання, і до того іншого разу так і не дійшло.
Що може Леся сьогодні сказати про це? Чи була в цьому добра чи зла воля Зоні, чи, може, це був тільки підступ з боку Василевої секретарки? Чи, може, первісний план Зоні був такий, щоб утворити з них сильне тріо, а пізніше вже облишити Лесю, як когось, хто не годиться для справ вищого польоту?
Одне може сьогодні Леся сказати про себе: не була ніколи затурканою, обмеженою квочкою, за яку (Леся знала про це) вважав її дехто з громадських діячок, втім, і Зоня. Мала вроджену несміливість щодо справ, що лежали поза колом її інтересів або переходили межі її природних здібностей. Можна сказати про неї, що мала заглибоке, як на пересічну жінку, відчуття свого місця в житті.
Наприклад, траплялося так, що, плануючи кіно чи хоч би родинні покупки з нагоди різдва чи великодня, обіцяла Василеві зайти за ним до канцелярії, а звідтіль мали вже вдвох піти в місто. Могла Леся тут, у канцелярії свого чоловіка, почувати себе невимушено, а проте не було так. Коли заставала там когось чужого, никла, втрачала ту скромну певність себе, що робила її такою симпатичною в її власному домі.
