Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Багато не повернулося козаків із того рейду: хтось загинув під час боїв, когось розстріляли котовці під Базаром. Леонід Романюк у книзі «Третя Залізна дивізія» наводить список лицарів Другого зимового походу, які загинули під час останньої спроби регулярної української армії визволити Батьківщину. Подаю список зі своїми доповненнями та уточненнями.
У боях під час рейду загинули:
підполковник Минаківський (11 листопада в бою за ст. Чоповичі),
сотник Сарачан,
поручники Михайло Солтуненко і Дем’ян Сікорський (17 листопада під с. Малі Миньки),
хорунжі Варжанський, Чернелівський, Адольф Антосевич, Євген Мазанівський, Гриць Майдачевський (15 листопада під с. Леонівкою), Сергій Полонський, Павло Слюсарів,
підхорунжі Василь Кобельський, Павло Мельник, Корній Букрій, козак Дмитро Крисальний.
А 22–23 листопада 1921 р. у м. Базарі було розстріляно таких вояків Залізної дивізії:
поручники Ернст Єгер Артурович із Праги (німець), Погиба Федір Данилович із м. Літки Чернігівської губернії, Ходько Борис Олексійович із Києва,
старшина Бережний Сидір Петрович із м. Бахмача Конотопського повіту (у 2-му Зимовому поході — курінний 4-ї Київської дивізії),
хорунжі Синиця Стефан із с. Узин Васильківського повіту, Петренко Іван Діонисійович із с. Серби Могилівського повіту, хорунжий (?) Мироненко Кузьма Давидович із с. Піски Лохвицького повіту,
підхорунжі Кузьмин Яків Васильович із с. Василівки Ананьївського повіту, Гладченко Ілько Семенович із Васильківського повіту, Сидоренко Семен Іванович із с. Хибалівка Ніжинського повіту, підхорунжі (?) Постелинський Діонисій Людвигович із с. Телепеньки Вінницького повіту (поляк), Делозовський (Долозовський?) Олександр Іванович із Києва,
козаки Горбач Іван Олександрович із с. Курені Конотопського повіту, Баранов Георгій Арсентійович із Пашковецької волості Проскурівського повіту (росіянин, фотограф), Губенко Зиновій Трифонович із м. Ладижина Гайсинського повіту,
юнаки Маницький (Маніцький) Іван Михайлович із м. Кам’янця-Подільського, Демченко Петро Костянтинович із Глухівщини.
У ті ж дні розстріляли більшовики й таких старшин 3-ї гарматної бригади (ад’ютантом командира якої був Л. Романюк):
підполковник Шура-Бура Іван Лукич із м. Борзна Чернігівської губернії,
поручник Солтученко Михайло Харлампійович із м. Голта Херсонської губернії,
чотовий Михайленко Яків Іванович із Кролевецького повіту, підхорунжі Марков Володимир Михайлович із м. Саврань Балтського повіту (росіянин), Лященко Федір (Василь?) Якович із с. Гирівка Конотопського повіту, Рубан Іван Лукич із с. Чубичі Чернігівського повіту, Шевченко Лазар Харитонович із с. Пшеничне Канівського повіту, Кушлімський (Кушлинський) Адам Іванович із с. Макарове Ушицького повіту, Вовк Арсен Дмитрович із Поділля, Моцак Грицько Іванович із Лохвиччини,
козаки Кубельський Василь Феодосійович із Поділля, Слюсарев Павло Григорович із Курської губернії (росіянин) та юнак Окаловський (Акаловський) Вадим Євгенович із Кам’янецького повіту Подільської губернії, лицар ордену Залізного хреста.
У дивізії відзначали пам’ять всіх, але особливо вшановували поручника Дем’яна Сікорського з 3-ї гарматної бригади. Оточений червоними під Малими Миньками, він «кинув під себе ручну гранату, щоб не датися в їхні руки. Він загинув смертю героя… — писав Леонід Романюк у книзі «Третя залізна дивізія». — Від того часу на кожній вечірній повірці в 3-й Залізній гарматній бригаді першим викликалось ім’я поручника Дем’яна Сікорського — його дух вірності і завзяття був завжди із Залізними».
Трагічний Другий зимовий похід 1921 року, за висловом Леоніда Романюка, був «лебединою піснею» як 3-ї Залізної дивізії, так і всієї Армії УНР. Версальські угоди стверджували, що війна у Європі закінчилась. Треба було шукати нових методів боротьби за Україну. «За влучним висловом поета Євгена Маланюка, — писав Л. Романюк, — треба було міняти «стилет» на «стилос».
Те, що Леонід Романюк записався до Студентської громади табору Каліша, свідчило, що він збирається продовжувати навчання… І дійсно, почувши, що у Чехословаччині відкрилися вищі українські навчальні заклади, він, не вагаючись, вислав документи і письмове прохання прийняти його до складу господарської академії в Подєбрадах. Йому не відмовили, і 1923 року Леонід став студентом. «…Це була тільки зміна зброї на шляху до нашого національного визволення і омріяної Державності», — зазначав він.
Про навчання Леоніда в академії відомо мало що. Зате в його студентській особовій справі збереглися тези дипломної роботи. Називалася вона так: «До питання національного складу робітництва України й причини його особливостей». Порівнявши дані переписів 1897-го і 1926 років про національний склад робітництва в Україні, Леонід Романюк дійшов таких висновків: «Серед робітництва, особливо промислового, значне місце посідали чужинці, серед них головне місце займали великороси, і то зайшлі; чужинські елементи головно скупчувалися в основних галузях промисловости Лівобережжя, посідаючи, очевидно, там місця кваліфікованіші. Східна Галичина загально виказує перевагу (серед) робітництва чужонаціонального елементу, поруч із тим, що українське робітництво скупчено в галузі низької кваліфікації».
Аналіз статистичних даних за 1926 р. в совєтській Україні дав можливість досліднику встановити, що на ті часи «невідповідність між національним складом населення і національним складом робітництва України значно зросла. Промислове робітництво й надалі наполовину великоросійське… Основні галузі, обсаджені чужинцями, знаходяться переважно на Лівобережжю, і то в прикордонних смугах… Розгляд міграційних процесів працюючих… із рр. 1897–1926 показує, що й надалі продовжується відплив селянських мас з України та приплив на Україну чужих, переважно російських, робітничих елементів. Тому, очевидно, й на ближчий час поліпшення чекати не доводиться… Українська промисловість стала резервуаром для чужого, переважно великоруського, робітництва…»
14 червня 1930 року професор Української господарської академії Олександр Мицюк написав реферат на дипломну працю Леоніда Романюка: «В цілому робота абсольвента Л. Романюка торкається найболючішого питання минулого, сучасного і майбутнього життя нашої Батьківщини. Автор зібрав дуже розкиданий матеріал… вдачно його згрупував і зручно використав для постановки проблеми. В опрацюванні теми виявив дуже добру економічну підготовку та вище середнього інтелектуальний розвиток. Своїм способом викладу при чистоті мови автор просто захоплює читача. На основі всего наведеного рекомендую допустити абсольвента Романюка до публічного захисту його дипльомної праці».
Дипломну працю Леонід захистив «з успіхом дуже добрим» — так написано в його дипломі інженера-економіста, який він здобув 9 травня 1931 року.
Деякий час Л. Романюк співпрацював з Українським робітничим університетом. Його праця «Робітнича справа» разом із працями Л. Білецького, С. Шелухіна, Н. Григоріїва, М. Шаповала, С. Гольдемана та інших відомих науковців розсилалися студентам-заочникам робітничого університету.
По закінченні господарської академії Леонід виїхав на Підкарпатську Україну, в Мукачеве. 1932 року до нього приєднався ще один випускник УГА — поет Василь Куриленко. Разом із ним та Петром Петричком із Чінадієва взялися вони видавати освітньо-господарський часопис «Світло». Виходив він у Мукачевому до 1938 року.
Брав участь Леонід і в діяльності Українського пласту при Руській господарській академії в Мукачевому, яка була «кузнею українства». На життя заробляв у Підкарпатському банку. Журналістка Маруся Ігнатишин-Логуш у своєму спогаді «З серцем на долоні» писала, що в Підкарпатському банку в Мукачевому книгознавства навчив її Леонід Романюк, головний бухгалтер. Крім того, казала вона, це був «загальновідомий діяч і старший пластун, якому ми багато завдячували за солідний пластовий вишкіл».
