Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

- І це переважує, - схилив голову Ян Біберштайн. — Це переважує, пані. Тож нехай так буде. Гей! Челядь!

Пан на Штольці дав накази, прислужники побігли їх виконувати. Після нестерпно затяжного очікування рипнули двері. До зброярні зайшли дві жінки. І одна дитина. Хлопчик. Рейневан відчув, як його заливає гаряча хвиля, а кров б’є в обличчя. Він також зловив себе на тому, що мимоволі роззявляє рота. Рейневан зціпив щелепи, бо не хотів виглядати, як остовпілий кретин. Він не був впевнений щодо ефекту. Мабуть, він виглядав як остовпілий кретин. Бо так почувався.

Одна з жінок була матроною, друга — молодою дівчиною, а різниця у віці і вражаюча схожість не залишали сумнівів — це були мати і донька. Неважко було з’ясувати й родовід їх обох, особливо тому, хто — як Рейневан — колись був вислухав лекцію про типові спадкові риси жінок і дівчат з найбільш знатних шльонських родів, лекції, яку колись дала була пані Формоза фон Кроссіг у раубрітерському замку Бодак. Як матрона, так і дівчина були досить низького зросту й досить присадкуваті, широкі в стегнах, як Погожельки, жінки з роду Погожелів, які з давніх-давен влилися в рід Біберштайнів. Так само і маленькі, кирпаті густо обсипані ластовинням носи неспростовно свідчили про те, що в їхніх жилах тече кров Погожелів.

Матрони Рейневан не знав і ніколи не бачив. Дівчину бачив. Колись. Один раз. Хлопчик, який чіплявся за її спідницю, мав світлі очі, пухкі рученята, золотисті кучерики на голівці і взагалі виглядав, мов маленький дурник — інакше кажучи: як маленький, гарненький, товстий і веснянкуватий херувимчик. Рейневан поняття не мав, від кого ця врода. І, загалом, його це мало обходило.

На згадані вище спостереження та думки, опис яких потребував цих кількох речень, Рейневанові вистачило однієї миті. Оскільки, згідно з найбільш ученими астрономами того часу, година — hora — поділялася на puncta, momenta, unciae та atomi, можна визнати, що ці думки зайняли Рейневанові не більше ніж одну унцію та тридцять атомів ^{32}.

Приблизно стільки ж унцій та атомів потребував на те, щоби проаналізувати ситуацію, пан Ян Біберштайн. Його обличчя небезпечно потемніло, гомерівські брови грізно нахмурилися, грецький ніс насупився, вуса зловісно настовбурчилися. Дідусем внучати-янголяти був, як виходило, старий лютий диявол. Бо саме старого лютого диявола нагадував у цей момент пан на Штольці. Так схоже, що хоч бери та відразу малюй на фресці в костелі.

— Не та панна, — ствердив він факт, а коли говорив, у його горлі рокотіло, як у лева. — Виходить, що це зовсім не та панна. Виходить, що хтось намагається зробити з мене дурня.

— Пані жоно, — його голос задвигтів у зброярні, ніби віз, навантажений порожніми трунами. — Будь ласкава забрати дочку до жіночих палат. І звернутися до її глузду. У той спосіб, який вважатимеш відповідним, причому я, якщо можна, раджу березову різку на голу задницю. До досягнення результату, тобто до моменту отримання відомостей. Як уже ці відомості матимеш, дорога пані жоно, і зможеш поділитися ними зі мною, покажися мені на очі. Ані раніше, ані з іншою метою показуватися не намагайся.

Матрона трохи зблідла, але тільки зробила кніксен, не писнувши й слова. Рейневан упіймав її погляд, коли вона тягнула дочку за білий рукавчик, що визирав з-під зеленої котарди. Це не був надто доброзичливий погляд. Донька — Катажина Біберштайн — теж глянула. Крізь сльози. У погляді був докір. І жаль. Про що вона жаліла, чим докоряла, він міг лише здогадуватися. Але не хотів. Його це перестало цікавити. Його перестала цікавити особа Катажини фон Біберштайн. Усі його думки були спрямовані до Іншої особи. Про яку, як він раптом собі усвідомив, він нічого не знав. Крім імені, яке вже зміг відгадати.

Коли жінки вийшли разом із хлоп’ям, Ян фон Біберштайн вилаявся. Потім вилаявся ще раз.

— Nec cras, nec heri, nunquam ne credas mulieri [185], - пробурчав він. — Звідки у вас, жінках, стільки віроломства? Пані чашникова?

— Ми підступні, - Зелена Дама усміхнулася своєю убивчо чарівною усмішкою демониці. — Ми непрості. Бо ми доньки Єви. Адже нас було створено начебто з кривого ребра.

— Це ти сказала.

— Однак, — Зелена Дама глянула на Рейневана з-під вій, — хоч може здаватися інакше, нас не так легко збити з пуття. І звести. З часів райського саду нам трапляється, це факт, поступатися зміям. Але ніколи — жовтопузам [186].

— Що це мало би означати?

— Я загадка. Відгадай мене, пане Яне.

Блиск в очах Яна Біберштайна зник так само швидко, як з’явився.

— Вельмишановна пані чашникова, — він сильніше, ніж доти, підкреслив титул, — зволить бути пустотливою. А нам тут не до фіглів. Правда, пане з Беляви? Чи я помиляюся? Може, тобі весело? Може, тобі здається, що ти вже викрутився? Як вугор вислизнув з халепи? Далеко ще до цього, ой, далеко. Що не ти моїй Касьці дитину зробив, твоя взяла. Але ж ти напав на неї по-розбійницькому, тільки за це тебе варто було б почетвертувати. Або, позаяк єретик єси, єпископові видати, нехай тебе у Вроцлаві на багатті засмажить… Ти, може, хотіла щось сказати, пані? Чи мені здалося?

— Тобі здалося.

Рипнули двері, до зброярні ввійшла матрона. Без чіпця. Трохи почервоніла. Задихана, гойдаючи бюстом.

— О! — втішився пан Ян. — Так швидко вдалося?

Їймость Біберштайнова подивилася на чоловіка з поблажливо зверхністю, наблизилася, щось довго шептала на вухо. Чим довш шептала, тим більше панові Яну розпромінювалося обличчя.

— Ага! — вигукнув він нарешті, розпромінений до краю. — Молодий Вольфрам Панневіц! Ну, душею клянуся! Сходиться! Волочився по Голеньовських лісах, бавився в мандрівного лицаря! Видно, наткнувся на неї, коли вона від скарбничка в бір утекла… Ну, сто рогатих чортів! Та я ж пам’ятаю! А як-то потім сюди наїжджав, пам’ятаєш, жоно, як-то очима стріляв, червонів і слинився… Подарунки привозив! Ну! Але женитися охоти не було! То тепер буде. Бо це непогана партія, пані жоно, зовсім непогана. Зараз-таки їду до Гомолі, до старого пана Панневіца, побалакаємо, двоє батьків, про витівки наших нащадків. Побалакаємо про честь…

Він обірвав, глянув на Зелену Даму і Рейневана, немовби здивований, що вони ще тут. Нахмурився.

— Я повинен…

— Нічого не повинен, — різко перебила Зелена Дама. — Тепер справою займаюся я. Забираю його і зразу ж від’їжджаю.

— Не заночуєш, пані? До Шенау шмат дороги…

— Від’їжджаю зараз. Бувай, пане Яне.

Зелена Дама поспішала й змушувала поспішати свій кортеж. Вони прямували на північ, у бік скель та узгір’їв. Їхали поспіхом, перед очима в них був затягнутий імлою масив Шленжі, а за спиною темно-сині Рихлеби та Єсьоники. Рейневан їхав на кінці кортежу, не дуже усвідомлюючи, куди й навіщо. Він ще не охолов.

Однак поїздка не тривала довго. Зелена Дама раптом дала наказ зупинитися. Кивнула Рейневанові, щоб той їхав за нею.

Біля підніжжя пагорба стояв камінний покутний хрест. Зазвичай такі хрести викликали в Рейневана якісь асоціації, схиляли до роздумів. Тепер хрест нічого не викликав і ні до чого не схилив.

— Злазь.

Він послухався. Вона стояла перед ним, вітер шарпав її плащем, обліплював фігуру.

— Тут ми розстанемося, — сказала вона. — Я їду до Стшеліна, а звідти додому, до Шенау. Твоє товариство небажане. Розумієш? Давай собі раду сам.

Він кивнув. Вона підійшла, зблизька подивилася йому в очі. На хвилю. Потім відвела погляд.

— Ти звів мою доньку, негіднику, — тихо сказала вона. — А я… Я, замість того, щоб дати тобі тепер по лиці і виявити зневагу, повинна червоніти. І подумки бути тобі вдячною за… Ти знаєш, за що. А, ти теж червонієш. Добре. Хоч якась розрада. Нікчемна, але все-таки.

Вона закусила губу.