Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗
— А–а–а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсім інший Ямгурчі, щоб ти знав… Це і не Безвухий, і не Кривий, як я спочатку думав, — чабан в усміхові показав беззубий рот. — Це Ямгурчі Вороняче Гніздо! Хе–хе–хе!.. Я тут усіх знаю!
— То де ж він живе? — Арсен почав злитися на говіркого старика.
— А живе він, щоб ти знав, в урочищі Глибокий Яр. Це там, де проходить через Чагу шлях із Бендер на Дунай… Не чув?
— Ні, не чув, старий… Дякую тобі! Прощавай!
— Їдь здоровий… Та все отак берегом, берегом… Аж до караван–сарая… А там зверни праворуч — та долиною, долиною… Отак і доберешся до Глибокого Яру. А там він один і живе, Ямгурчі той, Вороняче Гніздо… Уторопав? — і старий для більшої певності показав брудним гачкуватим пальцем на північ, звідки струмувала тиха Чага.
Арсен ще раз подякував старому, дивуючись ясності його думки і вмінню чітко й зримо розповісти про шлях, що став таким знайомим, ніби сам уже пройшов по ньому.
Їхали, обминаючи ногайські кочовища, до смерку. А коли стемніло, стриножили коней і пустили в долину пастися, а самі лягли відпочити.
Встали з ранньою зорею і знову рушили в путь.
Все було так, як змалював старий чабан, — і безлюдний караван–сарай біля броду через річку, і широка долина, що звернула від Чаги праворуч і вивела до Глибокого Яру.
Кочовище аталика Ямгурчі було розташоване в мальовничому вибалку з пологими схилами, де–не–де порослими кущами глоду та бузини. Посеред вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонці невеличкий ставок. Під горою стояло кілька юрт та кошар. Тільки на лужку, біля ставка, паслися гуси, а вдалині, де вибалок переходив у яр, темніла на пасовиську овеча отара… І жодної живої душі.
Козаки притримали коней.
— Хутір, здається, зовсім безлюдний, — тихо промовив Роман. — Аж не віриться, що десь тут поневіряється в неволі Стеха!
— І все ж вона тут! — відгукнувся Арсен, скидаючи бистрим поглядом все довкола. — Чує моє серце, що тут… Однак залишається нам чи не найважливіше — вирвати її звідси!
— Коли вже добралися сюди, то вирвемо.
— Не кажи гоп, — застеріг Арсен і торкнув коня.
В цей час на хуторі, побачивши чужих, завалували собаки. І в ту ж мить у юртах відкинулися пологи — висипали чорноголові дітлахи, підлітки, жінки. З цікавістю втупилися в чужинців… Потім повагом вийшов старий лисий татарин у червоній сорочці і барвистих рясних шальварах. Він був, як на його роки, міцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчі видавався вперед великий хрящуватий ніс, що нагадував дзьоб ворона… Приклавши руку до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонця, старий намагався впізнати вершників, що швидко наближалися.
— Агей, шайтанове насіння! — крикнув він на собак. — Розгавкалися… Заберіть їх!
Двоє старших хлопчиків з палицями метнулися до собак, і ті з виском кинулися врозтіч.
— Ну, от і сам аталик Ямгурчі, — тихо сказав Арсен, стишуючи біг коня. — А він і справді чимось нагадує старого ворона — чорний, худий, носатий…
Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всі прикипіли поглядом до незнайомців, що з вигляду скидалися на гяурів, але, за татарським звичаєм, їхали із запасними кіньми.
— Хай береже Аллах твій дім, Ямгурчі, — привітався Арсен, злізши з коня і віддавши поводи Романові. — Бажаємо здоров’я тобі і всім твоїм домочадцям!
— Слава Аллаху, він милостивий до мого роду, — повагом, з достоїнством відповів Ямгурчі. — Хай і вас береже Аллах!.. Чим я заслужив честі бачити у себе таких високих гостей?
І він допитливо, навіть з підозрою глянув на приїжджих.
Арсен не встиг відповісти: раптом з одної юрти метнулася жіноча постать і з криком: «Арсене! Романе!» — упала на груди Арсенові.
Це була Стеха.
Забившись у нестримному риданні, вона не могла промовити й слова, тільки припадала до обох козаків, які теж стояли остовпілі, бо не сподівалися, що саме так відбудеться їхня зустріч. Вони думали, що її тримають десь під замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося — дівчина перша побачила їх і, не втримавшись, на радощах кинулася їм назустріч.
І в Арсена, і в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, і розуміли, яких мук зазнала дівчина і яка тепер у її серці бушувала радісна буря.
— Сестронько! — Арсен поцілував Стеху в мокрі щоки. — Ну, як тобі? Намучилася, бідненька?
— Заберіть мене звідси! Заберіть!
Вона глянула на Романа і, не стидаючись свого пориву, припала йому до грудей.
— Люба моя! Кохана! — гладив її пишні русяві коси Роман і шепотів, втішаючи: — Заберемо! Ми ж і приїхали, щоб визволити тебе, відвезти додому… Ми так намучилися, шукаючи тебе і Златку…
На якийсь час і Арсен, і Роман, зайняті зустріччю зі Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчі. Це була зовсім коротка мить, але її було досить, щоб хитрий старий дав знак своїм домочадцям — і вони оточили двох чужинців і дівчину.
Ямгурчі однією рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якій був затиснутий кривий блискучий ятаган, заніс над головою.
— Невірний собако! Признавайся — хто ти? — Очі старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися від збудження.
Арсен зрозумів, що вони потрапили в скрутне становище і силою тут нічого не зробиш. Потрібно було хитрувати.
— Ямгурчі–ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай–ай–ай! А Кучук, Чора і Варвара–ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім’ї чоловіка.
Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:
— І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара–ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина–гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?
— Бо ми і є її брати.
— От бачиш!
— Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас…
Молоді татарчуки — а їх був добрий десяток — мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.
— Я хочу застерегти себе і свою сім’ю від біди, гяуре!
— Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. — Арсен вийняв ярлик.
Ямгурчі побачив тамгу — три перехрещені чорні стріли на червоному полі — і враз опустив руку.
— Тамга Кучука! — вирвалося в нього. — Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!
— Бо не встиг…
— Пробач. Я не знав, що у тебя є ярлик мурзи, — миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків: — Геть звідси і заховайте свої ножі!
Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.
— Не варто вибачатися, Ямгурчі–ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, — заспокоїв старого Арсен. — Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого–небудь попити, то будемо вдячні.
Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:
— Будь біля нас.
Ямгурчі наказав:
— Принесіть гостям води! Та холодної… А ви, — гукнув на жінок і дітлахів, — геть звідси!
Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік. Раптом один з них скрикнув:
— Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. — Він показав рукою поверх голів.
Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.
Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора! Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!
Думати ніколи! Дорога кожна хвилина!
Скориставшись тим, що всі — і Ямгурчі в тім числі — намагалися розпізнати, хто наближається, Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.
