Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
– Що ви, – лише замахав руками служник, – не голодний я.
– То чарку оковитої візьми.
Служник нерішуче поглянув на сулію з горілкою, потім на вікна шинку. Кілька секунд вагався.
– А біс йому в пельку! – вдарив шапкою до лави по роздумах, – вип'ю, коли піднесете!
– Ну то сідай.
– Я так.
Нечай знизав плечима:
– Як знаєш. Випий за здоров'я нашого пана хорунжого і його нареченої.
Служник досить вправно вихилив чарку і, крекнувши, обтер вуса.
– Най будуть здорові, – поштиво мовив.
– Ще одну? – примружився на нього Савка.
– А! – знову махнув він рукою. – Давай!
Після другої чарки Іван дістав з торбинки, що висіла в нього при поясі, глиняну люльку-буруньку і заходився накладати її тютюном.
– Візьми мого тютюну, чоловіче, то добрий тютюн, – запропонував йому Нечай, але Іван відмовився.
– Я свій, – кинув лиш.
– То як же це ти, хрещена душа, до жида на побігеньки потрапив? Бачу – хлопак нівроку. Тобі би шабля більше пасувала, аніж жидівські баняки.
Іван одразу ж спохмурнів.
– Для чого покликав мене, пане? – мовив він глухим голосом, упершись непорушним поглядом у потемнілі від часу дошки столу. – Сорому мого на сміх здійняти? Не потрібно, мене й так достатньо Бог карає.
Несподівано для себе козаки відчули в голосі служника зовсім нові нотки. Тепер перед ними був не той запобігливий Іван, якого бачили хвилину тому. Він перетворився на людину, яка приховує в душі біль та сором за становище, у якому довелося опинитися.
– За віщо ж він тебе карає? – вперше втрутився в розмову Богун.
– Хто знає?… Мабуть, доля моя така.
Нечай недбалим рухом налив до країв служникові чарку.
– Не гнівайся, чоловіче. Як на те твоя воля, випий з нами та повідай свою біду. Допомогти не обіцяю, проте хтозна, може, й допоможу.
Іван мовчки сів за стіл, проковтнув горілку і почав розповідь, посмоктуючи люльку. Час від часу кидав на вікна шинку вже спокійні погляди. Горілка робила своє.
– Та оповідка моя не диковина, козаче. Ніде не бував, слави не здобував. Працював собі в кузні. Спочатку в помічниках. У майстра коваля донька гарна була… Ви вже вибачайте, що здалеку починаю. Ось пригадую все і не вірю досі, що зі мною все сталося… надто добре спочатку все складалося, надто добре, – Іван затягнувся димом і закашлявся. – Ох і добрий бакунець, біс йому між ребра, аж очі ріже!..
Він кілька хвилин мовчав, немов вагався, чи пускати незнайомих козаків у глибини своєї зраненої душі. Нарешті наважився:
– Ну от. Хоч і не вельми коваль Опанас радів, але за півроку побралися ми з його Одаркою. Тут маю йому належне віддати, царствіє небесне старенькому – як тільки зрозумів, що вдіяти нічого не вдіє, а Одарка до мене лине, прийняв учорашнього підмайстра як рідного сина. Хоч і шеляга за душею в зятя не водилося. Сказав лишень: ти тепер, Іване, за неї в одвіті. Живіть чесно, любіться, працюйте, то й Бог вам воздасть, а я скільки сили достане. І почали ми жити однією сім'єю. Спочатку в тестевій хаті, потім, коли старший мій, Филон, народився, власну хату поставили… Добра була хата, Одарка як побілить, над вікнами виноградні грона, квіти, фарбою підмалює, вони так і сміються, немов живі! Коли Оленка, меншенька, народилася, тесть уже й помер, тож усе мені перейшло – кузня, дві хати, коней косяк у півтораста голів, обора… Одарка у них одиначкою була. Люди наші, барські, мене добре знали, і я нікого не ображав. Брав потроху, робити намагався справно. Мої серпи, лемехи та заступи ще й тепер людям добром служать. І по мені залишаться… добре жив, чого там Бога гнівити… Та ось біда, почав я частенько в чарку заглядати. Бувало, по кілька днів уряд пив та гуляв. А чому не гульнути? Тоді вже двох працівників собі мав. Бувало, робота робиться, а я знай собі, горілочку кружляю. І компанію завжди знаходив… Тоді не те, що тепер, з Іваном Ковалем багато хто знатися хотів. І з міщан, бач! Навіть шляхтичі. У мене мало не половина Гірського і Чемериського кварталів коней підковували.
А час летів… Филон мій підріс, славним парубком став. Високий, ладний. Надійшов час, почав на Січ проситися, та я не пустив. Нема чого, кажу, долю випробовувати. Один ти в нас з Одаркою син (був у мене ще хлопчик, так того морова пошесть немовлям забрала), тож тобі нас з мамою на старості доглядати. Чим татарські степи білими кістьми засівати, крівцею поливати, бери молот до рук та ним учися кусень хліба собі добувати… Хе-хе-хе, якби ж то я знав! Якби мав можливість бачити майбутнє. Не там, не на Січі доля його зла чигала. Подався мій Филон до надвірної сотні Олександра Конєцпольського, гетьманського синка. Гетьманич майже його ровесник, жив весело, гучно. Соколині охоти, лови, бенкети… Якому молодцю таке життя не миле? А мій Филон не абихто, не простий пахолок був. Правою рукою пана Олександра став! І на ловах, і на прогулянках поряд виїздив. Радів я за сина. Вже й подумки пару йому придивлявся. І не просту міщаночку, зі шляхетними привілеями. Щоб не ходив у сажі все життя, як я ходив, щоб до нього «вашмость» зверталися. Так, люди добрі, усі ми вчимо дітей тому, що знаємо самі, але подумки бажаємо їм кращої долі та легшого хліба. Ось і я… та не судилось, чого бажалось. Одного разу, коли гетьманич з пахолками брали науку комонного фехтування, Филонів кінь з лету в лисячу нору ногою потрапив… Здається, я ще й тепер чую, як Одарка моторошно завила, коли його привезли. Мовчи, жінко, кажу, не голоси, мов над покійником! А в самого ноги підгинаються. Лежить мій Филон, не ворухнеться, тільки що дише ледве-ледве… Так він, бідолаха, і не ворухнувся. Ще рік його Всевишній до себе не приймав, мучив, невідомо за які гріхи. Що ми не робили, куди не кидалися. З Києва дохтурів виписували, зі Львова. Один навіть з Кракова приїздив, німець… Тоді й коней ми поспродували, обору, тестеву хату. Все марно. А минулої весни його не стало. І, що головне, вночі, перед тим днем, він мені наснився. Весь час, доки хворів, не снився, а тут наснився. Та не такий, яким його хвороба зробила, а як раніше – ставний, білолиций, верхи. Я, мовить, тату, так змучився, ти й не уявляєш. Та то пусте, тепер мені ліпше буде. По цих словах коня повернув і поїхав ніби в імлу. І все. Як прокинулися, він уже й захолов. Таке скоїлось. А тут ще, як на біду, гетьманич крепко захворів. Яка болячка його звалила, того не відаю, але якісь недобрі язики доповіли Станіславу Конєцпольському, що то за нашим з Одаркою велінням йому на смерть пороблено. Мовляв, ми пана Олександра у смерті нашого Филона звинувачуємо, тож помстилися таким чином. Що тут почалося! Матір Божа, чого нам натерпітися прийшлося! Як наїхало на подвір'я ксьондзів… каштелянів, біскупів! Лементують, погрожують усе попалити, нас утрьох, з жінкою і донечкою малою, посеред майдану на вогнищі підсмажити. Сам коронний гетьман приїздили. Тоді я й гетьманської милості скуштував – двох зубів не дорахувався. Але минуло. Славити Господа, гетьманич скоро видужав. Щоправда, Конєцпольський незлюбив мене люто, тож його жовніри ще довго життя не давали. Тоді я ще гірше почав до чарчини прикладатися, у ній розраду знаходив. Компанія моя якось швидко мене, як то частенько буває, забула. У всіх свої справи, у всіх сім'ї, клопіт. Та й знайомство зі мною водити ніби не з руки всім чомусь стало. Робітників я більше не наймав, якось роботи мало стало, та й так… Сам собі в кузні. Але що вам довго голови морочити. Минулої зими до мене в кузню занесло гетьманича Олександра. Підкову кінь загубив – звична справа. Та не звичний то кінь був. Олександрів улюбленець. Мовили, з Персії привезений був жеребець, породи найшляхетнішої. І тут я, люди добрі, зробив, мабуть, головну помилку у своєму житті. Нетверду мав руку – оковита в жилах гуляла. От і невірно забив я гвіздочка… Так, панове, один-єдиний гвіздочок перекреслив моє життя, життя моєї Одарки і нашої малої Оленки! Глибше, ніж потрібно, зайшов цвях, уразивши коневі ногу. Гетьманич ох же й лихий був!.. Через тиждень жеребець здох, а я опинився в підземеллі гетьманського палацу, де ясновельможний зазвичай тримав боржників.
