Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Дозволяв. Не дозволяв тільки самогоноваріння. Ха–ха–ха!
— Тепер у селі гонять. Не знаю точно хто, але гонять. Може, збігати? Попрохати сторожів? Для вас — із–під землі дістануть. Народ дружний.
— Ні, ні. П'ю тільки казьонку, і то коли є.
— Що б то тримати у шкафчику…
— Без цього комуна не загине.
Пив молоко.
— Ну, а де ж син?
— Син? — спохопилась Мальва. — Син там, у матері. Нехрещений. Мені ж тепер і дитя хрестити зась. Ось яка я тепер із вашої легкої руки… Аж не віриться, що ви тут. У гості, чи як?
— Хм, як сказати? Може, й на все життя. Якщо не проженуть.
— Сюди, в Семиводи?
— Сюди…
— Значить, комуна житиме?
— Ні, Мальво. Землю віддамо в колгосп. Коней, корів, усе віддамо, нехай хазяйнують. А тут заснуємо МТС. Машинно–тракторну станцію. Першу, показову, опорну — як хочеш називай. Нове діло, і я попросився сюди з Москви. Сам напросився. Написав листа нашому Чубарю, ми ж бо з ним давні знайомі, ось він мене і послав сюди. Директором МТС. Чубар був у нашій комуні, ночував оце тут, у цій кімнаті. Влас Якович — дуже непосидюча людина. Для нього нічого не означало залишити Раднарком на заступника і приїхати в степ. Один раз поза справами їздив і на дрохву… Не полювати, а лише полюбуватись. Сів на коня, під'їхав і дивився, як пасеться дрохва. Одну я таки вполював для нього. Не витримала моя душа, бабахнув з коня. Одинадцять кілограмів. Була тут гарна вечеря, тепер йому довго доведеться розплачуватись за ту дрохву…
— Не розумію вас…
— Тракторів вимагатиму, машин, різного реманенту. Аякже! Коли голова Раднаркому смакує запольовану тобою дрохву, може, вперше і востаннє за все життя, то це, Мальво, так просто не забувається. Навіть оця скромна вечеря запам'ятається, Мальво.
— Жартівник ви, Вікентію Мстиславовичу. З'явилися зі свічкою, тепер про вечерю. Яка ж вечеря? Якби хоч свіжі ці пиріжки. Коли б знаття, що такий гість…
— Нагорі хтось живе? — показав Соснін на стелю.
— Ні, нікого. Я деякий час жила там після Володі.
— А наче хтось ходить…
Мальва завмерла, прислухалась. Справді хтось наче ходить.
— Це Чумак! Точно Чумак. Певно, чіпляє нового лозунга.
— Який Чумак?
— Наш сусід, голова колгоспу. Прямо життя нема від нього. Все комунівське хоче усуспільнити для колгоспу. А наче ж свій. З комнезамівців. Ви, певно, знали його?..
— Ану, ходім, — рвучко підвівся Соснін.
Мальва взяла лампу, вибігла на східці, тоді згадала про ключ від мансарди. Поки вернулась, знайшла ключа, відімкнула двері — ніякого тобі Чумака й ніяких слідів його агітації. Тільки простелений кожушок на ліжку, біля ліжка розбиті чоботи з онучками, а з розчиненого у парк вікна звисала прив'язана до підвіконня міцна мотузка. Мальва підійшла до вікна, присвітила лампою вниз. Під голим кущем шипшини стояв Данько, босий, із непокритою головою, руки ховав за спиною, не піднімав очей, либонь, ще мав надію, що його не впізнають. Поруч валялася його шапка, яку, напевне, загубив, коли спускався по мотузці вниз. Ось де він знайшов собі схованку від Македонського! В комуні. А той шукає його по селах.
Далі Мальва діяла майже підсвідомо. Поставила на підлогу лампу, зірвала з ліжка кожушок і пожбурила у вікно. Туди ж викинула і чоботи з онучами, їх піт видався Мальві знайомим і від того ще більш осоружним. Тоді похапцем вибрала мотузку з вузлами й, зачинивши вікно, сказала Сосніну:
— Ходім… Замкніть двері…
— Це і є Чумак? Дивно…
— Ні, це Данько. Я потім вам розповім…
Зупинилась перед дверима, підкрутила ґнота у лампі, посміхнулась:
— Тепер я там не засну і вас туди не пущу. Доведеться нам заночувати тут. А завтра щось придумаємо.
— Помиримось. Та й який там уже сон.
Мальва постелила йому в ніші на тапчані, для себе зсунула докупи два крісла й, погасивши світло, забилась туди. Комунівські сторожі щогодини били в рейку, перегукувались із колгоспними, що нагадували про себе дальшими, глухішими передзвонами на колишніх куркульських дворищах, де ще не так давно вили на ланцюгах собаки. Тепер Чумак тримав по тих дворищах де реманент, а де коней, корів, овець. Були й кури, але Чумак роздав їх селянам назад, щоб не склювали до сівби насіння, якого мав обмаль.
Соснін заснув, ще Мальва й не почала оповіді. Було йому за п'ятдесят, після поранення лікувався в Москві, тепер сіпавсь уві сні, стогнав, аж доки здолав його спокійний і рівний сон. І чого б ото людині метатися по світу, місити багнюку, битися, страждати, писати листи голові Раднаркому, а не тихо сидіти в столиці, пильнувати своє здоров'я, сім'ю, дітей? То великі невгамовці, що впродовж усього життя заставляють свою власну долю за майбутнє, за щастя інших. І Мальві тут аж ніяк не солодко. Сьогодні, завдяки Сосніну, все обійшлось якось легко, не було у ній страху, навіть не вірилось, що всі ці ночі Данько міг жити над нею, хоч могло бути й таке. Могло. Але скоріше, що днями сидів тут, а на ніч вибирався зі своєї схованки.
Вранці привезли з Журбова багаж Сосніна. Скриню з книжками ковану, о дві мідні ручки, і валізу з білизною. Там, напевне, сорочки, які вражали Мальву іще на курсах своєю свіжістю. «Світову революцію можна звершити лише в чистих сорочках», — повторював Соснін на своїх лекціях.
Він ще спав, коли комунари внесли до кімнати його багаж. Упізнавши його, старий Сіпович розчулився, зронив сльозу і вийшов за двері. Інші стояли, не ймучи віри, що перший їхній ватажок, той, хто скликав їх з усіх усюд і навіть з самої Америки, прибув зараз сюди. Але то був він — світлочубий, білобровий, навіть уві сні на диво натхненний Соснін, який і тоді не вмів дуже рано вставати й не будив їх рейкою, як потім робив те Клим Синиця, а нині Мальва. Сьогодні Мальва вперше не вдалась до рейки, щоб дати Сосніну виспатися з дороги. Тільки на подвір'ї галасував Родіон Чумак, виряджаючи своїх на сівбу і не знаючи ще, що комуна з усім добром, землями, ярами і луками вже належить йому. Коли ж на подвір'я вийде Соснін із комунарами і повідомить про те, то Чумак ніби збожеволіє на радощах, скочить на випадкового коня, який саме пив із жолоба, і, гасаючи по Семиводах, кричатиме чимдуж: «Хай живе комуна! Хай живе товариш Соснін!»
…І ось тепер Соснін провідує хвору. На однокінних санчатах із дугою, одягнутий у потертий ведмежий кожушок, який Мальва пам'ятала ще з Костроми, на голові заяча шапка, пошита, напевне, вже тут глинськими майстрами. Щоб не заносити холоду до хати, вішав ті свої хутра в сінях на кілочку. Штани, які носив поверх чобіт, напрасовані як завше, і те Мальву навіть смішило. «А ви все прасуєтесь, наче на курсах». — «Звичка, Мальво, звичка, що вдієш, не терплю на мужчині зіжмаканих штанів». Як дитина радіє новій іграшці, так він радів кожній новій машині, що прибувала у Семиводи, певна річ, не без сприяння товариша Чубаря. На радощах Соснін усе похвалявся заполювати для Мальви дрохву, але та птаха така настрахана й обережна в наших місцях, що й не підступитись до неї. Зайця ж іноді впольовував, вішав його в сінях, на тому самому кілочку, що й одежу. Там заєць вимерзав кілька днів, перш ніж потрапити до печі. Родом Соснін із Валдаю, то хотів навчити Зінгерів готувати зайця по–валдайському — з грибами, ягодами лісовими і безліччю гострих приправ, та нічого з тієї науки не вийшло. Які тут гриби та ягоди, та й приправ катма, а ось заєць по–вавилонському, нашпигований салом і часником, та ще обкладений кружальцями картоплі, вдавався старій, а то річ також смачна.
Журба ж, або Рудий, як його нарекла мати, довго не появлявся. «Ой мамо, дайте мені спокій з тим Рудим! Ви ж не були на балу, не бачили. Там такі лемківни приїздили на бал, що їх на картини писати, а ви все про Рудого та про Рудого». — «Ет, коби цей Соснін да й на десяток годків молодший!» Мальва по–доброму сміялась із тих маминих уболівань за тим, чого вже ніхто не може виправити, крім хіба що самої долі, а ось Рузя, яка сиділа в них день при дні, зовсім захолодивши рідну домівку, переконувала їх, що роки тут нічого не важать, і якби їй, Рузі, довелося б вибирати між Рудим і цим, то вона віддала б перевагу Сосніну. Хоч і підтоптаний, а як ловко водив він у вальсі Варю Шатрову. А, мовляв, вона Клима Синицю з ремінною рукою ледь обертала довкола себе. Що далі від балу, то цікавіше було Рузі повертатися туди думками. Мальву те непокоїло, бо ж мала давні жалі до Рузі…
