Відродження - Кінг Стівен (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Я натирав його гелем «Вольтарен» від болю в м’язах і суглобах, потім приносив пігулки у пластмасовій коробці зі стількома відсіками, що вона нагадувала клавіші піаніно. На той час, коли він їх усі заковтував, «Вольтарен» починав діяти, і Чарлі міг сам одягтися — за винятком шкарпетки на правій нозі. Її я мусив натягати йому сам, але завжди чекав, коли він надіне труси. Бо зустрічатися віч-на-віч з його старечим хазяйством не мав ні найменшого бажання.

— Ну все, — казав він, коли шкарпетка вже облягала його кістляву гомілку. — Далі я сам. Дякую, Джеймі.

Він завжди дякував, і телевізор завжди вмикався, тільки-но за мною зачинялися двері.

Дні тяглися нескінченно довго. Воду з курортного басейну спустили, а гуляти територією було надто жарко. Зате там був спортивний клуб, і коли я не читав (якщо тамтешнє гівняне зібрання чтива можна було назвати бібліотекою — Ерл Стенлі Ґарднер, Луїc Лямур і стара підбірка «Дайджесту читача» зі скороченими версіями книжок), то тренувався — у приємній кондиціонованій самотності. Я намотував милі на біговій доріжці, крутив педалі велотренажера, підіймався сходами «СтерМайстра» [169], тягав залізо.

У моєму номері телевізор ловив тільки Восьмий канал з містечка мінеральних джерел Поленд, і якість сигналу була паршивою — дивитися ту розпливчасту картинку я не міг. Та сама дурня була з панеллю на всю стіну в західній кімнаті для відпочинку. На мій здогад, десь стояла супутникова «тарілка», проте до неї був під’єднаний лише Чарлі Джейкобз. Я хотів було спитати, чи не поділиться він зі мною, але передумав. Він міг погодитися, а приймати від нього більше, ніж я вже прийняв, у мене не було жодного наміру. На всіх подарунках Чарлі стояли цінники.

Попри фізичне навантаження, спалося мені хріново. Повернувся давній кошмар, якого я не бачив уже багато років: померлі родичі сидять навколо стола в їдальні родинного будинку, і цвілий іменинний торт, що народжує велетенських комах.

30 липня я прокинувся десь по п’ятій ранку, бо на нижньому поверсі причулися якісь звуки. Якийсь час я дослухався, та потім вирішив, що це шлейф сновидіння, знову ліг і заплющив очі. І вже провалювався у сон, коли той звук почувся знову: приглушений стукіт, наче переставляли кухонне начиння.

Я встав із ліжка, натягнув джинси й квапливо зійшов униз. На кухні було порожньо, але краєм ока я встиг помітити крізь вікно, як хтось спускається сходами заднього ґанку, з того боку, де розвантажували товари. Коли я вийшов надвір, Дженні Ноултон саме прослизала за кермо гольф-мобіля з трафаретним написом «КУРОРТ “КОЗЯЧА ГОРА”» на борту. На сидінні поряд стояла миска з чотирма яйцями.

— Дженні! Стій!

Від несподіванки вона аж підскочила, проте, побачивши, що то я, всміхнулася. Мені б хотілося поставити їй найвищий бал за старання, та усмішка вийшла не надто переконливою. З того дня, як я бачив Дженні востаннє, вона ніби на десять років постаріла, а темні кола під очима свідчили, що не лише в мене тут були проблеми зі сном. І волосся фарбувати перестала, тож над лискучим чорним проглядало щонайменше два дюйми сивини.

— Я тебе розбудила? Пробач, але ти сам у цьому винен. У сушарці повно каструль і сковорідок, а я її ліктем зачепила. Хіба твоя мати не вчила тебе користуватися посудомийною машиною?

Я міг би відповісти заперечно, бо «посудомийки» в нас не було зроду-віку. Насправді мати вчила мене, що простіше залишити великий посуд висохнути на повітрі, якщо його небагато. Але не про наведення ладу на кухні я хотів поговорити.

— Що ти тут робиш?

— По яйця приходила.

— Ти розумієш, про що я.

Дженні відвела погляд.

— Я не можу сказати. Дала обіцянку. Точніше, контракт підписала. — І вона невесело розсміялася. — Навряд чи він щось означатиме в суді, проте я все одно збираюся виконувати його умови. Я заборгувала. Так само, як і ти. Крім того, ще трохи, і ти сам про все дізнаєшся.

— Я хочу знати зараз.

— Джеймі, мені треба їхати. Він не хоче, щоб ми розмовляли. Якщо дізнається, то знавісніє. Я лише хотіла кілька яєць. Бо ще однієї миски «Чіріо» [170] чи «Хрумких пластівців» я не витримаю.

— Ти могла з’їздити у «Фуд-сіті» в Ярмут і затаритися там купою яєць. Якщо, звісно, у твоєї машини не здох акумулятор.

— Мені не можна виїжджати звідси, поки все не скінчиться. Так само, як і тобі. Більше ні про що не питай. Я мушу виконати обіцянку.

— За Астрід.

— Ну… він платить мені грубі гроші за незначний догляд, цього вистачить, щоб спокійно вийти на пенсію. Але так, насамперед за Астрід.

— А хто піклується про неї, поки ти тут? Я дуже сподіваюся, що з нею хтось є. Не знаю, що тобі наговорив Чарлі, але іноді після його зцілень проявляються залишкові явища, а вони можуть бути…

— Про неї добре дбають, за це можеш не хвилюватися. У нас… у спільноті є добрі друзі.

Цього разу усмішка в неї вийшла впевненішою, природнішою, і мене раптом осяяло.

— Ви коханки? Ви з Астрід?

— Партнерки. Невдовзі по тому, як у Мені легалізували одностатеві шлюби, ми призначили дату весілля. Потім вона захворіла. Це все, що я можу тобі розказати. Мені пора. Не можу відлучатися надовго. Не бійся, там ще багато яєць лишилося.

— Чому тобі не можна надовго відлучатися?

Уникаючи мого погляду, Дженні похитала головою.

— Мені пора.

— Коли ми розмовляли по телефону, ти вже була тут?

— Ні… але знала, що буду.

Я провів поглядом її гольф-мобіль, поки він обережно котив униз схилом, лишаючи в діамантовій росі відбитки коліс. Однак ті коштовні камінці краплинок мали невдовзі щезнути — день щойно розпочався, але такою спекою, що на руках і лобі в мене повиступали бісерини поту. Дженні зникла за деревами. Я знав: якщо пройти туди, то надибаю стежку. А якщо піду стежкою, то вона приведе мене до хижки. Тієї, де я в іншому житті лежав грудьми до грудей і стегном до стегна з Астрід Содерберг.

Щойно по десятій (я саме читав «Загадковий випадок у Стайлзі» [171], один з улюблених романів моєї сестри), нижнім поверхом розлігся лункий передзвін виклику від Джейкобза. Я піднявся в люкс Купера, дуже сподіваючись не побачити його на підлозі з переламаним стегном. Але даремно я непокоївся. Чарлі був одягнений, спирався на ціпок і дивився у вікно. А коли обернувся до мене, його очі сяяли.

— Я думаю, сьогодні може бути наш день, — оголосив він. — Будь готовий.

Але день був не наш. Коли я приніс йому вечерю (ячмінний суп і сендвіч із сиром), телевізор мовчав, а ввійти мені не дозволили. З-за дверей Джейкобз тоном вередливої дитини прокричав, щоб я йшов геть.

— Чарлі, тобі треба поїсти.

— Що мені насправді треба, то це тиша і спокій! Відчепися!

Близько десятої я піднявся знову — хотів просто послухати коло дверей, чи не базікає в нього телевізор. Якби почув, то спитав би, чи не хоче він хоч грінку з’їсти перед сном. Телевізор був вимкнений, проте Джейкобз не спав — він говорив тим занадто гучним голосом, яким завше балакають по телефону люди, що глухнуть.

— Вона не піде, поки я не буду готовий! Подбай про це! Це те, за що я тобі плачу, тому виконуй!

Негаразди — і спершу мені здалося, що з Дженні. Вона вже була на межі того, щоб сказати «З мене досить», і намилилася кудись їхати. Найімовірніше — назад, на північний схід, до їхньої спільної з Астрід домівки. Та потім спало на думку, що розмовляв він саме з Дженні. А тоді що це означало? Єдине, до чого я додумався, — те, в якому значенні часто вживають дієслово «йти» стосовно людей віку Джейкобза.

Я пішов, не постукавши.

Те, чого він чекав, — чого чекали ми всі, — сталося наступного дня.

Він викликав мене дзвінком о першій, невдовзі по тому, як я приніс йому обід. Двері в люкс було відчинено, і, підходячи, я почув, як черговий погодний спец розводиться про те, яка тепла Мексиканська затока і що це віщує на прийдешній сезон урагани. Та потім голос цього кадра перебило тривале пронизливе дзижчання. Зайшовши, я побачив унизу на екрані червону смугу. Прочитати не встиг, бо вона зникла, одначе штормове попередження я розпізнаю одразу.