Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

Так розійшлися ці славні бойові товариші. Лицар Пут і Кайданів Лазурових сів на свого кремезного бойового коня й поїхав через ліс.

Розділ XXXIV

ринц Джон давав у Йоркському замку великий бенкет і запросив на нього тих шляхтичів і церковників, із чиєю допомогою сподівався заволодіти престолом свого брата. Вальдемар Фіцурс, його хитрий і спритний помічник, таємно керував зібранням, намагаючись підняти присутніх на відкритий виступ. Проте справа затримувалася через відсутність декількох головних змовників. Задля успішного виконання такого задуму не можна було обійтися без суворої наполегливості й запеклої хоробрості барона Фрон де Бефа, без відваги й запалу Моріса де Брасі, а також бойового досвіду Бріана де Буа-Гільбера.

Принц Джон і його фаворит-порадник нишком проклинали їхню безрозсудну поведінку, але не зважувалися діяти без них. Єврей Ісак також кудись зник, а з ним зникла й надія на чималу суму грошей, яку принц хотів позичити в місцевих євреїв за його посередництва. У таку критичну хвилину брак коштів міг стати фатальним.

Уранці наступного дня після падіння замку Торкілстон у Йорку почали поширюватися чутки, нібито де Брасі, Буа-Гільбера та їхнього союзника Фрон де Бефа чи то було взято в полон, чи то вбито. Фіцурс сам повідомив принцові ці чутки, додавши, що вважає їх дуже правдоподібними, позаяк загін лицарів, з яким вони збиралися напасти на Седрика та його супутників, був зовсім невеличким.

Іншим разом принц визнав би таке насилля дуже потішним, але цього разу такий учинок затримував виконання його власних задумів, а тому він почав проклинати його учасників. Він гаряче торочив про дотримання законів, про порушення порядку й недоторканності приватної власності, ніби його вустами промовляв сам король Альфред.

— Свавільні грабіжники! — репетував принц. — Якщо я коли-небудь стану англійським королем, я вішатиму таких неслухів на підйомних мостах їхніх власних замків!

— Але для того, щоб стати англійським королем, — холоднокровно мовив присяжний радник принца, — необхідно, щоб ваша світлість не лише терпляче зносила свавілля цих грабіжників, але й стала їхнім удаваним захисником, незважаючи на те, що вони раз у раз порушують закони, які ви маєте намір охороняти з таким похвальним сумлінням. Що там казати, велика була б для нас вигода, якби неотесані сакси здійснили наміри вашої світлості й перетворили підйомні мости феодальних замків на шибениці! А цей Седрик — саме така людина, якій це може спасти на думку. Вашій світлості добре відомо, що для нас було б небезпечно розпочинати виступ, не маючи у своїх рядах барона Фрон де Бефа, де Брасі й тамплієра, а з іншого боку, ми зайшли задалеко, щоб відступати.

Принц Джон роздратовано ляснув себе долонею по чолу й почав широко крокувати кімнатою.

— Негідники, — лементував він, — зрадники! Полишили мене в таку важливу хвилину!

— Доречніше їх назвати бабіями, — мовив Вальдемар, — тому що вони переймаються дрібницями замість серйозної справи.

— Як же ж учинити? — запитав принц, зупиняючись перед Вальдемаром.

— Всі необхідні веління я вже роздав, — відповів Фіцурс. — Я не прийшов би до вашої світлості розповідати про таку неприємність, якби не зробив усього, що було в моїх силах, аби зарадити справі.

— Ти завжди був моїм добрим янголом, Вальдемаре, — з полегшенням зітхнув принц. — Якщо я матиму такого канцлера, моє царювання буде прославлене в літописах цієї країни. То як же ти розпорядився?

— Я наказав Луї Вінкельбранду, старшому помічникові Моріса де Брасі, сурмити збір дружини, сідати на коней, розгорнути прапор і скакати до замку барона Фрон де Бефа визволяти наших друзів.

Принц Джон почервонів, як неслухняна й розпещена дитина, яка вважає, що її ображають.

— Клянуся ликом Господнім, — вигукнув він, — чи не забагато ти на себе береш, Вальдемаре Фіцурс? Яка зухвалість! Наказувати і в сурми сурмити, і прапор розгортати, коли ми самі тут присутні й жодних наказів з цього приводу не віддавали!

— Даруйте, ваша високосте, — сказав Фіцурс, у душі проклинаючи порожнє марнославство свого патрона, — але баритися не можна — кожна хвилина дорогоцінна, а тому я й визнав за можливе розпорядитися особисто в справі, настільки важливій для успіху вашої світлості.

— Вибачаю, Фіцурсе, — промовив поважно принц. — Добрий намір спокутує твою необдуману поспішність… Але кого я бачу? Клянуся хрестом, це ж сам де Брасі! І в якому дивному вигляді він постає перед нами!

І справді, це був де Брасі. Його обличчя розчервонілося від шаленої скачки, остроги були закривавлені. Все його озброєння виказувало сліди нещодавнього запеклого бою: воно було проломлене, зім'яте, у багатьох місцях обагрене кров'ю, заляпане болотом, а пил густим шаром вкривав лицаря з голови до ніг. Відстебнувши шолом, він поклав його на стіл і з хвилину стояв мовчки, ніби не наважуючись оголосити привезену звістку.

— Де Брасі, — запитав принц Джон, — що це означає? Говори, я тобі наказую.

— Говори, де Брасі, — сказав Фіцурс майже водночас із принцом.

— Ти завжди був мужньою людиною. Де тамплієр? Де Фрон де Беф?

— Тамплієр утік, — відповів де Брасі, — а барона Фрон де Бефа ви більше не побачите: він загинув у розпеченій могилі, серед палаючих руїн свого замку. Я один урятувався.

— Дрижаки беруть від таких звісток, — мовив Вальдемар, — хоч ти й кажеш про пожежу та полум'я!

— Гірша звістка попереду, — сказав де Брасі й, наблизившись до принца, мовив тихим і виразним голосом: — Ричард тут, в Англії. Я його бачив і говорив із ним.

Принц Джон сполотнів, захитався, як людина, поранена в груди, й ухопився за спинку дубової лави, щоб не впасти.

— Ти мариш, де Брасі, — вигукнув Фіцурс, — це неможливо!

— Це щира правда, — сказав де Брасі. — Я був його бранцем, він говорив зі мною.

— Ти розмовляв з Ричардом Плантагенетом [72]? — продовжував допитуватися Фіцурс.

— Так, із Ричардом Плантагенетом, — відповів де Брасі, — з Ричардом Левине Серце, з Ричардом, королем англійським.

— І ти був його бранцем? — запитав Вальдемар. — Тож він виступає на чолі сильного війська?

— Ні, він був лише зі жменею вільних йоменів, і вони не знають, хто він. Я чув, як він висловлював намір розпрощатися з ними. Він приєднався до них лише для того, щоб допомогти їм узяти замок Торкілстон.

— Так, так, — мовив Фіцурс, — у цьому видно всього Ричарда. Справжній мандрівний лицар, завжди готовий на всілякі пригоди, мов який-небудь сер Гай або сер Бевіс [73], сподіваючись на власну силу та спритність. А важливі державні справи тим часом занехаяні, і навіть життя його в небезпеці. Що ж ти пропонуєш, де Брасі?

— Я? Я пропонував Ричардові послуги моєї вільної дружини, але він відмовився. Відведу своїх людей у Гулль, посаджу на судна й виїду з ними у Фландрію. У непевні часи для військової людини скрізь знайдуться справи. А ти, Вальдемаре? Чи не час тобі відкласти політику, взятися за спис і вирушити разом зі мною?

— Я застарий, Морісе. До того ж у мене дочка, — відповів Вальдемар.

— Віддай її за мене, Фіцурсе. За допомогою меча я зумію забезпечити їй усе, що належить мати з її високим родоводом, — сказав де Брасі.

— Ні, — відповів Фіцурс, — я думаю сховатися в тутешньому храмі святого Петра. Архієпископ — мій названий брат.