Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

«І хитрості, — подумала вона. — Не забувай про хитрість».

І зненацька, сама собі дивуючись, розсміялася.

Роланд сидів на землі, схрестивши по–турецькому ноги. Він здивовано підняв брови й повернувся в її бік.

— Щось смішне?

— Так, дуже. Скажи–но мені — скількома мовами ти володієш?

Замислившись на мить, стрілець відповів:

— П'ятьома. Колись я дуже добре володів селліанським діалектом, але зараз геть усе позабував, крім лайки.

Сюзанна ще раз від душі розсміялася: щиро й радісно.

— Який же ти хитрий, Роланде, — сказала вона. — Мов той лис.

А от Джейк по–справжному зацікавився.

— Скажи матюк по–стреліанському, — попросив він.

— Селліанському, — виправив Роланд. Він знову замислився, а потім дуже швидко й плавно щось пролопотів. Едді здалося, що він полоще горло якоюсь дуже густою рідиною, наприклад кавою, яка вистояла цілий тиждень. Сказавши це, Роланд всміхнувся.

Джейк всміхнувся у відповідь.

— А що це означає?

Роланд обійняв хлопчика за плечі, а потім знову опустив руку.

— Це означає, що нам є про що поговорити.

19

— Ми КА–ТЕТ, — почав Роланд, — тобто гурт людей, пов'язаних долею. Мислителі мого краю колись казали, що ка–тет може зруйнувати тільки смерть або зрада. А Корт, мій великий учитель, вважав, що, оскільки смерть і зрада — це спиці в колесі ка, то ніхто й ніщо не зможе розірвати такий союз. І з роками я дедалі більше схилявся до Кортової думки. Кожен член катету — як шматочок головоломки. Сам по собі він загадка, а от коли їх усі зібрати докупи, то виходить картинка… чи частина картинки. Для створення цілої картини може знадобитися багато ка–тетів. Не дивуйтеся, коли виявиться, що ваші життя раніше перетиналися, але ви самі досі про це не здогадувалися. Насамперед, кожне з вас може читати думки інших…

— Що? — вигукнув Едді.

— Так, це правда. Ви настільки природно обмінюєтесь думками, що навіть не усвідомлюєте цього. Мені легше це побачити, бо я не зовсім належу до вашого ка–тету… можливо, тому, що я з іншого світу… і тому не можу брати повноцінну участь у обміні думками. Але я можу подумки передавати вам інформацію. Сюзанно… пам'ятаєш, як було тоді, в кружалі?

— Так. Ти сказав відпустити демона тоді, коли ти це накажеш. Але сказав не вголос.

— А ти, Едді? Пам'ятаєш ту мить, коли на ведмежій галявині на тебе кинувся механічний кажан?

— Так. Ти скомандував: «Лягай!»

— Едді, він зробив це, не розтуляючи рота, — сказала Сюзанна.

— Нічого подібного! Ти це прогорлав! Я ж чув!

— Так, я кричав, але подумки. — Стрілець повернувся до Джейка. — А ти пам'ятаєш? Там, у будинку?

— Дошка не хотіла відриватися, і ти наказав мені спробувати підняти іншу. Але ж, Роланде, якщо ти не можеш читати мої думки, то звідки ти взнав, що я в біді?

— Я побачив. Чути не чув, але побачив — зовсім трішки, наче крізь брудну шибу. — Він по черзі обводив їх поглядом. — Ця близькість і обмін думками називається кхеф. Це слово мовою Старого світу означає дуже багато. Вода, народження і життєва сила — ось лише три його значення. Затямте це. Поки що це все, що мені від вас потрібно.

— А хіба можна затямити те, у що не віриш? — спитав Едді.

Роланд усміхнувся.

— Просто треба хотіти зрозуміти.

— Це я можу.

— Роланде? — То був Джейк. — Як ти гадаєш, Юк може належати до нашого ка–тету?

Сюзанна посміхнулася. Але Роланд залишався серйозним.

— Поки що я навіть припустити таке не готовий. Але, Джейку, мушу тобі зізнатися, що я багато думав про твого пухнастого друга. Ка підпорядковується не все на світі, і трапляються випадковості… але випадкова поява пухнастика–шалапута, який досі пам'ятає людей, здається мені не такою вже і випадковою.

Він по черзі подивився на кожного зі своїх друзів.

— Я почну. Наступним говоритиме Едді, починаючи з того місця, на якому я закінчу. Потім Сюзанна. Джейку, ти говоритимеш останнім. Домовились?

Вони закивали.

— Гаразд, — сказав Роланд. — Ми ка–тет — один з багатьох. Починаймо.

20

Розмова тривала до заходу сонця. Перервали вони її тільки раз: щоб перекусити. І на час її закінчення Едді почувався так, наче витримав дванадцять раундів на ринзі з Реєм «Красунчиком» Леонардом. Він більше не мав сумнівів у тому, що у них, як це назвав Роланд, спільний кхеф. Здавалося, вони з Джейком проживали життя один одного уві сні, наче вони були двома половинками одного цілого.

Роланд почав із того, що трапилося під горами, коли обірвалося перше Джейкове життя. Розповів про свою розмову з чоловіком у чорному, і завуальовані Волтерові слова про Звіра й про того, кого він називав Вічним Чужинцем. Розповів про дивний страхітливий сон, у який він потім поринув, сон, що в ньому Всесвіт потонув у спаласі дивовижного білого світла. І про те, як наприкінці того сну з'явилася єдина пурпурова травинка, яка заповнила собою все.

Едді скоса глянув на Джейка і був вражений: вираз хлопчикових очей вочевидь свідчив про те, що він усе знає й розуміє.

21

Свого часу хворий Роланд марив уривками цієї історії, тож Едді вже дещо знав. А от для Сюзанни оповідь була новою, і вона слухала, затамувавши подих. Коли Роланд повторював те, що йому розповідав Волтер, їй ввижалися відблиски власного світу, наче відбиття в розбитому дзеркалі: автомобілі, рак, ракети на Місяць, штучне запліднення. Вона гадки не мала, хто такий Звір, але щодо Вічного Чужинця мала свій здогад: так називали Мерліна, чарівника, який нібито домоміг королю Артуру зробити кар'єру. Як казала Аліса, все дивасніше і дивасніше.

Роланд розповів, як він прокинувся, і виявилося, що Волтер мертвий уже багато років. Якимось чином час прокрутився вперед — на сто, а може, й на п'ять сотень років. У німому захваті Джейк слухав історію про те, як стрілець дійшов до берега Західного моря, як він втратив два пальці на правій руці і як видобув Едді та Сюзанну, перш ніж зустрітися з темним третім — Джеком Мортом.

Стрілець дав знак Едді, і той почав з появи велетенського ведмедя.

— Шардик? — перебив його Джейк. — Але ж це так книжка називається! Книжка з нашого світу! Письменника, який ще ту, знамениту написав, про кроликів…

— Річард Адамс! — вигукнув Едді. — А та, що про кроликів, називалася «Кораблик на воду!» А я ще думав: ну звідки мені відоме це ім'я?! Але як таке може бути, Роланде? Як це так, що люди в твоєму світі знають про те, що діється в нашому?

— Але ж для цього є двері, хіба ні? — відповів Роланд. — Ми вже їх бачили. Цілих чотири штуки. Гадаєш, раніше їх не існувало і більше ніколи не буде?

— Але ж…

— Ми всі бачили, що в моєму світі є багато від вашого, а коли я був у вашому місті, Нью–Йорку, то бачив там сліди мого світу. Я бачив стрільців. Здебільшого вони були мляві й сонні, але все одно залишалися стрільцями — членами свого стародавнього ка–тету.

— Роланде, то були просто копи. Ти їх обставив на раз.

— Тільки не останнього. Коли ми з Джеком Мортом спустилися на станцію підземної залізниці, той останній мало не вколошкав мене. Якби не сліпий випадок — у Морта був такий дивний кремінь, з кресалом, — то він би свого досяг. Я бачив його очі… Він пам'ятав обличчя свого батька. І, як на мене, дуже добре пам'ятав. А ще… пам'ятаєш назву Балазарового нічного клубу?

— Авжеж, — з тривогою в голосі сказав Едді. — «Похила вежа». Але це могло бути випадково. Ти ж сам сказав, що не все в світі підпорядковується ка.

Роланд кивнув.

— Ти справді подібний до Катберта. Пригадую, коли ми були ще малими, він сказав одну річ. Ми збиралися погратися на цвинтарі опівночі, але Алан не хотів з нами йти. Він сказав, що боїться образити тіні своїх батьків. Катберт ще тоді глузував з нього. Сказав, що не повірить у привидів, доки не спробує одного на зуб.

— Молодець! — вигукнув Едді. — Браво!