Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Перед Варшавою вдав, ніби ще не відаю про смерть Владислава, і визначив послів козацьких до короля з тим, щоб виклали йому всі наші кривди. Послами назвав Федора Вешняка, Григорія Бута, Лукіяна Мозиру і писарем до них — Івана Петрушенка. Дав їм власноручного листа до короля, списавши в тім листі все, чого зазнавав народ мій од його магнатів та й від нього самого, бо ж то він роздавав маєтності, староства, волості, і виходило, що королівським іменем прикривалися всі, хто вимагав з України жита й пшениці, м’яса й меду, плоду і виробу.
Я писав: «Скаржимося на панів державців і уряди українні, що вони, хоч мають нас у повній послушності, поводяться з нами не як годилося б поступати з людьми рицарськими, слугами королівськими, але гірші чинять нам утиски і незносніші кривди, ніж невольникам, так що ми не тільки в майні своїм, а і в самих собі не вільні.
Хутори, сіножаті, луки, ниви, ріллі, стави, млини — хоч що б панові урядовому сподобалося в нас, козаків, — силоміць одбирається, нас самих без усякої вини обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць саджають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили й покалічили.
Десятину пчільну і поволовщину беруть у козаків зарівно з міщанами, хоч вони мешкають у маетностях королівських. Синам козацьким невільно тримати при собі старих матерів ані батьків рідних у старості їхній, вигонити ж їх від себе теж не годиться і гріх, отож мусить козак — неборака за них давати чини і всяку повинність міську.
Жонам козацьким, зостаючись вдовами по смерті чоловіковій, не те що трьох років, а хоч би й одного не вільно прожити — хоч би яка стара була, — одразу підтягують її під податки панські зарівно з міщанами і без милосердя грабують».
Я писав: «Панове полковники королівські теж поводяться з нами не так, як обіцяють і присягають: не те щоб мали нас боронити в наших кривдах від панів урядників, а ще їм помагають проти нас з панами жовнірами і драгунами, которих при собі мають. Що б тільки у нас котрому сподобалось — чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось інше, — відступай йому нібито продажею, але півдурно, а не відступив — тоді журись, небораче — козаче, собою!
Віл або яловиця на осібнім місці челяді жовнірській не попадайся, сіно в скиртах і збіжжя зжате в полях забирають силоміць як своє власне. Коли ходили на звичайну залогу в Запоріжжя, і там наші пани полковники чинили нам велику неволю в свободнім уживанні нашім. Не можучи бувати на здобичі морській, мусив убогий козак працею своєю виживлятися: хто звіром, хто рибою рятувався; тим часом з тих, що лисів ловили, брано по лису від кождої голови, хоч би козаків і п’ятсот було, а як не спіймав лиса, відбирають у козака самопала. Хто рибу ловив — улов на пана полковника, та й не дрібну рибину, а осетра, білорибицю чи стерлядь, і як немає коня, тоді водою, на підводі, на плечах власних доставляй. Од здобичі, як Бог часом пощастить, — половину, не кажучи про ясир, який увесь одбирали, так що не мав бідний козак за віщо й приодягтися».
Я писав: «Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до в’язниці, давши абияку причину. Викупай тоді, козаче — небораче, свою душу до наготи, віддавай своє в нагороду.
Інших кривд і виписати трудно: як з нами немилосердно чинять, знущаючись над нами нелюдськи, маючи нас за попихачів — народ од віків вільний і полякам прихильний і помічний».
— Хай там пани розбирають усе, мною списане, — сказав я Вешнякові, даючи йому лист свій. — Вистачить їм надовго, ви ж стійте твердо і домагайтеся відповіді й задоволення на кожну з кривд полічених. Сам же гетьман, Мовляв, домагається, щоб йому виданий був грабіжник Чаплинський. Інакше — шкода й говорити! Про смерть короля, мовляв, гетьман не знав, одправляючи посольство, та коли вже спіткало таке лихо корону, то беремо на себе повноваження подати голос на конвокаційному сеймі. До голосу вас, мабуть, не допустять, але ви сидіть у столиці, хоч би вас і виганяли. То для нас буде ще одною зачіпкою. Хоч можуть пани й пом’якшати тепер, та то вже побачиш сам.
Іслам — Гірей прибув з ордою, став на краю долини, розіп’яв свої шатра багаті, ждав мене на поклон, а я ждав його, бо й що він тепер був супроти моєї сили? Кілька днів тривало між нами мовчазне змагання, та я міг тепер витримати будь — що, бо кинув виклик і не таким можновладцям, як цей маленький володар убогої орди. Врешті Іслам — Гірей не витримав, прислав своїх мурз, тоді великого візира Сефер — казі—агу з урочистими звідомленнями про своє священне прибуття, по чому й сам вирушив з своєї ставки з неймовірним галасом, пихою, пишнотою і марнотою.
Я стрічав хана з генеральною старшиною і полковниками перед своїм наметом простим, обійнялися й поцілувалися з ним, як з рівним, гармати били на повітання, козацькі довбиші грюкали щосили в барабани, найвусатіше й найдоблесніше козацтво понесло ханові багаті дари, наші крики «слава!» і татарське «ур!» злилися в суцільний могутній гук, од якого дрижав простір і прихилялося небо, — ми мовби знов переживали свої великі перемоги, своє молодецтво і свою волю, якої відібрати вже не могла тепер у нас ніяка сила. (Згодом на сеймі хтось з вельмож скаже про цю нашу спілку з татарами: «А що козаки до такої ліги з татарами вдалися, за зле їм мати не слід. Бо й до самого пекла вдалися б, аби тільки позбутися такої неволі й гніту, яких від нас небожата терпіли»).
Для мене ж ціною найвищою всієї цієї врочистості мав бути мій Тиміш, якого ждав од хана. Де він? Чи живий? Чи тут?
Майже не приховував я свого нетерпіння, не вмів погамувати своє серце, зиркав на Іслам — Гірея мало не з ненавистю, та хан не міг зрадити свого східного узвичаєння, він насолоджувався повітаннями, тоді приймав дари, тоді вигідно розсівся на килимах і ждав, щоб я сів разом з ним, тоді була розлога й квітчаста промова ханська, од якої в моїй голові гуділо, яку порожній бочці, однак я вимушений був і собі відповідати нещирою розквітчаною промовою. І, тільки тоді хан скривив свої схожі на чорні п’явки губи, чи й випустив з них якесь слово, чи й ні, та На те скривлення одразу заметушилися його двораки, розступилися, розсунулися — і я побачив Тимоша, який ішов до мене, нагинаючи свою непокірливу голову.
— Батьку!
— Синку!
— Оце ж, батьку, й не підождав мене та не дав мені стукнути хоч миршавенького панка?
— Ще стукнеш, Тимоше! Радий, що бачу тебе в доброму здоров’ї та й не в безголов’ї. Не марнував часу в ханській неволі.
— Чом би мав марнувати? Шаблею рубав, з лука стріляв, рука тверда — хоч і коня на всім скаку зупинити!
Я всадовив Тимоша біля себе, поглядав на нього, впізнаючи й не впізнаючи, втішався серцем, але й стурбованості відігнати віц себе не вмів. Рука тверда. А голова? І що більше важить у гетьманського сина — рука чи голова?
Але вже почалося частування Іслам — Гірея, і я мав оддатися лиш цьому, забувши про все інше.
Хай ніхто не відає і не знає, про що Хмельницький думає—гадає.
23
Ожив пан Ацам з Брусилова, сенатор королівський Кисіль, благодійник наш навзворіт, що вже понад десять років щоразу ставав посередником між козаками і панством, і щоразу те посередництво виходило нам боком. Тепер пан Кисіль знову мав нагоду почати обтоптувати Україну, як ведмежий барліг. Хижі стрільці ступали за ним слід у слід і блідооко визирювали продиханий отвір у снігах, ждучи, щоб вискочив потривожений тим обтоптуванням ведмідь, а вони б уже його з рук не випустили.
Та надворі було літо, і стрільці ведмедеві не страшні, а смішні. І пан Кисіль втратив свою зловісність після Жовтих Вод і Корсуня. Знав він це вельми гаразд, тому не пробував грозитися, а кинувся до вмовлянь. Прислав до мене в табір під Білу Церкву ігумена Гощанського монастиря отця Петронія з листом, звелівши ігумену вдатися спершу до мого сповідника отця Федора за поміччю. Хитрий пан сенатор боявся, що з його посланцем не захочу й словом перемовитися, коли ж приведе його до мене довірений мій чоловік, тоді вже змушений буду прийняти отця Петронія і вислухати, з чим прийшов.
