Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого?
— Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі.
— І воюй же тут з такими!
— Бо то найгірше, як невоєнний народ домішається з козацтвом, тоді вже і ладу не вдержиш!
— Який тут лад'. Безладдя окаянне… Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику. Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш!
І висували віз чи там сани із довжезної валки, становили на полі і не дозволили їхати скорше, поки вся валка не перекотиться.
— Я тебе, парубче, страх кохаю, — приговорював Мручко до котрогось зі своїх, — прямо душі в собі не чую, але якщо ти мені лінії не триматимеш, то здмухну тебе, як свічку. Побачиш!
Козак схоплювався, ніби зі сну будився, стягав коня і старався їхати рівно поруч других, щоб не допускати нікого до тих возів, на яких везено гетьманові скарби.
Двох товаришів перешіптувалося:
— У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони?
— Виговський добув та витратив на війну.
— Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає.
— Великі маєтки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма!
— Тому-то в тебе і шаг не загріє місця.
— А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити.
— Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути.
— Найкраще, коли б їх не було на світі.
— Вицідив би півведра горілки і заплатив конем.
— Чогось зараз конем!..
— Не знати, куди ми йдемо? — питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. — Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер.
— Кашель, а до кашлю колька, — відповідав йому товариш.
— А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду.
— Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус.
— Але куди?
— Або я знаю!
— Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отеє вже і Сулу переходим. А за Сулою що?
— Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів.
— Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хорувою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?!
— Жаль, що тебе гетьманом не зробили.
— З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало.
— Добрий козак своєї сотні не покине.
— То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають.
— Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає.
— Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший.
— Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти?
— Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!
— Послух велика річ. Без нього і побіди нема.
Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.
— От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.
— Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда?
— Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.
— В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.
— Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.
— Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда?
… Мовкли.
Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло… А-у! А-у! А-у!
Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на осі вертілося, або людська рука вітру хапалася — знак, що туди недавно тому перейшли шведи. Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона розмішана, як тісто, як «чортяча розчина», у котрій ноги грузнуть.
Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів, що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії.
Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну пустиню.
Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості, ранили й калічили його.
Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.
Але такий вже зі своєї дрімки не будився.
Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!
Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.
Так люди не давались.
Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.
Між ними Мотря.
Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.
Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.
Мотрі він з гадки зійти не може.
Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.
А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?
І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.
Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.
Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?
Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — «ау! ау! ау!».
Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.
Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.
Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння… Втікати, втікати, втікати!
