Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано: «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.

— Податковий рай, — пояснив Лядвио. — Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаюся. І горе тоді тобі, пестунчику.

— А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запитання?

— Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ніколи ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?

— Ну... — Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на руки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. — Так.

— Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з розчепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого друга. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.

— А якщо я захочу відіграти назад? — прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонструвавши гостроверху гряду канібальських зубів.

— Ти не зможеш, — сказав він.

Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж-близнюків.

У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер [215]) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом наших днів.

— Я не маю цьому пояснень, — сказав Гендерсон.

Стрітер мав, але тримав рот на замку.

Їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скани МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — якомога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це насправді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.

— Ситуація погана, проте не безнадійна, — казав лікар, тягнучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Вій усміхнувся. — Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хіміотерапії.

У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення. А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауї їм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.

— Ми прибудемо підтримати тебе, — пообіцяв Стрітер.

Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому дуже жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі подеколи бував просто вбивчим.

У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.

У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун [216] і — ніби жартома — створив відеогру під назвою «Проведи Файдо додому» [217]. Сенс гри полягав у тому, що собаку на повідку треба провести додому з торгівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних водіїв, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї скажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі». Стрітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв його, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорейтед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят тисяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і моїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder» [218] — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпульcивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».

У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі» [219] знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подорожував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на ледь човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролювати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав зі своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке був здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйона-доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусив його терпляче витирати вологими серветками.

Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,

— Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — це лише жарт.

Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.

Якщо добре про це поміркувати.

У 2004 році Мей Стрітер отримала роботу в газеті «Бостон Глоб» і оголосила себе найщасливішою дівчиною в США. Джастін Стрітер створив гру «Рок-Хата», котра стане бестселером року, аж поки поява «Гітарних Героїв» [220] не зробить її застарілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну програму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі» [221]. Старший Стрітер отримав підвищення і став керівником філії, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дженет до Канкуну [222], вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик».

Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було на те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.