Втрачений символ - Браун Дэн (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

— Я точно не знаю. Потяги блакитної лінії прибувають кожні дванадцять хвилин, але чіткого графіку немає.

— Скільки часу минуло після прибуття останнього поїзда?

— П'ять чи шість хвилин, не більше.

Тернер Сімкінс швидко порахував. «Прекрасно. Ленґдон буде в наступному поїзді».

А у вагоні швидкого підземного потяга Кетрін Соломон неспокійно завовтузилася на твердому пластиковому сидінні. Яскраві флуоресцентні світильники вгорі різали їй очі, і вона боролася з бажанням хоча б на хвильку заплющити повіки. Ленґдон сидів поруч у порожньому вагоні і кволо зиркав на шкіряну сумку, що стояла біля його ніг. У нього теж злипалися очі, бо ритмічне погойдування вагона заколисало його, ввівши у транс.

Кетрін уявила собі химерний вміст професорової сумки. «Навіщо ЦРУ ця піраміда?» Беламі пояснив, що Сато може полювати на неї тому, що знає про її істинний потенціал. Але навіть якщо ця піраміда й справді відкривала місцезнаходження древніх секретів, Кетрін було важко повірити, що перспектива дізнатися про якусь містичну первісну мудрість насправді цікавить ЦРУ Вона чула про кілька гучних справ, коли ЦРУ спіймали на впровадженні парапсихологічних і телепатичних програм, що межували з древньою магією та містикою. 1995 року виник скандал, що дістав назву «Старгейт-Сканнейт», навколо секретної розробки ЦРУ «дистанційне бачення» — щось на кшталт телепатичної трансляції інтелекту, яка дозволяла «глядачеві» переміщувати свій погляд подумки до будь-якого місця на земній кулі і без фізичної присутності потайки за ним спостерігати. Звісно, ця технологія не була абсолютно новою. Містики називали це астральною проекцією, а йоги — виходом за межі тіла. На жаль, перелякані американські платники податків визнали цю ідею абсурдною, і програми довелося згорнути. Принаймні на публіку.

Іронія полягала в тім, що Кетрін побачила досить помітну подібність між невдалими програмами ЦРУ та власними фундаментальними відкриттями у галузі ноетичної науки.

Вона відчула сильне бажання зателефонувати до поліції й дізнатися, чи знайшли вони щось у Калорама-Гайтс, але тепер вони з Ленґдоном не мали телефонів, до того ж спроба зв'язатися з представниками влади найпевніше буде хибним кроком: хто-зна, як далеко сягнули щупальця Сато.

«Спокійно, Кетрін, не хвилюйся». За кілька хвилин вони будуть у надійній схованці і стануть гостями людини, яка пообіцяла їм дати відповіді на запитання. І Кетрін сподівалася, що ці відповіді, хоч якими б вони не були, допоможуть їй знайти брата.

— Роберте! — прошепотіла вона. — Наша зупинка наступна.

Ленґдон поволі вийшов з гіпнотичного стану.

— Ага, дякую. — Коли поїзд, гуркочучи, наблизився до станції, він підняв свою сумку і якось невпевнено поглянув на Кетрін. — Сподіваймося, що наше прибуття не відзначиться чимось екстраординарним.

Коли Тернер Сімкінс підбіг до своїх людей, що розосередилися поза опорами вздовж колії, з платформи підземки вже повиганяли пасажирів. З протилежного боку почувся віддалений гуркіт, який швидко посилювався, і агент Сімкінс відчув, як його накрила хвиля затхлого теплого повітря.

«Від нас не втечете, містере Ленґдон».

Сімкінс обернувся до двох агентів і жестом наказав підійти.

— Дістаньте посвідчення і зброю. Ці поїзди автоматизовані, але скрізь є кондуктори, що відчиняють двері. Знайдіть його.

Ось у тунелі з темряви виринули фари поїзда, і повітря пронизало верещання гальм. Потяг вискочив на станцію, уповільнюючи хід, а тим часом Сімкінс та двоє агентів висунулися над колією і замахали цеерушними значками, сподіваючись, що кондуктор побачить їх іще до того, як розчинить двері.

Потяг швидко наближався. Нарешті у третьому вагоні Сімкінс побачив перелякане обличчя кондуктора, який, вочевидь, щосили намагався збагнути, навіщо ці люди в чорному махають йому своїми посвідченнями. Сімкінс підтюпцем побіг до вагона, а поїзд тим часом майже зупинився.

— ЦРУ! — крикнув Сімкінс, простягаючи своє посвідчення. — Не відчиняйте двері! — Потяг повільно пропливав повз нього, а агент швидко йшов за вагоном із кондуктором, постійно вигукуючи: — Не відчиняйте двері! Ви чуєте мене?! Не відчиняйте двері!

Нарешті потяг зупинився, і отетерілий кондуктор з виряченими очима часто-часто закивав.

— А що сталося? — спитав він у бокове вікно.

— Не дайте потягу рушити далі, — сказав Сімкінс. — І не відчиняйте двері.

— Гаразд.

— Ви можете впустити нас до першого вагона?

Кондуктор перелякано кивнув і вийшов із поїзда. Він зачинив за собою двері, а потім провів Сімкінса та його людей до першого вагона і відчинив двері вручну.

— Зачиніть за нами двері, — наказав Сімкінс, витягаючи пістолет. Агент та його підлеглі швидко увійшли до яскраво освітленого першого вагона. А кондуктор замкнув за ними двері.

У вагоні було тільки чотири пасажири — три хлопці-підлітки і стара бабця, і всі вони, ясна річ, перелякано вирячилися на трьох озброєних чоловіків. Сімкінс підняв своє посвідчення.

— Усе нормально. Просто сидіть і не рухайтеся.

Лідер групи та його люди почали обшук, просуваючись до хвоста заблокованого потяга вагон за вагоном. На тренуваннях у центрі підготовки цей метод називався «витискання зубної пасти». Пасажирів було мало, і агенти, обшукавши половину вагонів, не знайшли нікого, хто хоча б віддалено нагадував Роберта Ленґдона чи Кетрін Соломон. Однак Сімкінс не втрачав упевненості. У вагоні метро ніде сховатися. Не було тут ані туалетів, ані багажного відділення, ані запасних виходів. Розтиснути двері було майже неможливо, до того ж обабіч платформи за потягом пильно стежили агенти, розставлені Сімкінсом.

«Спокійно, все буде в нормі».

Однак коли керівник групи зайшов у передостанній вагон, він відчув легке занепокоєння. Там сидів лише один пасажир — якийсь китаєць. Сімкінс та його люди пройшлися вагоном, уважно вдивляючись у кожний закуток. Але нікого не знайшли.

— Останній вагон, — сказав Сімкінс, піднявши напоготові зброю, і трійко агентів рушили до дверей останньої секції потяга. Увійшовши всередину, всі троє заклякли.

— Якого біса?! — Сімкінс кинувся в кінець вагона і занишпорив під усіма лавками. А потім з почервонілим від люті обличчям повернувся до своїх людей і гаркнув: — Куди вони, в чорта, поділися?!

РОЗДІЛ 79

А за вісім миль на північ від Александрії, що в районі Вірджинія, Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон тихо ступали широкою, вкритою інієм галявиною.

— Тобі треба було акторкою стати, — зауважив Ленґдон, і досі перебуваючи під враженням від кмітливості та імпровізаційних здібностей Кетрін.

— У тебе теж непогано вийшло, — посміхнулася вона у відповідь.

Спочатку Ленґдон спантеличено дивився на Кетрін, коли та несподівано стала викидати коники в таксі. Без будь-якого пояснення вона почала вимагати, щоб їх відвезли до Фридом-плаза, бо їй, бач, щось наверзлося про єврейську зірку та велику печатку Сполучених Штатів. Вона намалювала на купюрі відомий кожному прихильникові змовницьких теорій рисунок і кілька разів наполягла, щоб Ленґдон дивився саме туди, куди вона показувала.

Нарешті Ленґдон второпав, що показувала Кетрін не на купюру, а на малесеньку лампочку індикатора на спинці еолійського сидіння. Лампочка була така засмальцьована, що професор її спочатку навіть не помітив. Але коли нахилився вперед, то побачив, що вона тьмяно горить червоним світлом, а ще розгледів три ледь помітні слова просто під цією лампочкою:

ПРАЦЮЄ ВНУТРІШНІЙ ЗВ'ЯЗОК

Ленґдон остовпіло поглянув на Кетрін, яка переляканими очима показувала йому на переднє сидіння — мовляв, поглянь туди. Він так і зробив, потай зиркнувши крізь перегородку. Мобільник таксиста лежав на панелі приладів — розкритий, освітлений і направлений на динамік внутрішнього зв'язку. І за мить Ленґдон збагнув вибрик Кетрін.