Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
— Я не повинен обманювати самого себе. Це був не сон, а жорстока дійсність.
Потім він обвів очима кімнату і, помітивши двох чоловіків, які тихо сиділи на краю ліжка, продовжив:
— Якби я досі не був переконаний у цьому, то зрозумів би все з їхньої присутності.
На мить він заплющив очі, але не через біль чи сон, а ніби збираючись із думками, щоб продовжити. Розплющивши очі, він сказав поспіхом і з більшою енергією, ніж говорив до цього:
— Швидше, лікарю, швидше, я вмираю! Я відчуваю, що маю ще кілька хвилин, а потім повернуся до смерті, або до того, що гірше за смерть. Змочіть мої вуста бренді. Я маю дещо сказати, перш ніж померти або перш ніж помре мій бідолашний розчавлений мозок. Дякую вам! Це сталося тієї ночі, коли ви залишили мене, хоч як я благав вас дозволити мені поїхати звідси. Тоді я не міг говорити, бо відчував: мій язик був зв’язаний, і якщо не брати цього до уваги, то тоді я був при здоровому глузді, так само як і зараз. Потому як ви залишили мене, я пережив страшенні муки відчаю: здавалося, вони тривали годинами. А потім мене оповив несподіваний спокій. Мій мозок поволі вгамувався, і я усвідомив, де перебуваю. Я чув, як валують собаки за нашим будинком, але не там, де був ВІН!
Поки пацієнт говорив, Ван Гелсінґ навіть і оком не змигнув, але зустрівшись своєю рукою з моєю, міцно стиснув її, однак не зрадив собі: ледь помітно кивнув і низьким голосом промовив:
— Продовжуйте!
Ренфілд провадив:
— Він підійшов до вікна в тумані, як я часто бачив це раніше, але цього разу він не був примарою, а мав тілесну оболонку, і його очі виказували людську лють. Коли він обернувся, щоб поглянути назад, на алею, звідки лунало собаче валування, то посміхнувся своїми червоними губами, а гострі білі зуби при цьому заблищали у місячному сяйві. Спочатку я не хотів запрошувати його, хоча знав, що він хоче увійти до мене, як завжди. Тоді він звабив мене, пообіцявши багато речей, але не на словах, а на ділі.
Його перервав професор:
— Як?
— Змушуючи їх показуватися — так само, як створював мух при сонячному світлі. Величезні жирні мухи зі сталевими і сапфіровими крилами. А вночі він створював величезних метеликів із черепами і схрещеними кістками на спинках.
Ван Гелсінґ кивнув йому і несвідомо прошепотів мені:
— Асbегопtia atropos із родини бражникових. Як ви називаєте нічного метелика «мертва голова»?
Ренфілд продовжував, не зупиняючись:
— Потім він зашепотів: «Щури, щури, щури!» З’явилися сотні, тисячі, мільйони щурів — і всі живі! І собаки, які їх пожирали, і коти! Всі живі! Всі наповнені червоною кров’ю, а це — роки життя. Це не те що мухи, які тільки й дзижчать! Я посміхнувся до нього, бо хотів побачити, що він уміє. Потім завили собаки, ген-ген за темними деревами, в його домі. Він поманив мене до вікна. Я підійшов і визирнув, він підніс руки, ніби мовчазно закликаючи когось. Темна маса поповзла над травою, вона світилась, ніби вогняне полум’я. Тоді він порухом руки розсунув туман праворуч і ліворуч, і я побачив перед собою тисячі щурів із червоними вогненними очима, як у нього, тільки меншими. Він підніс догори долоні — і всі зупинилися. Він промовив: «Усі ці життя я віддаю тобі й віддам життя багатьох більших тварин, тож вистачить тобі на нескінченну кількість років, якщо ти впадеш долі та вклонишся мені!» Потому мені здалося, що очі мені затягнуло червоною як кров пеленою, я не тямив, що дію, а, спам’ятавшись, зрозумів, що відчиняю віконну раму і кажу йому: «Заходь, мій Володарю і Господарю!»
Всі щури зникли, а він прослизнув до кімнати через віконниці, хоча вони були відхилені заледве на дюйм, як ото місяць проникає крізь крихітну щілину і з’являється переді мною у всій своїй красі й величі…
Голос Ренфілда слабшав, і я знову змочив його губи бренді, він повів далі, але його пам’ять ніби стомилася працювати за цей час, бо, поновивши свою розповідь, він забіг далеко вперед. Я хотів зупинити його, але Ван Гелсінґ прошепотів:
— Нехай продовжує. Не переривай, він не зможе повернутися назад і буде не в змозі провадити, якщо загубить нитку своїх думок.
Ренфілд правив далі:
— Весь день я чекав на звістку від нього, але він не надіслав жодної. Навіть не прислав мені жирної м’ясистої мухи. До того часу, коли зійшов місяць, я був дуже злий на нього. Коли він прослизнув крізь зачинене вікно, навіть не постукавши, я розсердився на нього. Він презирливо посміхнувся. Його бліде обличчя з червоними блискучими очима виступало серед туману; він зайшов із таким виглядом, ніби все навкруги належало йому, а я був нічим. Від нього навіть не линув колишній запах, коли він проходив повз мене. Я не міг утримати його. Мені чомусь здалося, що то місіс Гаркер увійшла до кімнати.
Двоє наших товаришів, які сиділи на ліжку, підвелись і підійшли, ставши біля нього так, щоб він їх не бачив, а вони могли б його чути краще. Вони обидва мовчали, але професор скочив і затремтів. Його обличчя зробилося жорсткішим і суворішим, а Ренфілд любісінько продовжував:
— Коли місіс Гаркер сьогодні вдень увійшла до моєї кімнати, щоб побачитися зі мною, я помітив, що вона змінилася. Неначе чайна заварка, розбавлена водою.
При цих словах ми всі заворушилися, але й далі мовчали. А Ренфілд торочив своє:
— Я не знав, що вона тут, поки вона не заговорила. І вигляд вона мала інакший. Не люблю людей із блідими обличчями. Мені подобаються ті, в кого багато крові, а її кров, здавалося, витекла до краплини. Тієї миті я не надав цьому значення, та коли вона вийшла, я почав обмірковувати це і розлютився, зрозумівши, що він забирав у неї життя.
Я відчув, як інші затремтіли так само, як і я, але ми досі мовчали.
— Отже коли він прийшов уночі, я був готовий до зустрічі з ним. Я побачив, як ковзнув туман, і міцно схопив його. Я чув, що божевільні мають надзвичайну силу, а оскільки я знав, що часом буваю божевільним, то вирішив скористатися своєю міццю. Він також відчув це, бо змушений був виступити з туману, щоб боротися зі мною. Я міцно тримав його і відчував, що ось-ось візьму над ним гору, бо хотів, щоб він більше не забирав її життя, але тут я поглянув йому в очі. Вони пропалили мене наскрізь, і я відчув, що моя сила спливає, як вода. Він схопив мене, поки я чіплявся за нього, підняв і жбурнув на землю. Мені очі застелила червона пелена, у голові пролунав шум — чисто тобі якийсь грім, — а туман зник крізь щілину у дверях…
Голос Ренфілда дедалі слабшав, а дихання ще більше утруднювалося. Ван Гелсінґ інстинктивно випростався.
— Тепер ми знаємо найгірше, — сказав він. — Він тут, і ми знаємо його мету. Можливо, ще не запізно. Нумо, не гаючи часу, озброїмося проти нього так само, як і тої ночі. Не можна втрачати ані секунди.
Не було потреби щось роз’яснювати чи переконувати нас, бо ми і без того все зрозуміли. Ми помчали до своїх кімнат і взяли амулети, якими захищалися від злих сил у графові оселі. Професор підготував усе необхідне, і коли ми зустрілися з ним у коридорі, багатозначно показав нам і зауважив:
— Ці речі ніколи не полишають мене і не полишать, поки ця нещаслива справа не завершиться. І ви також будьте розважливими, друзі мої. На жаль, ми маємо справу з незвичайним ворогом. Ет! Як же доводиться страждати дорогій мадам Міні!
Він замовк, у нього зірвався голос. Щодо мене, то я справді не знав, яке почуття переважає в моєму серці: страх чи лють…
Перед дверима Гаркерів ми зупинилися. Арті та Квінсі стояли позаду нас, і останній запитав:
— Невже ми потурбуємо її?
— Ми мусимо це зробити, — відрубав Ван Гелсінґ. — Якщо двері замкнено, я їх виб’ю.
— А якщо це страшенно перелякає її? Це ненормально — вдиратися до кімнати леді!
Ван Гелсінґ урочисто промовив:
— Ви, як завжди, маєте слушність. Але це питання життя і смерті. Всі кімнати однакові для лікаря. А якщо це так, то цієї ночі вони також однакові для мене. Друже Джон, коли я поверну ручку, а двері не відчиняться, підстав своє плече і щосили натисни, і ви друзі, також. Давайте!
