Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював.
— Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти — якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… — хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. — Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ.
Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері.
— Джоне, я правильно тебе зрозумів? — промовив Лі. — Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту!
— Я відчуваю те саме, — відповів батько Віла. — Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним.
— Але ж ви духи! — не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. — Як ви можете битися?
— Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями.
— Ти маєш на увазі тих примар? — здогадався Лі.
— Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів уже не існує. Лі, я гадаю, нам варто спробувати.
— Що ж, друже, я з тобою.
Дух Джона Пері звернувся до шевальє:
— Пане, я розмовляв із духами людей вашої раси й дещо знаю про вас. Чи доживете ви до тієї миті, коли ми знову побачимо світ? А якщо ні, то чи приєднаєтесь ви до нас, уже як Дух?
— Так, наше життя коротке порівняно із вашим — мені залишилося тільки декілька днів, а леді Салмакії, мабуть, трохи більше, — відповів шевальє Тіаліс. — Але завдяки діям цих дітей наше вигнання у вигляді духів уже не буде довічним. Я пишаюся тим, що допоміг їм.
Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: «Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…»
Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили!
Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск надії, навіть упевненості, що все буде гаразд. Таке колись уже траплялося: вони йшли по даху Коладжу Джордана, і вона так само подивилася вниз та відчула Запаморочення, але хлопець підхопив її…
Вона гордовито подивилася на Роджера — все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха…
Але тут хлопчик прошепотів:
— Ліро, обережніше! Пам'ятай, що ти, на відміну від нас, жива…
Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно…
Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її — дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім'я — так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очі та хором заволали.
Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі…
Але тут із темряви злетіло створіння без імені, з жіночим обличчям і пташиними крилами — те саме, чиї пазурі не так давно розкраяли дівчинці голову, і ті самі пазурі стиснулися навколо талії дівчинки. Вони разом пролетіли вниз ще деяку Відстань, бо додаткова вага була завеликою навіть для дужих крил гарпії, проте вони все били й били по повітрю, а пазурі все стискували свою ношу, і нарешті падіння вповільнилося та обернулося на піднімання. Дуже повільно й важко гарпія витягнула дівчинку з ущелини та опустила її, майже непритомну від пережитого шоку, у простягнуті руки Віла.
Хлопець схопив її та міцно притиснув до грудей, відчуваючи на своїх ребрах шалене калатання її серця. Вони на мить відчули себе не просто хлопцем і дівчинкою, не просто Вілом і Лірою, а єдиними живими істотами в неосяжній безодні смерті. Вони застигли, притиснувшись одне до одного, а духи юрбилися довкола, шепочучи заспокійливі слова та славлячи гарпію. Найближче від усіх стояли батько Віла й Лі Скоресбі, котрим дуже хотілося також обняти Ліру. Тіаліс і Салмакія тим часом розмовляли з гарпією — нахваляли її, називали рятівницею їх усіх, захоплювалися її добротою…
Тільки-но Ліра змогла рухатися, вона простягнула тремтячі руки до гарпії, охопила її шию та почала цілувати її скам'яніле обличчя. Говорити дівчинка була просто нездатна — падіння витрусило з неї всі слова, всю самовпевненість, усю пиху.
Декілька хвилин усі лежали нерухомо, але щойно жах почав минати, вони вирушили далі. Віл своєю здоровою рукою міцно стискував Лірине зап'ястя та обережно йшов попереду, перевіряючи кожен камінь перед тим, як перенести на нього вагу свого тіла. Це настільки вповільнило їхній рух та так стомлювало, що дітям здавалося, що вони ось-ось помруть від виснаження. Проте зупинитися та відпочити вони не могли: як можна відпочивати поруч із цією жахливою прірвою.
Десь за годину цих мук хлопець звернувся до Ліри:
— Подивись он туди. Здається, вихід там…
Дійсно-бо, схил ставав положистим, і можна було навіть трохи піднятися вгору, подалі від краю. А попереду щось показалося, чи не западина у суцільній стіні скель? Може, це і є вихід?
Ліра подивилася у сяючі силою очі Віла та посміхнулася.
Вони полізли далі, з кожним кроком віддаляючись від безодні. Ґрунт тим часом ставав дедалі твердішим, а каменям вже можна було довіряти, не боячись, що вони вирвуться в тебе з-під ноги й потягнуть за собою.
— Гадаю, ми відійшли вже досить далеко, — за декілька хвилин промовив Віл. — Я міг би спробувати прорізати вікно.
— Поки що не треба, — одказала гарпія. — Відійдіть подалі, це погане місце. Вище буде краще.
Діти вирушили далі: випробувати камінь рукою, потім ногою, перенести на нього вагу тіла, вибрати наступний камінь… Їхні пальці палали, коліна і стегна тремтіли від напруження, а голови боліли та дзвеніли від виснаження. Й ось нарешті вони здолали останні декілька футів, що залишалися до підніжжя скелі, в якій вони бачили вузький прохід.
Ліра запаленими очима дивилася, як Віл дістав ніж і, роблячи майже непомітні рухи його кінчиком, почав шукати невидиму проріху в повітрі.
— Пуф, — видихнув він.
— Ти знайшов відкритий простір?
— Гадаю, так.
— Віле, — втрутився його батько, — зупинися на хвилину та послухай мене.
Хлопець вклав ніж у піхви та повернувся. Подорож була такою стомлюючою, що він майже не згадував про батька, проте все одно незримо відчував його присутність і підтримку. Раптом він усвідомив, що вони ось-ось розлучаться востаннє.
— Що станеться, коли ти перейдеш до іншого світу? — спитав він. — Ти просто зникнеш?
— Поки що ні. У нас із паном Скоресбі з'явилася одна Ідея. Деякі з нас залишаться тут на певний час, і треба буде, щоб ти провів нас до світу лорда Ізраеля, адже йому може знадобитися наша допомога. І це ще не все, — повів він далі, подивившись на Ліру. — Якщо ти бажаєш відшукати свого деймона, тобі доведеться самій піти туди, адже саме туди Потрапили ваші деймони.
