Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
– Кажіть! Недаром же я за вами слідкував увесь час. Це тільки він і ніхто більше.
– А які причини?
– Він злий на вас за вашу рижу. Він думає, що ви її вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали.
– Оце й усе?
– Цих причин вистачить. І мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив. Він, видко, звичний мати справу з ножем.
– До цих пір він дотримувався пензля.
– Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете…
До нашої кімнати зайшло двоє людей з лікарем.
– На кого маєте підозріння? – запитав один, розкладаючи папери.
Я глянув на Богдана суворим і застережливим поглядом. Він зрозумів мене і заплющив очі.
– Нас, очевидячки, хотіли пограбувати, та щось перешкодило. Ні на кого підозрінь не маємо і вважаємо це за напад портових грабіжників.
– Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогів.
«Своїх друзів», – подумав я, але допитувачеві не відповів. Він зібрав папери і вийшов разом із лікарем і супутником. Богдан розплющив одне око.
– Ми й самі добрі шукачі, – посміхнувся він.
Ми провадимо перервану розмову.
– Коли ви йшли, – каже Богдан, – і він вам перегородив дорогу, я одразу став бігти на поміч. Заблищав ніж. Ви схватили його за руку і припали до неї ротом.
– Я укусив його.
– Потім ви одсахнулися, і він вас ударив ножем. Ви помітили, в якій руці він тримав ножа? У лівій руці. Він, значить, лівша. От звідси нам і треба виходити: він лівша, на лівій руці від зубів мусить бути знак. Ну, що – ловко?
– А який на ньому був одяг?
– Я не помітив, а ви?
– Мені здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу – можливо, то мені в очах зарябіло.
– Значить, я починаю?
– Можете починати, тільки щоб Сев не помітив ні крихти. Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева.
– Нащо ж тоді дошукуватись?
– А цікаво буде колись йому згодом нагадати і посміятись разом. Мені здається, що він уже кається.
Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозуміти.
– Адже ви любите ту дівчину?
– Це не стосується до нашої балачки.
– І ви можете віддати її Севові?
– Сев має в неї таке ж місце, як і я. До того ж – у неї є своя голова.
– Жіноча голова, – сказав Богдан, – завше любить, щоб її хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирішувати. Жінка любить руку і повід.
Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тоді трохи згодом до нашої кімнати зайшла схвильована Тайах.
– Дружочок, хто це тебе? – вона сіла на стілець, щоб бачити нас обох. Я удав, що мені боляче, і затулив очі рукою. Цим я давав їй можливість подивитися на Богдана довше, ніж це дозволяла моя присутність.
– Болить?
– Коли б вас ножем кольнути, – відповів за мене Богдан, – то й вам би, мабуть, боліло.
Жінка не зрозуміла такої до неї нечемності і подивилась на мене.
– Отак ви собі ходите, ходите, – продовжував мій товариш, – хвостом метете сюди, хвостом метете туди, а хтось, може, через вас ножі одержує…
– Богдане! – перебив я.
– Та я для прикладу кажу. Бо жінці завше приємно дивитися на двох розкуйовджених і закривавлених півнів. Коли жінка бачить, що через неї люди виймають ножі і починають різатися, – це для неї, як вода для квітів, вона росте, повніє, хорошіє.
– Богдане, не майте мене за одну з тих жінок, яких ви взагалі бачили. І не стосуйте до мене вашої філософії. Коли через мене хтось битиметься – я покину їх обох. Вони не мають права почувати мене власністю. А взагалі – що матрос може розуміти на делікатних справах?
Богдан з обурення закашлявся. Його живіт, що мусив не ворушитися жодним м'язом, почав труситися. Тайах підбігла до нього і, піднявши йому голову, напоїла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу своїх слів.
– Дівчино, – сказав я, – у нього дві рани на тілі, і кожна може розкритися. Не сердь його хоч ради площі біля собору Дуомо. Ради таксі, що кружляло по площі.
– Ти одержав?
– Одержав і прочитав. Прочитав до половини. Потім випив півпляшки горілки і прочитав до кінця. Не перебивай. Гріхів у тебе я не бачу. Ти не могла інакше себе тримати. Тільки я на твоєму місці, проте, поїхав би до… як його звати те містечко біля Мілана, куди ви мали поїхати?
– Монца. Там чудесна природа, кабаре і ресторан.
– Я поїхав би до Монца. Я розхлюпав би там озера, в які дивляться високі ліси, і я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив би до себе всі іскри й зорі, і коли б від цього з'явилася на світі нова людина, – це було б осущненням ідеї.
– Ти з мене не глузуєш?
– Ти зробила, як і кожна жінка зробила б на твоєму місці. Ви не любите гіркості, що приходить на ранок, того полину, який відкриває людині тайну її життя. Слово честі, на тобі немає й пилинки гріха.
– А коли б я… поїхала?
– Я виправдав би це тільки тоді, коли б ти вивершила пригоду… дитиною. Неймовірний потяг чоловіка до жінки майже завше свідчить за те, що дитина від такого союзу піде далі за батьків.
Я дуже втомився, ведучи довгу розмову. Тому я заплющив очі і став тихенько дрімати. Тайах сиділа непорушно, не зводячи очей з вікна. Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін. Дівчина мовчала, передумуючи свою пригоду і відновлюючи почуття. Мене охопила страшна сонливість. Я почав провалюватись у міцний сон. Скільки я спав – не знаю. Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кілька хвилин. У снах губиться розуміння часу в тих його межах, які ми досі вміємо фіксувати. Прокинувся я від слів Сева, що ввійшов до нашої кімнати так бурхливо, як часом проривається протяг, розчиняючи вікна й двері.
– Привіт лазаретникам, – закричав він, увійшовши.
Ми з Богданом порозплющували очі.
– Які ви кислі й сонні! Біля вас жінка, як перець, а ви хоч би раз чхнули. Мені лікар сказав, що ви швидко наплюєте на оці ліжка й використовуватимете свої ноги. Чи не нудно вам?
Сев потиснув руку Богданові і поляскав по моїй руці, що лежала поверх ковдри. Я не помітив жодної тіні на його обличчі.
– Подайте мені води, – попросив Богдан.
Сев посадовив фамільярно Тайах, що була встала виконати прохання. Він сам узяв чайника і допоміг Богданові напитися. Мимо своєї волі, я стежив за кожним його рухом. Я навіть не помічав цього і не вважав за ненормальне. Я побачив, як переможно заблищали очі Богдана, коли він пив воду. Я став дошукуватися причин. Сев саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника лівою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев – лівша.
– Я вам хочу розповісти, – сказав Сев, – історію з тими чотирма зайцями у вугільному трюмі, яких помічник капітана пароплава, що прийшов із Коломбо до одного з портів Балканського півострова, звелів викинути за борт темної ночі. Пам'ятаєте, це тоді, коли з чотирьох один ожив?
Ми пам'ятали.
– Мені потрібний цей епізод у трюмі, і я його хочу розповісти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповідав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути. Ви слухаєте?
– Може б, це відкласти до іншого побачення? – втрутилася Тайах.
– Ні, треба сьогодні. Ви будете слухати?
– Добре, – відповів Богдан зовсім тихо і наче не своїм голосом. Сев сів до мене на ліжко і дістав папіросу. Але Тайах відібрала її в Сева і не дозволила палити.
– Вугільний трюм я уявляю собі в пароплаві десь насподі, аж під машинами. Вугілля лежить не товстим шаром, бо воно може зогрітися й зайнятися. Доступ повітря – гарний, жити в трюмі можна цілком з комфортом. Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися.
Від Богдана почувся заперечливий стогін.
– Не задихнулися, – повторив Сев, – бо повітря там було досить. Треба шукати іншої причини для того, щоб усі четверо знепритомніли. Якої причини? А причина була проста – їжа й вода.
– Їжа й вода, – підніс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, – через брак однієї води можна збожеволіти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собі картину того, що трапилося у вугляному трюмі. Перші дні, коли була їжа й вода, троє людей (їх було спершу троє) почували себе прекрасно. Вони ще сподівалися, що та людина, яка пустила їх до трюму, виконає обіцянку і носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповідають один одному казки батьківщини, свою любов, свої переконання. У тім порту, де вони сідали, вони вперше познайомилися, і жодної різниці між ними не було. В трюмі один признається, що він не з простих, і цим зізнанням ставить між собою і товаришами стіну. Запаси їжі й води виходять, люди відчувають злість і стають уразливі, їх дратує кожна дрібниця. Їжі й води ще меншає. Тоді трапляється те, що й одразу можна було передбачити: двоє відбирають життя в третього і закопують його у вугілля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кілька день.
