Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі наростає збудження… а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, старий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід помалу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був…

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхетний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямісінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно…

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близько, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвернулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідками, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлопчики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лордами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть таких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.

Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спрямував коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на північний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Крутояру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стирчать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.

Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подолавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовваніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.

— Це Скеля Вішальників, — сказав Роланд. — Під нею є джерело. Кажуть, єдине в цих краях.

От і вся розмова, що точилася між ними впродовж тієї поїздки. Але судячи з того, як перезирнулися за Роландовою спиною Катберт із Аланом, їм вочевидь відлягло від серця. Протягом останніх трьох тижнів, поки спливало літо, вони товкли воду в ступі. Роланд весь час наголошував, що вони мають зачекати, мають приділяти дуже багато уваги речам, які були того не варті, тим часом бічним зором рахуючи вартісніші речі. Але жоден з його друзів не довіряв Роландові в ті дні, бо довкола нього витав дух мрійливості й відстороненості, огортаючи його, як своєрідний різновид плаща Клая Рейнолдза. Між собою вони це не обговорювали, та й потреби такої не було. Обидва знали, що втраплять у надзвичайно велику халепу, якщо Роланд надумав упадати за гарненькою дівчиною, що мала стати наложницею мера Торіна. А білява волосина могла належати тільки їй і нікому іншому. Але Роланд не чепурився і світлих волосин на його комірцях вони більше не знаходили. А сьогодні він узагалі був навіть схожий сам на себе — наче зняв плащ неуважності. Хоч, імовірно, лише на деякий час. А якщо їм пощастить, то назавжди. Нічого іншого, крім як чекати й спостерігати, їм не лишалося. Зрештою ка скаже своє вирішальне слово. Так було завжди, і так буде тепер.

Коли до скель залишалося не більше милі, сильний морський вітер, що дмухав їм у спини впродовж усієї поїздки, раптово вщух, і з ущелини Каньйону Петлі долинув низький атональний вереск. Алан, скривившись, наче скуштував кислющий фрукт, осадив коня. Перед його внутрішнім зором постала лише одна картина: гострі камінці стискає й перетирає чиясь міцна рука. Над каньйоном уже кружляли кані, принаджені звуком.

— Вартовому це не подобається, Вілле, — сказав Катберт, стукаючи кісточками пальців по пташиному черепу. — Та й мені не вельми. Нащо ми сюди приїхали?

— Щоб рахувати, — відповів Роланд. — Нас вирядили все рахувати і за всім спостерігати, а тут є що порахувати й подивитися.

— О, так, — погодився Катберт. Йому насилу вдавалося стримувати коня, наляканого скреготом тонкоходу. — Шістсот чотирнадцять рибальських неводів, сімсот десять маленьких човнів, двісті чотирнадцять великих, сімдесят нічиїх волів, а на півночі міста один тонкохід. Що б то, в біса, не було.

— Саме це ми і з’ясуємо, — мовив Роланд.

Вони поїхали на звук. Жодному з них він не подобався, але ніхто не збирався повертати коня. Вони вже подолали значну відстань, до того ж це була їхня робота — Роланд мав слушність. А ще їх розбирала звичайнісінька цікавість.

Як і казала Роландові Сюзен, вхід до каньйону було завалено гіллям. З надходженням осені воно пожухне, проте зараз на гілляках ще зеленіло листя, ускладнюючи огляд. Посередині кучугури сміття проходила стежка, проте вона була завузька для коней (а втім, вони все одно навряд чи захотіли б туди заходити). У присмерковому світлі Роланд не міг роздивитися анічогісінько.

— То як, заходимо? — спитав Катберт. — Нехай Ангел-Записувач десь у себе зазначить, що я проти, але бунту не здіймаю.

Роланд не мав ані найменшого наміру вести їх крізь загату туди, де було джерело звуку. Бо про тонкохід він досі мав лише приблизне уявлення. За останні кілька тижнів він порозпитував про нього людей, але жодної більш-менш переконливої відповіді не отримав. «Я б на вашому місці тримався від нього подалі», — от і все, що порадив їм шериф Ейвері. Тож єдину корисну інформацію він здобув від Сюзен тієї ночі, коли вперше її побачив.

— Вгамуйся, Берте. Всередину ми не підемо.