Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.
Дивиться на Кажана. Читає на обличчі:
«...Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..»
Думає, мабуть, що то є він, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?» - і подивився у воду. Потім знову на Кажана.
В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: - «Ч-і-іч!» - і зникло. Високо над головою пролетіли качки.
- Мабуть, і Бурися піймали вже... звісно! Може, й розстріляли вже... Авжеж не помилують. Діла!
Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.
- Хоч би табаку захватили... А тепер і живи, як хочеш.
Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї.
- Ну, чого ж ти нічого не кажеш? - кинув Кажан.
Нечипір здригнув. Провів по голові долонею - боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові.
- Чого я нічого не кажу? - сказав він.- Що ж я буду говорити?
- От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати.
«...Треба думати - це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув:
- Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні.
- А як не поїдуть?
- Не поїдуть?.. Ні, як же, поїдуть!
- Тьху! наче пообіцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не поїдуть!
Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною.
Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо:
- Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть, «...Може, його вже забрали?» - стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж.
З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову підвівсь і злосливе сказав:
- Сволоч!
- Що ти кажеш? - спитав дячок.
- То кажу,- зло усміхнувся той,- що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось - ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
- А ти що - маленький? Не знаєш, куди тоді йти? - суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим.
- Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан далі.
Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.
- Інші, може, вже й розплатились,- кинув він.- Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились - нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
- Хло-о-пці! - нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:
- Хто там такий?
- Це я, Ванько Петренячий,- долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.
- Чого тобі треба? - знову запитав дячок.
- Та їсти приніс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби наїстися. Кажан уперед дивиться,- очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.
- Це Килина сліпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.
Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!
Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав:
- Мало.
- А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,- не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали.
- А не бачив, скільки їх? - спитав Кажан.
- У нас двоє стоїть... Книжку мені подарували... а далі ще кільканадцять.
- А довго вони тут будуть, не чув?
- Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть... А може й ні!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і - мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.
- Дядю, чого ви так зблідли? - спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.
- Діду Кудря, де ви є? - проскиглив він жалібно.
Дивиться - у Кажана знову обличчя почервоніло.
- Так ти не сам прийшов? - зідхнув з полегшенням Кажан.
- От ще дурне! Чого ж ти не сказав? - кинув дячок і подивився в гущавину: - Чого ви прийшли, діду?
- Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
- Ну?
- Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!
Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають».
ДІд Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував:
- Дивлюсь - хлоп'я біжить до очерету. Я за ним. Міркую - безпремінно до них. А як догнав - призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.
Ще раз пожалів, що на корчах стояти прихопиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
...«Кінні»,- подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід?
Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце.
Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані.
В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»
Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині.
