Вірнопідданий - Манн Генрих (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
— Значить, це Мере? — просичала вона. Він багатозначно посміхнувся. — Ну і смак у тебе! Не занадто для мене втішно! Дохла єврейка!
— Єврейка?
— Мере? Звичайно, адже її прізвище Мезеріц, і їй сорок..
Він розгублено взяв бінокля, який Густа глузливо простягла йому, і пересвідчився у правдивості її слів. Авжеж, сама мішура. Дідеріх розчаровано відкинувся на спинку стільця. Проте невинність Ельзи, яка наперед втішалася жіночими радощами, зворушила його так само, як короля і рицарів. Божий суд здавався і йому винятково вдалим виходом, принаймні ніхто не буде скомпрометований. Що рицарі не потраплять до пастки, можна було передбачити з самого початку. Очевидно, трапиться щось незвичайне. Музика робила своє діло, готуючи глядача до всього. Рот у Дідеріха розтулився, а очі його були такі дурні й блаженні, що Густа тихцем душилася від сміху. Тепер Дідеріх був підготовлений, всі тепер були підготовлені, Лоенгрін міг з’явитися. Він з’явився, весь блискучий, відіслав чарівного лебедя, засяяв ще сліпучіше. Дружні, рицарі і король були так само вражені, як і Дідеріх. Недарма існують вищі сили… Так, найвища сила була явлена тут у чарівному блиску! Все одно яке крило у шолома — лебедине чи орлине! Ельза, певно, знала, чому вона впала перед ним навколішки. Дідеріх із свого боку блиснув поглядом на Густу, у ній зникла охота сміятися. Вона також знала, що це значить, коли всі тебе обмовляють, і наречений тебе покинув, і ніде не можна показатися, і тільки лишається сховатися від очей, і раптом приходить герой і рятівник і, знехтувавши всім, одружується з тобою!
— Хай буде так! — сказав Дідеріх, кивком голови вказуючи на Ельзу, що стояла на колінах, тимчасом як Густа, опустивши очі, з розкаянням і покорою пригорнулася до його плеча.
Дальші події передбачити було легко. Тельрамунд поводився просто неймовірно. Проти влади не борються. До її речника Лоенгріна навіть король ставився скорше як скромний васальний князь. Він вторував переможному гімнові на славу свого володаря. Підпору добромисності галасливо вшановували, крамольникам лишалося струсити порох Німеччини, з ніг своїх.
У другій дії — Густа, лагідна і покірна, досі ще їла мигдаль у цукрі — був насамперед показаний в благородних тонах контраст між блискучим, без будь-якого дисонансу, банкетом добромисних, що святкували в освітлених залах палацу, і обома похмурими, морально занепалими бунтівниками, які валялися на брукові. «Вставай мерщій, подруго бід моїх». Дідеріхові здавалося, що якось він уже сам вимовив ці слова. Він пов’язував Ортруду з деякими особистими спогадами: підла баба, що й казати, але щось ворушилося в Дідеріховій душі, коли вона обплутувала свого йолопа і підкоряла його собі. Він марив… Порівняно до цієї дурепи Ельзи, якою Ортруда крутила, як заманеться, в ній було щось властиве енергійним і суворим дамам. Щоправда, з Ельзою можна було одружитися. Він глянув скоса на Густу. «В такій любові сумніву нема», — сказала Ельза; і Дідеріх до Густи:
— Будемо сподіватися.
Після цього товстун Деліч оголосив дружням і рицарям, які добре виспалися, що тепер у них з ласки божої новий монарх. Вчора ще вони чесно і вірно служили Тельрамунду, сьогодні були чесними і вірними підданцями Лоенгріна. Вони не дозволяли собі мати власну думку і приставали на все; що їм нав’язували. «Рейхстаг ми ще також приберемо до рук», — поклався собі Дідеріх.
Та коли Ортруда хотіла ввійти до собору раніше за Ельзу, Густа обурилася:
— Це вже занадто, це мене завжди злостить. Адже в неї тепер нічого нема, і взагалі!..
— Жидівське нахабство, — пробурмотів Дідеріх.
А втім, він не міг не закинути Лоенгрінові — м’яко висловлюючись — необережність, коли той прямо віддав на Ельзин розсуд, чи відкрити йому своє ім’я і цим погубити всю справу, чи ні. Не можна вимагати так багато від жінок. І навіщо? Йому не було потреби доводити дружням, що, всупереч критиканові Тельрамундові, він чистий і незаплямований; їхні націоналістичні погляди були поза всякими підозрами.
Густа пообіцяла, що в третій дії відбудеться найчудесніше, але за це їй належиться ще мигдалю. Коли мигдаль був уже в її руках, залунав весільний марш, і Дідеріх почав підспівувати. Без бляхи й прапорів дружні багато втрачали в урочистому поході, та й Лоенгрінові було б краще не з’являтися в камзолі. Побачивши його, Дідеріх зайвий раз пройнявся свідомістю важливості мундира. Дами із своїми прокислими голосами нарешті щасливо пішли геть. Але король! Він ніяк не міг розлучитися з молодими, хитрував і, очевидно, охоче лишився б у ролі глядача. Дідеріх, якому король весь час здавався занадто недолугим для цього суворого часу, тепер просто назвав його йолопом.
Нарешті той вийшов, а Лоенгрін і Ельза на канапі заспівали про «щастя, яке дає лиш бог». Але чим довше вони співали, тим ближче присувалися одне до одного, причому їхні обличчя раз у раз зверталися до Геніша. Диригент і оркестр, здавалося, розпалювали їх; це було зрозуміло, бо Дідеріх і Густа, сидячи вдвох у ложі, також тихенько посапували і дивились одне на одного розпаленими очима. Почуття корилися чарівним звукам, які Геніш викликав своїм ритмічним погойдуванням, а руки йшли слідом за почуттями. Дідеріх просунув свою руку між спинкою стільця Густи та її спиною, обійняв її знизу і самозабутньо бурмотів:
— Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!
Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: «Ночі дихання солодко думку туманить», як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: «Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!» Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. «Ти така ж дурна, як Ельза», — заявив він, бо саме цієї хвилини Ельза ризикувала всім, випитуючи у чоловіка його політичні таємниці. Крамолу було остаточно потлумлено; з божої помочі, зрадницький замах Тельрамунда не вдався; але жінки — Дідеріх повинен був це визнати — діяли, коли їх міцно не прибрати до рук, мабуть, ще небезпечніш за крамольників.
Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.
Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і «німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ»: браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. «Всі сумнівалися в мені», — він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім’я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.
Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був — протягом трьох днів — третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.
— Такі наслідки, — зауважив Дідеріх, подаючи Густі пальто.
Всі ці катастрофи, які були нічим іншим, як виявом суті влади, піднесли його і глибоко задовольнили.
— Наслідки чого? — спитала Густа, схильна заперечувати. Вона тільки хоче знати, хто він. Це її право, тут нема нічого непристойного.
— Це треба глибше розуміти, — суворо пояснив їй Дідеріх. — Історія з Граалем означає, що монарх відповідає тільки перед богом і власним сумлінням. Ну, а ми — перед ним. Якщо справа торкнеться інтересів його величності, що б ти не робила, я не скажу ані слова, а в тому разі, коли… — І він рухом дав зрозуміти, що якби перед ним стояла та сама дилема, він також, не вагаючись, офірував би Густою.
