Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.
Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все-таки жінки залишаються жінками, а чоловіки — це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.
Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.
Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.
— Пригальмуй! — попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?
Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.
Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.
— Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно — ето всєрьйоз. Понял?
— Ну так ясний пєрєц! — Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.
— Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация — сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?
— Понімаю.
— А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки — шоб всьо ето било. Януковіч — украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.
— Может, капелу бандуристів?
— Нє, нє годітца. Украіна — європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?
— Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.
— Дєньгі — хуйня. Ти здєлай.
— Здєлаю!
Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його — політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.
— О, прівєт! — сказав він, побачивши мене.
— Здоровенькі були! — відповів я, простягаючи руку.
Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.
— Привіт! — дещо штучно посміхнувся він.
— Ну, ти всьо понял? — поцікавився політтехнолог.
— Понял.
— Тада давай! — він пішов сходами до прохідної.
Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.
— Це що? — запитав у Мирослава автоматично.
Він засмикався.
— Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…
— Ну? — тепер вже очі мої впіймали його у приціл.
— Ну робота там, шоу…
— Інавгурація, — підказав я.
Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.
— Ні, ти не зрозумів.
— Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.
Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.
— Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.
— Ходім, — погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.
Мирославові очі бігали сюди-туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди-туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.
Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.
— Там багато тамтих, — смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.
Врешті-решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.
Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено-переговорено, випито-перевипито.
Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.
— Сергію, бачиш, що коїться? — почав він першим. — Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.
— Чекай-чекай, — зупинив я. — Що це було?
— Де? — не зрозумів він.
— Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?
Мирослав нахилився до мене змовницьки:
— Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?
— Чого бюджет?
— Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?
— Ні, — чесно зізнався я.
— Отож, — він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. — Але то не тільки гонорар — ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.
— Зачекай, Мирославе! А як же переконання?
— А що ти маєш до переконань? — здивувався він.
— Ти ж сам казав, що вони — злочинці.
— Казав. І буду то казати.
— Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?
— Я веду? — очі його реально полізли на лоба. — Яким це робом?
— А ролики хто їм знімав? — я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.
Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.
— Та йой. Я ж режисер. У мене робота — знімати ролики на замовлення.
— Та йой, — скопіював я його інтонацію. — Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.
— Ну ти й встругнув! — він розвів руками. — Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?
Я дещо розгубився й одразу не знайшов відповіді.
— Ти, Сергію, забуваєшся за одну штуку. Режисер — то робота творча. Жиємо від виборів до виборів, від замовника до замовника. Нам не до моралі. То ви, бізнесмени, можете собі дозволити капризи, та й те: «гроші не пахнуть», не режисер сказав.
— І не бізнесмен, — уточнив я. — А політик.
— Точно! — зрадів Мирослав. — Політик! А як політику вони не пахнуть, то вже мені зовсім до дупи. Я — професіонал.
— А переконання?
— Переконання мої ти знаєш.
— Тепер вже сумніваюся.
— Та кинь. Ти й сам розумієш. Всі вони приречені. То сліпому видно. Братва не може керувати державою. Вони людей не поважають, а це — не іграшки. Люди то не подарують. Люди вийдуть на вулицю.
Він говорив настільки переконливо, що у мене почалося роздвоєння особистості. Коли він був справжнім? Тепер чи десять хвилин тому на сходах телеканалу? Якби не бачити роликів, що їх зняв Мирослав, якби не чути розмови про сині вишиванки, то хоч на мітинг разом виходь.
— Бігме, усі ці інформаційні технології — для фраєрів. У людей — імунітет проти вождів на плакатах іще з совітів. То вони нині яйцями кидаються, а не дай Боже щось — то й камінням почнуть.
— Тобто ти працюєш Штірліцем? Шкодиш, чим можеш, та наближаєш нашу перемогу?
Мирослав засміявся.
— Молодець! Люблю тебе, Серьога, бо маєш гострий язик! Вмієш тойво — сала за шкуру залити!
— І все-таки?
— Та їм і шкодити не тра! Вони самі — такі рогулі, що аж! Маємо робити, що скажуть, а вони й самі забезпечать собі поразку. Пам’ятаєш, як то комуністи казали: капіталізм іде до прірви з широко відкритими очима? Так то про них. То люди без фантазії, а виборів не виграти, як бракує фантазії!
— І саме тому ти продаєш їм свою?
