Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Чув? Старий дідуган!
Керім зніяковів, але поглядом прикипів до норовистого дівчати.
— Дарма що дідуган — все одно ти будеш моєю! — І блиснув білими зубами.— Клянусь Аллахом!
— Ой, матінко! Та ще й турок!— скрикнула Настуня і знову шугнула за Катрю.
Всі знову засміялися, а мати, щоб якось зам’яти дитячий вибрик дочки, заспішила:
— Ой, чого ж ми стоїмо? Сідаймо до столу та пообідаємо чим Бог послав!
Та Івась заперечив:
— Ні, мати, ми ще не голодні. А от, якщо ваша ласка, нам би з Кириком не завадила пара баняків окропу, щоб покупатися з дороги та поголити бороди, а то справді ми схожі на дідів, і дівчата, чого доброго, піднесуть нам гарбуза!
Мати схопилася.
— Дорогі мої, про що мова! Ідіть до хатини, що через сіни, там затопіть піч, грійте воду, купайтеся, голіть бороди, а ми тут тим часом приготуємо щось тривніше та й пообідаємо гурточком.
Зимовий день короткий. Почало сутеніти, коли хлопці, скупані, підстрижені та поголені, зайшли з хатини до хати.
Тут їх уже ждали. Стіл був засланий чистим настільником, на ньому лежали крупні скибки житнього хліба, дерев’яні ложки, а посеред столу стояла велика череп’яна миска, в якій парував гарячий борщ.
Коли хлопці сіли,— а їх посадили під образами, на покуті,— мати проказала “Отче наш”, перехрестила трапезу і запросила до учти:
— Чим маємо, тим і приймаємо! Смачного вам, дорогі мої! — І перша зачерпнула ложкою борщу і, підтримуючи її скибкою хліба, щоб не розхлюпати на настільник, поволі піднесла до рота.
Після борщу Катря подала локшину з молоком та вергуни. Ще й додала:
— Локшину я варила, а вергуни смажила Настя. Я вже пробувала і скажу вам, що нічого смачнішого не їла. Правда, вони трохи пересолені та трохи підгоріли, але то не біда: зате хрумтять на зубах!
Гучний сміх заглушив її останні слова. Настуня спаленіла і опустила оченята додолу, промовивши з докором:
— Катре! Яка-бо ти, їй-богу!
А Івась штовхнув Керіма під бік і шепнув, але так, що всі почули:
— Кирику, чи не здається тобі, що Настуня старалася заради тебе, старого діда? Га?
Ще гучніший регіт пролунав за столом, а чистий, поголений Керім, якому тепер можна було дати заледве вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, реготав дужче за інших і своїми, ясно-карими очима зиркав через стіл на зніяковілу дівчину. Пересміявшись, відповів:
— Старого діда я Настуні прощаю, а от вергуни справді такі смачні, що я згоден їх їсти все життя кожного дня!
Настуня зарум’янилась, мов півонія, і вдячно глянула на парубка. Катря лукаво усміхалася, мати обняла меншу дочку за плечі й поцілувала в голову, а Івась хитро примружив очі і підморгнув Керімові:
— Е-е, братику, я й не підозрював, що ти такий спритний! Бачу — тут гарбузами і не пахне, зате явно запахло весільними шишками та весільним короваєм!— І повернувся до дівчини.— Чи як, Настуню?
Настуня зовсім розгубилася, зніяковіла і крадькома глянула на Керіма, мов просила захисту. Керім упіймав той благальний погляд і рішуче припинив Івасеві жарти.
— Не пащекуй! Моє весілля буде не раніше твого! А до того часу немало води стече!
Обід затягнувся до самого смерку. Івась розповів про свої мандри по білому світу, про війну, про американського побратима-адмірала, показав його кортик, прочитав напис на ньому: Івакові — Джонс.
— А зараз не віриться, що все те не привиділося мені, не наснилося. Коли б не цей кортик та не Георгій на грудях, то, їй-богу, не повірив би, що все те було насправді і що ми з Керімом уціліли у тому вогні, у тому смертовбивстві, що поглинуло немало наших товаришів... І знаєте, після всього, що я пережив, я вже не міг би наймитувати у Хуржика. І не тільки у Хуржика — ні в кого! Я хочу бути вільною, незалежною ні від кого людиною. І їхав сюди з одною думкою: забрати Катрю і гайнути на вільні землі! Побоювався одного: чи погодиться Катря? Тепер знаю: після всього, що вона тут пережила, згодна зі мною їхати!
Мати й Настуня, почувши це, остовпіли й оніміли.
— Катрусю! Як? Ти ідеш?— спромоглася нарешті мати.— А нас залишаєш?
Катря обняла їх.
— І ви з нами... Все продамо тут, а на нових землях почнемо нове життя!
— Ой, Боже! Що ви надумали!— схлипнула мати.— Куди? Там же чужий край!
Параска теж посмутніла. В її очах забриніли сльози.
— А куди ж тоді мені, одній-однісінькій у світі? У найми мене, стару, вже ніхто не візьме... Навіть поховати нікому буде... Одні у мене близькі люди — Івась та Катря, та й тих не буде біля мене!
— Ну, ми тебе, Параско, не залишимо одну — заберемо з собою,— втішив стару Івась.— Якщо ти не проти, звичайно...
Параска зраділа.
— Та з вами хоч на край світу! А тут без вас як житиму?
Катрина мати похитала головою.
— І вам не страшно, Параско?
— Ні, не страшно. Поки буде сила, помагатиму. А зляжу — будуть близькі люди біля мене: хліба, води подадуть, в землю покладуть, коли помру... А тут?
— А мені страшно,— зітхнула мати.— Далекий край, чужі люди...
— Край не такий далекий, а люди й наші там будуть,— сказав на те Івась.— Не одні ми ідемо туда. Безкровний із Засулля теж ладнає мажі на весну. Казав — і ще будуть охочі поміняти засульські піски на жирний таврійський чорнозем. Так що їхатиме ціла валка...
Весь вечір вони пробалакали отак про те, що було, і про те, що буде, що жде їх через півроку, про те, як спродати Хуржикову живність та землю і що купити в дорогу для майбутнього господарства. Івась підбадьорював усіх, щоб не лякалися даремно, розповідав, яка там, на півдні, земля розкішна, які рибні ріки, які випаси для худоби. Керім підтакував, а сам не зводив очей з Настуні, голублячи її ласкавим поглядом, і те п’ятнадцятилітнє дівча крадькома теж зиркало на нього і червоніло, коли погляди їхні зустрічалися.
А коли проспівали перші півні і хлопці вклалися в хатині спати, Керім сказав Івасеві:
— Хочеш ти чи ні, а бути нам родичами!
— Як то?— здивувався Івась.
— Ти одружишся з Катрею, а я з її сестрою!
— Настунею?
— Так.
— Та мала ж іще! Та й чи згодна буде? У нас не так, як у вас!
— У вас мала, молода, а у нас саме якраз! Та й не поспішатиму я — нехай підросте півроку чи рік... А щодо згоди, то я вже постараюсь сподобатися...
Івась пацнув його долонею по спині.
— Ну, й прудкий же ти! Бачу, не марнував даремно часу...
Вони засміялися, щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.
6.
Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.
Назустріч вийшла Луша.
Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.
— Ти? Тут?
Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові — білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.
Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.
— Я покоївка пана судді,— повідомила пихато.
І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.
— Може, й господинею станеш?— спитав з іронією.
Та Луша цілком серйозно відповіла:
— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?
— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.
— Пхе!— зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла.— Ти чого прийшов?
Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.
— Та ось приніс панові судді... Наловив у Сулі...
