Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Жінку Василя Гомжія Мокрину й її десятилітнього хлопчика Йванка забрав пан Злотніцький до двору. Знущався з матері, а найбільше з дитини.
— Такий же розбійник виростеш, як і твій тато. Отже, буду тебе зарані карати, аби потім не було мало. Я з вас дух гайдамацький виб'ю… Се вам не Уманщина, де ви панами.
Загнане, переполохане дитя боялося вже самого звуку ходи пана і завмирало на саме приближения. Прибігало іноді до матері, скаржилося зі сльозами — а що могла робити мати, сама вічно катована, сама завжди збита. Плакала рясно, обціловувала кожну ранку на тілі дитини, а потім знов виряджала до покоїв на дальшу муку.
І доки воно так було би, хто його знає, коли б не трапився маленький випадок. Оту чашу терпіння переповнила одна крапелька.
Раз у рік, на день свого народження, пан Злотніцький скликав усю околицю і [влаштовував пир], що клав усіх в лоск. Випустити гостя тверезим вважав за ганьбу для себе.
Отже, й сьогодні гулянка йшла така, що всім аж чуприни куріли. Душна хата, заповнена випарами всяких напитків, риганням, бо й це відбувалося тут же, давила низькою стелею і ще більше розморювала п'яних людей. Пили вже не тому, що це давало якесь задоволення, а просто так, ніби міряючи вмістимість своїх тельбухів. І пили вже що попало. Господар і сам це знав, отже, добре вино давав лише на початку, а далі велів уже подавати всяку сивуху, бо її не стільки вип'ють, скільки виллють та виплюють.
Запеклі пияки збиралися докупи й вигадували всякі речі, що тільки зберегла їх пам'ять із гомеричних попойок їх дідів. Пан Злотніцький виніс якийсь особливий кубок.
— Панове бенефактори! Старожитна штука. Проше придивитися…
Обступили й розглядали. По кубку йшло три позолочених обручки зверху й на тих же місцях на вні.
— А що се має означати?
— А ось що. Наповняється кубок до країв. А ти маєш його вихилити одним духом аж по першу обручку. Ні краплі більше, ні краплі менше.
— А як не вцілиш?
— Повторюй, поки вцілиш.
— Ха-ха-ха!.. А як потрапиш?
— Маєш передишку, поки того самого не зроблять усі, хто пішов у круг.
— А тоді?
— А тоді на другу обручку, так само і на третю.
Витівка подобалася. Зібралося коло. Почалося вихиляння.
Пан Адам Рількавич сім разів ликав і все не міг попасти. Так і кинув, бо… почало виливатися назад.
Кубок перейшов до других рук.
А в іншім кутку попилий опасистий пан Михайло Ястшембський, староста козинський, ладився показати старопольську штуку. Ліг на тапчан, казав собі вставити лійку в рот й лити вино прямо з кварти.
А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Барановського, вином забризкало всім фізіономії.
Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільфарку та підпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що вмів тільки рахувати копи. В однім гурті йдуть в заклад… і п'ять із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них гурма, бо справді є на що подивитися.
Пан Марек, завжди червоний, «як торунська цегла», тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от-от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.
Він схопив найбільшу тикву, що її ніхто й не займав через її об'єм, всадив туди голову й ликав так вино, аж великий кадук гелготів. Цим викликав свого противника, пана Амбрози, зробити так само.
Довкола реготалися:
— Трафив свій на свого, як казав дябел до вугляра.
— Пане Амбрози! Не дай завстидати Станіславівського повіту.
Пан Амбрози усміхався, як концертант, що готовиться до сольного виступу, підняв смичок і жде, поки цілковито утихне зала, — устав, обвів усіх своїми ясними очима (мав ясні голубі очі, як у дитини) й поволі, але голосно проговорив:
— А що, ясні панове? А чи не має хто охоти спробувати старого цвіка? Я вам покажу малу штучку, а ви уважайте.
Налив квартовий пугар і повільними ковтками випив одну третину. Випивши, муснув себе правою рукою по правому вусу, лівою — по лівому, потім мазнув долонею вздовж обличчя від чола до підборіддя, вдарив об стіл пальцем правої руки зверху, а пальцем лівої знизу, тупнув ногою й крикнув:
— Вино!
Далі випив другу третину кварти за одним духом і повторив у точності всі ті маніпуляції. Випив решту і так само все повторив.
Пан Марек дивився і не розумів, в чому ж тут, власне кажучи, річ? Він звик брати кількістю, а тут якісь штуки виробляють. Але що, видимо, був іще не кінець, то пан Марек мовчав. На ногах йому було вже трудно стояти, тому він сів прямо на підлогу і звідти поглядав, витріщивши очі, на суперника.
А пан Амбрози, висушивши першу кварту, повільно налив другу, знова випив третину, але тепер мускав себе по вусах двічі, гладив по обличчі двічі, бив пальцями по двічі й крикнув:
— Вино! Добре вино!
Так проробив і на кожній третині другого пугаря. Потім налив третій пугар, проробляв на кожній третині усе по тричі й крикнув наостанку:
— Вино! Вино! Вино добре! Налий!..
І з тим словом, кланяючись, вручив пугар панові Маркові.
Серед гостей постав гомін. Ніхто не бачив у тому нічого особливого, і кожний брався повторити, але на перших же кроках заплутувався і з реготом кидав. Викликаний на двобій, пан Марек попробував і собі, але обважнілий язик не міг виговорити навіть «вино», голова похилилася, і пан Марек важко впав на підлогу під аплодисменти присутніх. А пан Амбрози, все усміхаючися, підійшов до печі й притулив розпалене чоло до холодних кахлів.
Але того було мало. Видимо, розпирало його щось, підіймало зсередини, як ото дріжджі підіймають тісто; щось перло, рвалося наружу. Очі перестали вже бути спокійно веселими й тривожно забігали то туди то сюди.
— Мацьку! — крикнув він якось розпачливо й тремтячими руками почав шукати ґудзиків коло шиї. Але руки не слухалися… Тоді пан Амбрози почав кунвульсійно рвати на собі одежу.
Тренований на такі моменти, Мацек уже прибіг із коновкою води і тут же, в залі, почав лити воду на похилену голову свого пана.
— Фе!.. Встидайся, пане Амбрози! Ще може хто подумати, що ми всі тут пос…
Це кричав хтось із приятелів, але загалом маніпуляція не зробила особливого враження. Переступав то той, то інший, аби не стояти на воді, але співав, не перериваючи марива.
Усі хвалили пана Амбрози й дивувалися.
— Сей, мабуть, не інакше, як самого дябла полигнув.
— О, пан Амбрози — се наша хлюба! То слава нашого повіту…
Два шляхтичі обіймали один одного. Товстіший, з величезним вусом, ганьбив тоншого:
— Пив, як канарок, а спився, як вева… Е, як я бачу, то ти ще неоперений птах в таких ділах. Ано тримайся моцно, трутню ти один… Що ти на мене видивився, як черепаха на свої яйця?
А тонший, заплітаючися язиком, добивався тільки одного:
— Ні, ти мені тільки скажи — коли у нас буде день святого Медарда?
— г Оцкнися, молодче! Медард уже пройшов давно…
— Ні, не пройшов… Бо я знаю напевно, що коли на Медарда дощ, то після нього сорок днів має бути дощетих.
— Сорок днів і сорок ночей. То буде всемирний потоп…
Якийсь шляхтич хотів заспівати старинної, але міг згадати тільки перший рядок… Тому, вибалушивши очі й відбиваючи такт рукою по мокрому столу, шість разів підряд повторив і на тім перестав.
Другий, трохи тверезіший, задавався цілями вищого порядку — ладив хор, але ревів майже сам, диригуючи несамовито:
