1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Однак ваш батько успішно з нею справлявся, правда? — сказала Кумі Адаті.
— Гадаю, досить успішно, — відповів Тенґо.
— І похвальні грамоти отримував, — сказала Кумі Адаті.
— Ой… — медсестра Омура раптом поклала палички для їди. — Я зовсім забула. Просто жах! І чого це я згадала про таку важливу річ лише тепер? Почекайте хвильку. Мушу обов'язково сьогодні щось вам передати.
Медсестра Омура витерла хустинкою губи й, залишивши їжу, поспішила з їдальні.
— Власне, що це за важлива річ? — задумано спитала Кумі Адаті.
Звичайно, Тенґо не здогадувався.
Очікуючи повернення медсестри Омури, він слухняно ніс до рота овочевий салат. В їдальні вечеряло ще небагато людей. За одним столом сиділо троє стариків, але всі вони мовчали. За іншим їв якусь страву й поважно читав розгорнену вечірню газету сивуватий чоловік у білому халаті.
Незабаром примчала медсестра Омура з паперовим пакетом у руці й добула з нього акуратно складену уніформу.
— Може, рік тому, коли Кавана-сан ще був при повній свідомості, я взяла її від нього на зберігання, — сказала ця дебела медсестра. — Він хотів, щоб його поклали в домовину в цій уніформі. Тому я віднесла її в хімчистку й посипала інсектицидами.
Це була добре знайома уніформа службовця «NHK», яку Тенґо ні з чим не переплутав би. Її штани були акуратно випрасувані. А сама вона відгонила гострим запахом інсектициду. На якийсь час Тенґо втратив дар мови.
— Кавана-сан сказав мені, що хоче, щоб його спалили в цій уніформі, — повідомила медсестра Омура й, знову акуратно склавши уніформу, запхала її в паперовий пакет. — А тому сьогодні я передаю її вам, Тенґо-сан. Принесіть її завтра до фірми ритуальних послуг і попросіть переодягти батька в неї.
— Але ж так робити не годиться. Уніформа надана корпорацією для тимчасового користування. Після виходу на пенсію її треба повернути «NHK», — невпевненим голосом заперечив Тенґо.
— Не переймайтеся, — сказала Кумі Адаті. — Якщо ми промовчимо, то ніхто про це не знатиме. Навіть якщо пропаде одна стара уніформа, «NHK», гадаю, не збідніє.
З цим погодилась і медсестра Омура.
— Кавана-сан понад тридцять років трудився на «NHK» — з ранку до вечора обходив квартири мешканців. Мабуть, часто потрапляв у халепу й виконував страшно велику норму. То хіба можна жаліти для нього однієї уніформи? Адже він користувався нею не для того, щоб чинити зло.
— Правду кажете. І я зберігаю матроску із середньої школи, — сказала Кумі Адаті.
— Уніформа службовця «NHK» і шкільна матроска — це зовсім різні речі, — втрутився Тенґо, але ніхто його не підтримав.
— І я засунула матроску в стінну шафу, — сказала медсестра Омура.
— Іноді одягаєш її і показуєшся чоловікові? В білих шкарпетках, — пожартувала Кумі Адаті.
— Це непогано, — сказала медсестра Омура із серйозним виразом обличчя, підперши щоку рукою. — Можливо, добре стимулює.
— У всякому разі, — звертаючись до Тенґо, сказала Кумі Адаті, щоб скінчити розмову про матроску, — Кавана-сан дав чітко зрозуміти, що хоче вмерти в уніформі «NHK». І ми повинні виконати таку його волю, правда?
Взявши паперовий пакет з батьковою уніформою, Тенґо вернувся в палату. Разом з ним прийшла Кумі Адаті й узялася стелити ліжко. Новим, із запахом крохмалю, простирадлом, новою ковдрою, новою підковдрою і новою подушкою. Після такої обнови батькове ліжко змінилося до невпізнання. Тенґо чомусь згадав густе волосся на лобку Кумі Адаті.
— Останнім часом ваш батько постійно перебував у коматозному стані, — розгладжуючи складки на простирадлі, сказала Кумі Адаті. — Та я думаю, що він не був зовсім непритомним.
— Чому ти так думаєш?
— Бо, здається, ваш батько іноді посилав комусь повідомлення.
Стоячи біля підвіконня й дивлячись надвір, Тенґо обернувся до медсестри.
— Повідомлення?
— Так, ваш батько часто постукував по краю ліжка. Його рука спадала вниз і вистукувала — тук-тук, тук-тук — щось схоже на азбуку Морзе.
Кумі Адаті сама постукала легенько кулаком по краю ліжка.
— Це схоже на якийсь сигнал, правда?
— Я думаю, що це не сигнал.
— Тоді що?
— Він стукав у двері, — сухим голосом сказав Тенґо. — Вхідні двері якогось будинку.
— Можливо, це справді так, як ви кажете. Бо здавалося, ніби хтось таки стукає у двері. — Кумі Адаті примружила очі. — То що, навіть втративши свідомість, Кавана-сан все ще збирав абонентну плату?
— Мабуть, — відповів Тенґо. — Десь у закутку голови.
— Як у давнину воїн, що після смерті не розлучався із сурмою, — захоплено сказала Кумі Адаті.
Тенґо мовчав, бо не знав, що відповісти.
— Видно, ваш батько дуже любив цю роботу. Любив ходити й збирати абонентну плату «NHK».
— Річ не в тому, любив чи не любив, — сказав Тенґо.
— А, власне, в чому?
— Просто батько вмів виконувати її найкраще.
— Он що! Невже? — здивувалася Кумі Адаті. І задумалася над почутим. — Можливо, що в певному розумінні це правильне рішення.
— Можливо, — сказав Тенґо, поглядаючи на сосновий бір. — Можливо, що так.
— А от, наприклад, що ви вмієте робити найкраще? — спитала медсестра.
— Не знаю, — дивлячись їй прямо в очі, відповів Тенґо. — Справді не знаю.
Розділ 22
(про Усікаву)
Здавалось, ніби її очі жаліли
Тенґо з'явився на порозі будинку о шостій п'ятнадцять недільного вечора. Вийшовши надвір, зупинився і, ніби щось шукаючи, озирнувся навколо. Перевів погляд справа наліво, а тоді — зліва направо. Глянув у небо й під ноги. Але, здається, не помітив нічого незвичного. І швидким кроком пішов вулицею. Усікава стежив за ним крізь щілину між шторами.
Цього разу Усікава не пішов услід за Тенґо. Той нічого при собі не мав. Свої великі руки засунув у кишені невипрасованих штанів з цупкої бавовняної тканими. Поверх светра, що закривав усю шию, мав на собі брунатно-зелений вельветовий піджак. Волосся було скуйовджене. У кишені піджака стирчала груба книжка малого формату. Напевне, він зібрався піти кудись перекусити. Та нехай іде, куди йому хочеться.
У понеділок Тенґо мав прочитати кілька лекцій. Про це Усікава дізнався, заздалегідь подзвонивши по телефону до підготовчої школи. Секретарка підтвердила, що, мовляв, Кавана-сенсей наступного понеділка читатиме лекції згідно з навчальним планом. От добре, що нарешті Тенґо повернеться до своїх щоденних занять. Судячи з його характеру, сьогодні ввечері нікуди далеко не поїде. (Якби тоді Усікава простежив за ним, то переконався б, що той вирушив до бару в районі Йоцуя на зустріч з Комацу.)
Приблизно о восьмій Усікава, в куртці, з шарфом навколо шиї і в'язаною шапкою на голові, швидко вийшов з будинку, щоб оглянути навколишню місцевість. Тоді Тенґо ще не повернувся додому. Затримався надто довго, якщо врахувати, що збирався десь неподалік перекусити. Якби Усікава, виходячи надвір, був неуважний, то міг би зіткнутися з Тенґо під час його повернення додому. Та незважаючи на такий ризик, Усікава будь-що мусив вийти з дому й зробити одну справу.
По пам'яті в кількох місцях він звернув убік, пройшов мимо кількох орієнтирів і, хоча іноді вагався, якось таки добрався до дитячого парку. Хоча сильний учорашній вітер ущух і, як для грудня, вечір був теплий, у парку не було ні душі. Усікава ще раз оглянувся навколо й, переконавшись, що нікого не видно, піднявся східцями на дитячу гірку. Сів на вершині й, обіпершись на поруччя, глянув у небо. Як і вчорашнього вечора, майже на тому ж місці виднів яскравий Місяць, повний на дві третіх свого розміру. Навколо нього не було ні хмаринки. Поряд з яскравим Місяцем, ніби супроводжуючи його, плив у небі малий, здеформований, зелений Місяць.
«Я таки не помилився», — подумав Усікава. Він зітхнув і хитнув головою. Це не був сон і не оптичний обман. Безсумнівно, над безлистою дзельквою пливли два Місяці — великий і малий. Здавалось, ніби від учорашнього вечора вони незворушно чекали, коли на дитячу гірку повернеться Усікава. Вони знали, що він повернеться. Неначе змовившись, вони зберігали мовчанку, сповнену загадкових натяків, і хотіли, щоб і він до них приєднався. Наказували, щоб нікому про це не прохопився. Приклавши вказівний палець, що ледь-ледь припав попелом, до своїх губ.
