Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Зоня скипіла і почала мені докоряти, що я зневажаю пам'ять батька та родину і ще щось, і ще щось, чого я не хотіла навіть слухати.

У татковій кімнаті навстіж відчинене вікно. Вже місяць вона провітрюється по покійнику. Гадаю, що татко на тому світі ображений з цього приводу.

Таткове бюрко. Татків молитовник. Таткова попільничка. Ці речі живуть ще на давніх правах, тоді як про самого татка згадують тільки в часі минулому: «Татко любив…», «татко не міг стерпіти…» — і при цьому плачуть. Я не можу плакати. Маю таке переконання, що смерть страшна тільки для тих, які не люблять по-справжньому.

Для мене — батько вибрався на прогулянку… І чекає десь нас у затінку розквітлої черешні. Відпочиває собі. Добре йому там (ні уколів, ні нападів смертельної задухи), і незчується, як прийдемо всі до нього, одне за одним.

Але чому вони вражені тим, що я не в розпачі?

Татко любив музику. Тут він не мав часу займатись нею, але мав пристрасть до неї.

Тішило його завжди, що ми всі п'ятеро маємо музичний слух. Перед самим батьковим відходом від нас чула я пісеньку просту, але милу, яка мені сподобалась. Напевно, вона таткові теж сподобалася б, але я не можу заспівати тієї пісеньки для нього, бо в хаті — офіціальна жалоба.

Уже місяць мій татко не страждає. Ще досі часом прокидаюсь з острахом, слухаю. Тихо. Слава богу, тихо. Ні стогонів, ні зойків.

Від цього мені так легко на серці! Кроки мої стали плавніші, і руки знімаються, як би до льоту. Здається мені, що я не говорю, а я співаю.

— Славцю… Славцю… — докоряє мені мама, а очі по береги у сльозах. — Аж тепер видно, що ти мало любила татка!

— Але ж я люблю татка, мамцю! — кажу, і здається мені, що бачу, як татко з-під черешні махає до мене рукою. Татко відійшов від нас матеріально. Але цей факт спричинився до того, що татко повертається до мене кожної години, кожного дня щораз у пишнішій, щораз у багатшій духовній формі.

Оживають, наче справді воскресають з мертвих, давно напівзабуті таткові слова. За його життя ті слова давно позабувались, а тепер вони, як травичка по дощі, підводять голівки, розливають пахощі довкола, живуть і радіють. Кожна пора дня з часу відходу татка набирає певного музичного тону, що є не що інше як складова частина мелодії, в яку перетворилась особистість татка.

Одного надвечір'я, такого, як нині, сказав він до мене:

— Та ти вже панна, дівчино! А то я обмахнувся! Ти знаєш? Купив тобі м'яч. А на тобі!

Він сміявся тим своїм високим металевим сміхом, і мене розсмішив.

— Чого вам так весело? — запитала мама із сусідньої кімнати. Татко притулив палець до уст і підморгнув мені конспіративно. Ми сховали м'яч на шафу в його кімнаті — і це була наша наївна таємниця.

Тепер відшукую м'яч на тому самому місці. Запорошений, в сині й червоні паси, великий, мов гарбуз. Коли всі підуть на кладовище, підкину кілька разів той м'яч.

Мене майже не беруть на кладовище. Не вважають за досить побожну, щоб відвідувати татка в його маленькому домику.

З отим великим м'ячем застукав мене наш новий піднаймач.

Коли батько був з нами, ми займали весь будинок з садом і городом. Тоді й мови не могло бути про якихось наймачів. Взимку ми опалювали навіть ті кімнати, де, власне, ніхто не жив, бо батько любив, щоб двері від кімнати до кімнати стояли широко навстіж, а він щоб міг походжати у власному домі, як по леваді… Руки за спиною. Домовито. Батько любив широкі перспективи, і тому я спокійна за нього. Там він, напевно, почуває себе добре.

Катруся каже Безбородькові, що нам тепер ніяково без чоловіків у домі і тому ми згодні навіть на якогось піднаймача. Приліпити оголошення на шибку вікна чи телефонний стовп, як роблять усі, що мають кімнати в найми, ми не можемо. Ми не з бідності здаємо кімнату в найми. Так говорить Катерина. І Зоня теж. Решта домашніх мовчить багатозначно. Ми ще не можемо навіть самі перед собою признатися, що єдиною причиною, чому ми хочемо здати в найми одну з кімнат, це двадцять п'ять золотих на місяць…

Всі, за винятком однієї Олі, страшенно здивовані, навіть розчаровані, з претензіями до татка, що він не залишив нам грошей у готівці. Я й сама помітила, що аж тепер так гарячково заговорилось у нашому домі про гроші. Коли татко був з нами, гроші грали в нашому житті зовсім другорядну, майже неістотну роль.

І тоді багато речей треба було, але на думку нам не спадало, що грошей може бути так само треба. Наприклад, говорилось, що треба буде продати фортепіано і купити нове, що треба до маминого хутра дати новий верх, що треба завести газ у помешкання, купити машину для викручування білизни, купити Катерині парцелю [110] десь у доброму місці, — але грошей? Ні, грошей нам ніколи не треба було. Аж тепер лише відчувся пекучий брак грошей. Незважаючи на те, що в дійсності, коли взяти до уваги цінні папери, родинні клейноди і акції, залишені нам татком, то ми — багаті люди.

Нам стало потрібно грошей. Це єдиний фактор, що має тепер значення в нашому житті.

Минулого тижня довідались, що через неуважність комірне за дім (сто двадцять п'ять злотих щомісячно!) не заплачено за минулі три місяці.

Зонька (як звичайно) не стрималась у першу хвилину і накинулась на господаря, мов квочка:

— Це неправда! Це неможливо! Ви дуже помиляєтесь, коли думаєте, що ми дозволимо шантажувати себе!

Найнеприємніше те, що правда була таки за господарем, і нам довелось вибачатися та ще просити, щоб він ласкавий був цю неточність зберегти в таємниці, а ми з свого боку постараємось найкоротшим часом ліквідувати свою заборгованість.

Зоня не знаходила слів для обурення:

— Що за хамство! Боже, як люди можуть так по-свинському поводитись!

— Ти про кого? — запитала Оля флегматично. — Про себе чи про нього?

— Мамо! — зойкнула істерично Зоня, але мама вже лежала у спочивальні з компресом на чолі.

Мій майбутній швагер нараяв нам піднаймача — свого товариша, теж лікаря.

Між іншим, я собі зовсім інакше уявляла того Безбородькового товариша. У моїй уяві мав це бути низький на зріст, брилуватий, з плоским носом чолов'яга.

Того, що прийшов оглядати квартиру, я чомусь полічила за пана електрика.

— Чи міг би я оглянути кімнату? Приходжу з доручення доктора Безбородька.

— Ах, так…

Голос низький, трохи невиразний. Обличчя ніби гарне, але несимпатичне. Високий. Можливо, що без одягу худорлявий, а так, з ватою на плечах, тільки стрункий. Колір волосся і шкіри на обличчі темно-русявий.

Кімната, яку ми вирішили здати в найми, — одна з найкращих. Окремий вхід, вікна на південь, тераска. Проте він якось не дуже захопився нею. Перше, на що кинув погляд, — це пожовклі, ніде правди діти, фіранки.

— Це зніметься, — сказала я, маючи на думці і на кінчику язика: «і випереться», але він випередив мене:

— Вистачить штор…

Правда, він лікар. Може, тому не задовольнився моїм: «Є також ванна», а забажав оглянути її сам.

Це місце йому сподобалось. Перед виходом з дому мої сестри мились тут, і тепер вся кімнатчина пахтіла приємним туалетним милом і зубною пастою. Чотири волохаті рушники висіли на шнурі. Шість, кожна іншого кольору, щіточок до зубів стриміло в склянці. Це, здається, й вирішило справу.

— Я потребую багато спокою, — сказав похмуро, а по хвилині запитав нетактовно: — У панства, здається, жалоба?..

Наші повернулися з доктором Безбородьком.

О, цей сам не потребує спокою і не дбає про спокій інших. Увійшов до хати бундючно, ведучи за собою п'ять жінок, поважний, авторитетний, рухливий, чепурний, одне слово — джигун. Наші, чорні й журливі, виглядали при ньому, ніби курочки з породи зеленоніжок.

— Пхе, яка задуха!

Не питаючись нікого, доктор підбіг до вікна і відчинив його навстіж.

Мама заметушилась і побігла відчиняти вікна в сусідній кімнаті. Пригадавши собі щось, запитав мене Безбородько чванливо: