Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

І воно б так і сталося, якби Мажарин був тим, за кого його Олена приймала. «Не бідний він чоловік, а підленький, — Олена нещадна у своєму осуді. — І добре, що моя дитина не зв'язала своєї долі з таким».

Незабаром після Оксани, наче сніг у пилипівку, являється Меланія Річинська, буцімто тільки для того, щоб почути спростування плітки, в яку вірити не хочеться.

Як же ж це так, Гелюню? Яким чином, на рани Христа, дійшло до того, що Мажарин покинув нашу Славцю і одружився на якійсь багатій львівській міщанці? На кого поміняв він панну Річинську? Якщо такий тихий, такий «все беріть, тільки мене лишіть» Мажарин міг відчурбанити такий номер, то чого тоді сподіватися від інших? То чого тоді дивуватися пройдисвітові Тихому? (Та ще дідько його знає, чи він справді Тихий!)

Хто пройдисвіт, хто? Давно це Меланія підносила до небес свого квартиранта?

— Про котрого це ти Тихого, Мелясю? Ти ж казала, що то такий культурний пан. Інспектор кооперативів, чи хто він там. Чей же не його ти маєш на думці?

Власне, його мала на думці Меланія. Тільки більшовицький агент міг спромогтися на таку віроломність, оселитися в домі священика! Кілька днів тому його арештувала поліція. Робили обшук у його кімнаті. І тільки уявити собі: все в домі священика! І хто б сказав, що під овечою шкурою криється вовк! Такий делікатний, такий освічений, такий вихований — і комуніст! Оті бездоганні манери і ввели їх в оману.

— Комуніст, Гелюню, справжнісінький комуніст, а орудував ножем і виделкою, як природжений аристократ. Я, знаєш, хотіла раз випробувати його і питаю: «Що пан воліли б завтра на обід — а була то якраз неділя — різото [135] чи штуфаду [136]?» Я тобі скажу, це мій випробуваний спосіб перевіряти інтелігентність мужчин, які мені здаються підозрілими щодо свого походження. А той преспокійно відповідає, чуєш: «Якщо різото, то тільки з телячих нирок, а взагалі волію штуфаду, тільки прошу, — каже, — не давати багато часнику, бо маю ще бути в однім товаристві». Ох, якби я знала, що то за товариство! І що ти на це скажеш, Гелюню? Комуніст, а вмів розрізнити різото від штуфади! Добре, добре каже Клавда. Світ дійсно сходить на пси. А щодо нашої Славуні, то скажу тобі, — а ти хоч гнівайся, хоч ні, — трохи і сама винна, що так вийшло.

Олена забуває, що присягла собі нікому ніколи не давати втягнути себе у розмову про свою наймолодшу дитину.

— Славуня винна? Як же ти можеш таке говорити, Меляся? Чим, чим же воно винне, біднятко?

— Ти не знаєш? Хоч, правда, мама і жінка дізнаються останніми. А ти винна, дорога Гелюню, що Славуня надто вільно поводилася з Мажариним, з яким, між нами кажучи, не була й заручена.

Олена не береться заперечувати, бо гірше буде, коли виявиться, що мати не знала, що чинить її дочка. Пожовкла з страху перед тим, що зараз звалиться на неї, Олена ледве дихає.

«Наклеп чи правда, — думає у відчаї, — однаково боронитиму свою дитину».

— Ти ж була на концерті Мединського, правда? Скажи сама, чи то пристойно, щоб дівчина цілий вечір трималася за руки з мужчиною, з яким офіціально не заручена? Скажу тобі правду, можеш ображатися на мене або ні, я сама не знала, куди очі свої подіти. А наш Нестор — ти ж знаєш, що то за зіллячко, що я буду тобі говорити! — побачив таку вільність і собі схопив за руку невістку Ілаковичів. Прилюдно, Гелюню, прилюдно! Я думала, що Несторова вже тоді сконає на місці.

— І то все, Мелясю?

Олені хочеться заплакати від великого нервового напруження. Тільки й гріха на її дитині, що трималася з коханим за руки? І за це ти готова її з болотом змішати, ти, суха, безсердечна жінко?

— А по-твоєму, то ніц? Якщо ти так вважаєш, то я перепрошую… Я — що мені? — кожний хай дивиться на себе, але знаєш: і твої, і мої панни — Річинські, і я не хотіла б, щоб плітки про твоїх дівчат падали й на моїх. От усе. Тим більше, що мені тепер особливо залежить на добрій репутації моїх дівчат… Особливо!

Меланія, велична і таємнича, чекає, що Олена стане її докладно випитувати, чому це особливо тепер так дорожить вона доброю славою своїх дочок.

Олена думає про інше. За життя Аркадія Меланія на кожному кроці підкреслювала своє посвячення з Аркадієвою родиною, а тепер виходить, що вона мало що не соромиться цього споріднення.

— Я і за життя Аркадія, як знаєш, і тепер ніколи нікому не нав'язую ні своєї особи, ні своїх дітей. Не вважаю, що Славуня допустилася смертельного гріха. Може, ти щось більше знаєш, то, прошу, можеш сказати. Я взагалі не знаю, про що тобі йдеться. Що сталося? Бо я нічого не розумію, не бачу нічого такого…

Меланія починає плакати у батистову хусточку. Виявляється, що це сльози радості.

— Я не хотіла говорити, але хай уже там! Будеш першою, якій я відкрию цей такий радісний, такий несподіваний для нашої родини секрет… Отже, Гелюню, щось таке виходить, що моя Аврельця скоро піде від мене.

— Як? Куди? — ще не може второпати Олена.

— До мужа, Гелюню, до мужа! Скоро будемо мати весілля: Аврельця виходить заміж.

— Оце-то новина! Олю, Нелю, Мариню, де ви там? Ходіть сюди, почуєте новину: Аврельця тітки Меланії виходить заміж!

Мариня, яка перша від цієї новини застигла з відкритим ротом, перша й пустила язик у хід: хто наречений? Де познайомились? Скільки йому років? На приватній посаді чи державній? З якої родини? Кавалер чи вдівець?

Меланія, ігноруючи всі запитання Марині, крізь зуби звертається просто до Олени:

— Відколи це у вас заведено, щоб служба втручалася у розмови? Щось не пригадую собі, щоб за Аркадія водилося таке.

Не встигла Олена оборонити Марині (і свій власний авторитет), як ввалився в кімнату, як звичайно підхмелений, стрийко Нестор.

— А-а-а-а, кого я бачу? — присмоктався до руки Меланії. — Мої поздоровлення. Мої найщиріші поздоровлення! Цс… я нічого не сказав. Мовчу, пане добродію, мовчу.

— Можеш не мовчати, я вже сказала Гелі.

— О, то чудово! То ще раз поздоровляю, пане добродію! Тоді я скажу, дорога Мелясю, що я той… щойно розійшовся з твоїм майбутнім зятем, а моїм майбутнім — як його? — племінником. Випили, ну, випили, пане добродію, з такої оказії. Гелюню, тобі казала Меляся? Що, не казала? То ти ще не знаєш, що нарешті будемо мати у своїй родині прямого нащадка великого гетьмана?

— Несторе, ти вже зовсім втратив голову.

— Як то, пане добродію, втратив голову? Я, може, сказав щось недоречне? Наречений Аврельці, пан полковник Василь Іванович, — так, Мелясю? — походить з гетьманського роду Дорошенків, пане добродію!

— То він росіянин? — живо зацікавилася Олена. Може, випадково наречений Аврельці знатиме, що сталося з тим полковником, що в чотирнадцятому році пив чай на веранді у них на приходстві і співав «Вечерний звон»? Тамтой теж казав звати себе по імені і по батькові.

— Чого зразу москаль? Де ти чула, щоб москаль називався на «енко»? — накинулася на Олену мокрим рядном Меланія. Бушувала в ній ще злість на дівку: яке її собаче діло, скільки років полковнику?

— Він з великої України, — злагіднював задиркуватий тон Меланії п'яний Нестор, який взагалі був прихильний до Аркадієвої жінки, — з Придніпрянської України, Гелюню, нашої батьківщини, пане добродію! Там прийнято називатися по імені й батькові. Мені, наприклад, подобається цей звичай. Так би мовити, народний, пане добродію. То ми тут під впливом польської культури навчилися «пше пані, пше пані». А сам пан Дорошенко — полковник, син генерала, пане добродію!

— Всі петлюрівські емігранти — або князі, або генерали, а в крайньому разі полковники, і всі вони полишили маєтки на тому боці, — сказала Ольга до Нелі так, аби не почула тітка Меланія. Тіточка становилася попросту несмачна своєю бундючністю.

— А скільки йому років, коли він ще за Петлюри був полковником? — наївно спитала Неля, не думаючи вразити тітки Меланії. Та тітка Меланія того дня була надто вразливою.