Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
– Згідно останніх чуток, що їх чув я у полку, – остудив запал Нечая Іван, – війни з турками може не бути. її не схвалив останній вальний сейм, тож королеві та канцлеру Оссолінському можуть просто дати наказ затримати або й зовсім припинити приготування до кампанії. І вони припинять.
– Вірно! – не вгавав Нечай. – Але попри те, що ти гарно обізнаний у цьому питанні, є ще деякі невідомі тобі обставини.
– І що ж то за обставини? – відкинувся Іван на вигріту сонцем дерев'яну стіну шинку.
– Минулого року граф де Бержі, який, до речі, обіймає посаду посла Франції при королівському дворі, отримав конфіденційне доручення від кардинала Мазаріні. Кардинал доручив йому вивчити наявні можливості щодо залучення Запорізького війська на французьку службу. А наприкінці вересня того ж року де Бержі відправив означеному кардиналу депешу, в якій мовилося, що козаки готові допомогти йому в цій справі. І не пізніше як у березні цього року кілька старшин Запорізького війська вирушили через Ґданськ морем у Фонтенбло. Після недовгих перемовин Мазаріні погодився набрати дві з половиною тисячі козаків на службу. За добру платню.
– Задля збіднілого барського шляхтича ти непогано обізнаний з головними політичними подіями на європейському театрі! – Іван недбало погравав пальцями по столу. Його здивувала мова Данила. Там, на Січі, він говорив не так. Тоді його не займали події, які відбувалися за межами його спроможності здобути собі слави та здобичі. Натомість тепер перед Богуном сидів добре обізнаний з подіями близьких і далеких сусідів України старшина, людина, котра вміла працювати не лише шаблею, а й головою.
– Ми давно не бачилися, брате, – посміхнувся Нечай і в його посмішці не було хмільних веселощів – крізь них проступило щось таємниче і загадкове.
– Дійсно, давно, – погодився Іван.
– А знаєш що, є в мене до вас із Савкою розмова. Та тільки не тут і не тепер. Питання важливості надзвичайної, тож підходу до себе потребує не за чаркою оковитої, не прогнівись. Скажу лишень, що про почуте тут ти не обмовишся й словом при сторонніх, хоч вони мають навіть найліпшу твою довіру. Обіцяєш?
– Обіцяю.
– От і славно! У скорому часі очікуй мене в гості з деякими людьми – тими, кому не байдужа доля України. І ти, Савко, очікуй! А тепер пити будемо, гуляти будемо! Та у мене ж син народився! Гей, шинкарко, а неси нам меду старого. Неси, не жалкуй!
Але Богун рішуче відставив чарку.
– Їхати мушу, – похмуро пояснив він у відповідь на здивований погляд Нечая.
– Е, ні, братику! – безапеляційно заперечив той. – Куди це ти поспішаєш? Хіба не хочеш розділити зі мною радість?
Іван піднявся і простягнув Нечаєві руку:
– Не тримай на мене зла, пане Даниле. їду я не тому, що товариством гребую твоїм, Савки, кумів твоїх. І не тому, що не радий за тебе і твого сина. А їду я тому, що повинен. У Барі, в палаці Конєцпольського, є одна людина, яка потребує моєї допомоги. Я повинен поспішати.
– У чийому палаці?!! – аж присвиснув від здивування Обдертий.
– Конєцпольського.
– Збережи свята Покрова! Та ти з глузду з'їхав! Ти хочеш звільнити когось із в'язниці коронного гетьмана? Він радше тебе самого закує! – розплився у посмішці Нечай.
– Не зовсім із в'язниці.
Нечай поспішно глянув на стіл, відшукав три келихи і наповнив їх до країв. Підхопив свого.
– Вип'ємо.
– За всіх здоров'я, – підняв чарку і Богун.
Савка взяв свого коряка, як завжди мовчки. Нечай гепнув келихом до столу і обтер вуса.
– А тепер, куми мої дорогі, відійдемо ми з панами Іваном та Савкою, потолкуємо. А ви пийте, гуляйте та на мене зла не тримайте.
– Розповідай! – коротко кинув Нечай, коли вони відійшли у тінь дерев садка за шинком.
Іван без зайвих слів дістав перстень, переданий Ганною, і її листа. Дочекавшись, доки побратим пробіжить очима клаптик паперу, коротко переказав те, що почув від Наталки.
– Оце так-так… – задумливо протягнув Данило. – Богуне, я й не знаю, радіти за тебе чи співчувати тобі. Де ж ти її знайшов?
– У Синопі.
– Ов-ва! – почухав потилицю Обдертий.
– То це та сама дівчина…
– Так. Це та сама дівчина, яку наш Савка хотів повчити чемності.
– Ой і поплутав же тебе лихий! Ти розумієш, що збираєшся стати на перешкоді планам коронного гетьмана, унаслідок чого той втратить значні гроші? Господи, та ти не маєш уяви, у що влазиш!
– Усе я розумію, Нечаю.
– У Барі п'ять тисяч війська, готового виконати будь-який наказ Конєцпольського. Вас нізащо не випустять за межі міських мурів.
Богун уперто струснув головою:
– Мені час їхати.
– Чорт забирай, Іване, він вивісить твою голову на вежі, мов голову якогось злодія!
– Чому ти це говориш мені, Нечаю? – зазирнув у очі побратимові Іван. – Хіба гадаєш, що мене можна відмовити?
Нечай вдавано зітхнув.
– Та не випити б мені й чарки оковитої до кінця року, якби я так вважав, упертюх ти клятий! А кажу це все я лише задля того, щоб ти знав – я їду з тобою!
– Даниле…
– Мовчи, брате. Чи, може, думаєш, що Нечай допустить, аби твоя голова, немов сирота, стирчала на мурі? Воно удвох веселіше.
Зараз же їдемо! Гей, ковалю! А чи підкував ти коней, курна душа?! Поспішають козаки, давай мерщій! – І Нечай швидко покрокував до кузні. З її низької закіптюженої будівлі лунав веселий передзвін молота і ковадла.
Іван запитливо поглянув на Савку. Той лише знизав плечима:
– Покинеш вас, дров наламаєте. Та й утрьох веселіше…
Розділ VIII
І
Станіслав Конєцпольський тамував роздратування. Від самого ранку допікав жорстокий головний біль, якась незрозуміла, важка кволість і повна відсутність апетиту. Напевне, тому, коли до камінної зали, де коронний гетьман сидів поблизу каміна, безсило відкинувши важку голову на спинку оббитого яскраво-червоним атласом крісла, увійшов мажордом з докладом про те, що сніданок подано, Конєцпольський чужим голосом звелів йому іти геть. Тепер мажордом ховався за важкими складками портьєр біля дверей. Не сміючи показуватись на очі господарю, він не наважувався й піти в напрямку, ним вказаному. Терпляче очікував, коли його покличуть.
Нарешті Конєцпольський не витримав. Не розліплюючи очей, він обхопив скроні пальцями рук і покликав лакея.
– До ваших послуг, ваша ясновельможність! – почув незабаром над вухом запопадливе муркотіння.
– Що там сьогодні за розкладом?
Мажордом зашелестів паперами. Конєцпольський, відобразивши на обличчі болісну гримасу, поступово відкрив очі.
Ранкове світло, яке заповнювало залу, розфарбоване у феєричні тони різнобарвною призмою вітражів, неприємно різонуло очі, від чого біль у голові, здається, посилився. Улесливе обличчя мажордома, з тонкими рудуватими вусиками і виголеними скронями, чомусь посилювало неприємне враження від кольорової гами вітражів.
– Кореспонденція, ваша ясновельможність, – долетів голос мажордома.
– Є щось важливе?
– Лист від папського нунція при королівському дворі Іспанії.
– Усе?
– О, ні! Листи з Кракова і Варшави від приватних осіб, а також листи від старшини козацького війська. їх найбільше.
– Звісно, найбільше. Хлопство взяло собі за мету допікати мене листами про всілякі свої кривди. Реальні та удавані. Залишіть лист папського нунція.
– Слухаю, ваша ясновельможність.
– І скасуйте на сьогодні всі зустрічі. Я погано почуваюся. Пошліть за лікарем.
– Усе буде негайно виконано, проте…
– Що там ще, – незадоволено буркнув Конєцпольський.
– Насмілюсь нагадати вашій ясновельможності про прибуття пана Ястржемського.
Конєцпольський неголосно застогнав. Він зовсім забув про цей візит! І чому саме сьогодні? Чому він приїздить саме тоді, коли не хочеться навіть згадувати про сватання і непокірну Ганну Заболоцьку? Пульсуючий біль у скронях посилився. Конєцпольський відчув, як разом з болем росте роздратування. Він стулив повіки і зітхнув: – Давайте лікаря, потім решта справ.
