Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

В Матері Божої не червоне волосся, Мати Божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона… ах!!

Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.

Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями [155], і поперед очі ходять іскри…

Вона не Мати Божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!

Як він її любить, як тужить за нею! Він хорий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має! Чому він її не здибає ніде? Чому?..

Почалося воно так сумно, а скінчилося так пишно…

Було так.

Насамперед побережник [156] заскаржив його там, у місті, перед панами за «переступ лісового права», за те, що самовільно втяв смереку (оцю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й відсидіти сорок вісім годин, – кажуть, – за образу урядників.

Живо стоїть воно все перед душею.

Не помогла нічого його оборона, чому він се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де вліті сидів із матір'ю й дозирав стада своїх овець та коней. Йому вийшли були сажневі дрова й конче треба було якихось дров, то й утяв те дерево… однісіньке в тому пралісі…

Звісно, він осердився, коли пани супокійно й безсердечно відкинули його виправдання й дозволили відповідати лиш на те, що його питалися. Потім він хотів заплатити і два рази тільки кару, аби лише його не задержували.

Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець і коней і не може розірватися, а ще менше все те гонити в ріку напоювати. Вона не годна вже їхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всі коні. Вона стара вже жінка й тільки варить йому їсти та пряде. Вони повинні б се розуміти!..

Пани тільки усміхнулись один до одного. Коли він повторив свою просьбу, та ще завзято і, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця [157] чорт.

Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клітки… таким, що розказ [158] цісарський стоптав ногами… котрий незабавом і в Бога не буде вірити… бо має сотки овець і коней…

Він зі злості заскреготів зубами.

Навіть цісаря вмішали! І Господа Бога! А хто ж то їздив щонеділі до церкви, як не він? А щодо цісаря, то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут діється… Через одне-однісіньке дерево… Жебраки… всі ті пани… Раби, що служать… Вони хотіли його… одинака, найбагатшого гуцула… зогидити…

Все се сказав усім до очей та й відсидів своїх сорок вісім годин…

Їжі, що йому давали, він не рухав…

Най си її держать для себе, – думав, – то від неї вони такі тонкі, як веретена, та бліді, та погані.

Але по тому його таки пустили… Господи!..

Та се не була головна річ, і про се він навіть зовсім не хотів думати.

По всім тім пробіг він місто бойовим кроком, де було гаряче й порошно й кишіла купа людей, і коли ступив на першу дорогу додому, і звичайний лісовий холод обхопив його, то вся його лютість на тих «у долині» щезла. Він уже не потребував квапитися; ніхто такий не йшов за ним, аби міг присилувати його завернутися!..

Ліворуч гірської дороги, котрою він йшов, зіяла поросла лісом пропасть, праворуч тяглася скалиста лісова гора, стрімка та висока, мов стіна. Кількасот кроків наперед нього лежав на самому краю пропасті великий камінь, що дикої весняної ночі урвався був зі скалистої лісової гори та й лежав собі – немов місце відпочинку для вандрівників.

Там він сів собі на хвильку закурити люльку.

Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, підіймалася вгору дівчина. Вхопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула.

Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз. Її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав'язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця [159]… і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!..

Мовчки видивилися вони на себе хвилинку…

– Дай тобі, Боже, здоров'я, пані! – сказав нарешті несміливо й випрямився.

– Дай і тобі, Боже! – відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома… Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й підіймалася далі по стрімкій гірській дорозі.

Він пішов за нею.

Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах.

Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.

«Боже, червоне волосся, – подумав він. – Як відьма… такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі… вони всі чорні. Як то вони десь тужать за мною!.. Таж то вже місяць як пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!»

Він засміявся свавільно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.

– Куди ти йдеш? – запитався і зрівнявся з нею.

– У ліс.

Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а потому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно і напівзадумчиво, та й запитався:

– Ти з долини, з міста?

– Аякже.

– Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх непотрібно.

– Чому не мешкати й вам у великих домах? – спитала.

– Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!

– Оце місто в долині дуже мале, – запримітила вона, повчаючи, – є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

– Пані!

– Не кажи мені «пані»; я не віддана.

– У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

– Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника! [160]

Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.

– Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона ввесь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.

– Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!

– Треба тобі розуміти справу, чоловіче, – сказала поважно.

– Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! – відповів.

– Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки – серце, їх гадки – голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

– Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурдутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

– Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, – сказала.

– Ого! – заперечив.

– Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

– Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

– Іноді воно так; але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

– Що я знаю? – сказав. – Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!