Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

Він подивився на Юка і подумав: «Зроби мені ласку, не промовляй нічого, гаразд? Джейку, може, вдасться видати тебе за якийсь новий гібрид коргі або бордер-коллі. [117] Але щойно ти почнеш балакати, все полетить коту під хвіст. Тож зроби мені ласку, помовч».

— Гарний хлопчик, — сказав Гарріген і після того, як Джейків друг якимсь чудом не відповів йому «Юк», випростався. — Я дещо маю для вас, отче Дон. Заждіть хвильку.

— Сер, нам справді треба…

— І для тебе, синку, в мене є дещо — хвалімо Ісуса, дорогого Господа нашого! Але спершу… це не займе й кількох секунд…

Гарріген побіг відчинити бокові дверцята свого незаконно припаркованого старого «доджа», зазирнув до фургона і почав ритися там.

Каллаген якийсь час чекав, але відчуття спливаючих секунд швидко стало нестерпним.

— Сер, вибачте нам, але…

— Осьо вони! — вигукнув Гарріген і позадкував від фургона, тримаючи на двох вставлених у задники пальцях правої руки пару поношених коричневих мокасинів. — Якщо в тебе розмір менший від дванадцятого, ми можемо наштовхати газет. Якщо більший, гадаю, тоді ти просто невезучий.

— Дванадцятий якраз мій, — відповів Каллаген, не забувши подякувати і заразом похвалити Бога. Найкомфортнішим для нього було взуття одинадцятого з половиною розміру, але ця пара теж годилася якнайкраще, тож він зі щирою вдячністю взув мокасини. — А тепер ми…

Гарріген обернувся до хлопця й сказав:

— Жінка, яку ви шукаєте, сіла в таксі прямо там, де в нас відбувався скандальчик, і було це більш як півгодини тому. — Він утішив себе усмішкою, дивлячись, як швидко міняється вираз обличчя у Джейка — спершу ошелешення, потім радість. — Вона сказала, що розпоряджається інша, що ви мусите знати, хто така інша і куди ця інша її веде.

— Авжеж, у Діксі-Піґ, — вигукнув Джейк. — На розі Лекс і Шістдесят першої. Отче, ми ще встигнемо її перехопити, але тільки якщо рушимо зараз же. Вона…

— Ні, — перебив Гарріген. — Жінка, котра говорила до мене, — вона говорила всередині моєї голови, і ясно, як дзвіночок, слава Ісусові, сказала, що ви мусите спершу зайти до готелю.

— Якого готелю? — спитав Каллаген.

Гарріген махнув рукою вздовж Сорок шостої вулиці в бік «Плаза-Парк-Хаятту».

— Отого, що неподалік… вона звідти сюди й була підійшла.

— Дякуємо тобі, — сказав Каллаген. — А вона не казала, чому ми мусимо туди піти?

— Ні, — промовив безтурботно Гарріген. — Гадаю, якраз у той момент інша почула її і змусила замовкнути. А тоді вона зупинила таксі і поїхала геть!

— Якщо рушати, то… — почав Джейк.

Гарріген кивнув, але разом з тим підняв напоумливо палець.

— Беззаперечно, але пам’ятайте, що Божі бомби впадуть. Не зважайте на зливи благословення — це для занудливих методистів та засмальцьованих єпископіанців! Падатимуть справжні бомби! І ще, хлопці…

Вони обернулися до нього.

— Я бачу, що ви, друзі, такі ж Божі створіння, як я сам, бо я чую запах вашого поту, хвалити Ісуса. Але як щодо тієї леді? Щодо тих леді, бо, по правді, я таки певен, що їх було двоє? Як щодо них?

— Жінка, яку ти бачив, вона з нами, — відповів Каллаген після недовгого вагання. — 3 нею все гаразд.

— У мене сумніви, — сказав Гарріген. — Бо в Книзі сказано: славте Бога і славте Його Святе Слово… стережися чужинки, бо мед із уст її капає і ноги її ведуть до смерті, кроки її простують до пекла. Відсторони твою дорогу геть від неї і не наближайсь до дверей її дому. — Проголошуючи ці слова, він тримав вузлувату руку піднятою в благословляючому жесті. Тоді опустив її і знизав плечима. — Там не зовсім так, тепер у мене вже не та пам’ять на Святе Письмо, як було замолоду, коли я проповідував Біблію на Півдні разом із моїм батьком, але, гадаю, ви вловили суть.

— Книга Приповідок, — промовив Каллаген.

Гарріген кивнув.

— Розділ п’ятий, слава Боогові.

Він відвернувся і втупився поглядом у будівлю, що здіймалася у нічне небо поза ним. Джейк зробив крок, щоб іти геть, але Каллаген зупинив його доторком руки, хоча, коли хлопець запитально підняв брови, Каллаген лише похитав головою. Він сам не розумів навіщо. Єдине, чого він був певен, це те, що з Гаррігеном у них ще не все відбулося.

— Це місто насичене гріхом і хворе на беззаконня, — нарешті промовив проповідник. — Істинний Содом і непідробна Гоморра, готова ціль для Божої бомби, яка беззаперечно прилетить з неба, скажемо алілуя, скажемо солодкий Ісусе і промовимо амінь. Але саме це місце — воно гарне. Добре місце. А ви, хлопці, це відчуваєте?

— Так, — відповів Джейк.

— Ви це чуєте?

— Так, — відповіли в один голос Джейк і Каллаген.

— Амінь! Я боявся, воно припиниться, коли зруйнували маленьку крамницю делікатесів, що простояла тут багато-багато років. Але ж ні. Ці янгольські голоси…

— Так говорить Ґан уздовж Променя, — промовив Джейк.

Каллаген озирнувся до нього й побачив, що хлопець схилив набік голову, на його обличчі застиг вираз безжурної причарованості. Джейк проказав:

— Так говорить Ґан, і говорить голосом кан кала, який дехто називає янгольським. Ґан відкидає кан той; з веселим серцем безвинного він відкидає Багряного Короля і саму Дискордію.

Каллаген витріщився на нього переляканими очима, але Гарріген діловито кивав, ніби все це колись уже чув. А може, й справді чув.

— Після крамнички делікатесів тут було пустище, а потім побудували оце. «Другу Хаммаршольд-Плазу». І я подумав: «Ну от, тепер кінець і доведеться мені звідси переїжджати, бо хватка в Сатани міцна і його копита залишають глибокі відбитки в землі, і не ростиме там ані квітка, ані якийсь злак». Скажете сі-ла?

Він здійняв руки вгору, свої покручені старечі руки, тремтливі, з ознаками наближення хвороби Паркінсона, підняв обличчя до неба з тим одвічним виразом піднесення й покірливості.

— А вона так і співає, — сказав він і опустив руки.

— Сіла, — промурмотів Каллаген. — Правду ти кажеш, дякуємо тобі.

— Це квітка, — сказав Гарріген. — Одного разу я пішов туди подивитися. У холі, скажіть же хтось алілуя, я кажу там, у холі, між вуличними дверми й ліфтами, тими, що возять на верхні поверхи, де бозна-скільки доларів крутиться, є крихітний садочок, він освітлюється сонцем крізь високі вікна, той садочок оточено оксамитовими шнурами, і табличка є там ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМІНЬ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД.

— Справді? — радісна усмішка освітила лице Джейка. — Саме так, як ти розказуєш, сей Гарріген?

— Хлопче, щоб мені вмерти, якщо я брешу, Боог-Бомба! А посеред усіх там квітів росте одна-єдина дика троянда, та така гарна, що я, як її побачив, заридав, як оті, що ридали біля вод Вавилонських, великої ріки, що тече повз Сіон. І люди, що заходили й виходили звідти, з їхніми кейсами, набитими прибутками Сатани, багацько з них плакали теж. Плакали і йшли собі далі у своїх клятих бізнесових справах, ніби вони так нічого й не розуміють.

— Вони розуміють, — м’яко сказав Джейк. — Знаєте, що я думаю, містере Гарріген? Я думаю, що троянда стала їхньою сердечною таїною і, якщо будь-хто загрожуватиме їй, більшість із тих людей, щоб її захистити, будуть битися. Може, й на смерть. — Він поглянув на Каллагена. — Отче, нам треба йти.

— Так.

— Непогана ідея, — погодився Гарріген. — Бо, якщо очі мене не обманюють, сюди суне офіцер Бензик і краще б вам уже десь зникнути, перш він добереться. Я радий, синку, що твій кудлатий приятель залишився неушкодженим.

— Дякую, містере Гарріген.

— Славімо Бога, а з нього ж така сама собака, як і з мене, еге ж?

— Так, сер, — широко усміхнувся Джейк.

— Стережіться тієї жінки, хлопці. Вона вклала свою думку мені до голови. Я називаю це відьмацтвом. І вона була вдвох.

— Атож, двійнята, або, як то кажуть, твім, — промовив Каллаген і (сам не усвідомлюючи, що збирається робити, поки того не зробив) широко перехрестив проповідника.