Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
Тихо в квартирі. Мати, Митрик і Федько сплять. Батько ще на заводі, прийде пізно.
Юля дивиться на годинник. Нарешті настала хвилина, про яку учениця завжди згадує з насолодою. Вона бере на етажерці книжку в скромній, але добротній оправі, присуває ближче лампу і поринає в читання. Шелестять сторінки, і дівчина відривається од книги, щоб тільки зробити якусь коротку замітку.
Партія!
Любила Юля думати про той день, коли на відкритих партійних зборах вона вийде до столу президії. Це буде, напевне, вже в університеті, наприкінці першого або на другому курсі. В залі повно студентів, студенток. Зачитують її заяву про прийом до кандидатів у члени Комуністичної партії. Просять розповісти біографію. Правда, біографія «слабенька», нічого важливого не зробила Юля в житті. Але ж і вік її ще молодий, зрештою — все життя ще попереду.
Пригадується, як торік приймали до партії в дев’ятому класі одного учня. (Влітку він виїхав з батьками до іншого міста.) Хлопець був артилеристом, визволяв від фашистів Європу, брав Берлін.
Звісно, це була блискуча біографія молодої людини. Юля ж тільки вчилась. Але вона скаже, що працювала секретарем комітету, була членом бюро райкому. Вона виховувала з товаришами майбутніх борців за мир, будівників і захисників світлого життя на земній планеті...
Юля замислюється.
Світле коло від настільної лампи раптом затьмарює чиясь тінь. Юля здригається від несподіванки і тієї ж миті чує заспокійливий голос батька.
— Пробач, ти злякалась? А я відчинив тихенько, щоб нікого не розбудити. Дочко! Юленько!
Він раптом трусить її за плечі і сміється тихим, але нестримним щасливим сміхом.
— Дочко! Радість у мене яка! Подав заяву про вступ до партії. Сам секретар парткому дав рекомендацію!
Він сідає напроти Юлі, він увесь сповнений внутрішнього незвичайного піднесення.
— Мати спить? От розповів би їй...
— Тату, що ж розповідати? Може, ще й не приймуть.
Павло Іванович поклав свою долоню на доччину руку:
— Юленько! Доню! Ти вдумайся в самий факт. Вдумайся! Не приймуть— буде важко, знатиму, що недостойний ще. Але ж те, що я відчув у собі силу, що я теж хочу стати членом нашої партії... Хіба це нічого тобі не каже, дочко? Нічого не каже твоєму серцю?
Юля поривчасто встала, нахилилась і припала устами до твердої руки батька, яка, здавалося, пахла металевими гарячими стружками, машинним маслом і ще чимось невимовно рідним, давно знайомим.
Розмова з Юрієм Юрійовичем приголомшила Ніну. Класний керівник, старий учитель-комуніст прийшов до неї додому допомогти їй... Як він говорив? «Вам соромно за свою поведінку». Називав цю... цю заздрість хворобою, мерзенним почуттям!..
Що ж сталося? Вона, Ніна Коробейник, відмінниця, піонервожата, опинилася в полоні мерзенного почуття. Один за одним відвернулись од неї товариші-однокласники, відвернулись подруги, навіть Юля, така хороша, розумна.
І чомусь стоїть перед очима веселе, радісне обличчя батька. «Соловйовим гордитись треба!»
Дівчина ніколи не думала, що сором, звичайний сором може бути таким пекучим!
Ніна замкнулась у кімнаті, впала на ліжко. Нестерпне почуття сорому не зникало.
Те, що Мечик Гайдай не прийшов сьогодні в клас, не викликало в учнів особливого подиву. Тільки Марійка сердито сказала Юлі Жуковій:
— Ну як можна в такі гарячі дні пропускати уроки? Що він собі думає? Екзамени ж скоро!
— Певне, надзвичайно поважна причина,— насмішкувато відповіла Юля.— Кашель напав. А може, фурункул вискочив. Даремно ти клопочешся.
— Досадно. Чому ти так дивишся на мене, Юлько? Хочеться ж, щоб хлопець склав екзамени з усім класом.
Так на всіх уроках учителі й відмічали в журналі про відсутність Мечислава Гайдая.
Перед останнім уроком до класу ввійшов Юрій Юрійович.
— Є звістка про Гайдая,— повідомив класний керівник.— Захворів, і серйозно. Забрали до лікарні. Здається, запалення легенів. І друга звістка: вчора витягли з річки одного нашого школяра. Врятували. Він теж поки що в лікарні.
З-за парти вийшла Ніна. Як сновида, яка нічого не бачить перед собою, вона підійшла до Юрія Юрійовича.
— А який школяр? — спитала тремтячими губами.
— Ваш, Коробейник, з п’ятого класу,— поспішно сказав учитель.— Треба вам його відвідати. Життя хлопчика в небезпеці. Коровайний його прізвище.
Ніна так зблідла, що всі злякались за неї.
Після уроків вона довідалася, в якій лікарні лежить Коровайний, і пішла до нього. По дорозі зайшла до кондитерської, купила цукерок.
Але Ніну до хворого не пустили.
— До нього нікого не пускають,— сказала чергова сестра.— Спокій йому потрібний.
Дівчина повернулась і пішла, забувши навіть передати хлопчикові цукерки.
Ніна йшла, як сліпа, не розбираючи дороги, натикаючись на пішоходів. У грудях лежав невимовний тягар, який немов пригинав униз усе тіло.
Уявила, як це сталося. Знала, що тільки вона винна в усьому. Лукаш, напевне, не міг знести ганьби, його ніколи раніше не бив батько. Ремінь зробив свою огидну справу; гідність школяра розтоптана, глибока травма потрясла всю душу хлопчика. Він усе загубив: і почуття власної гідності, яке є в кожної дитини, і віру в те, що його батько найкращий, і любов до нього. Хлопчика охопив відчай, і він під впливом цього почуття кинувся у вир. Яке потрібне потрясіння, щоб думка про смерть не викликала в дитячому серці протесту, щоб холодна каламуть виру не здалася огидною! «Тополька!.. Лукаш сам був, як тополька...»
На розі трамвайний вагон перетяв Ніні путь. Вона зупинилась. Важкі колеса котились по рейках.
Відчула, що тримає щось у руці. Кульочок. Цукерки! Стала сама собі гидкою. Ледве стрималась, щоб не шпурнути кульочок на тротуар.
Наступного дня, в неділю, Ніна проснулась пізно. Нашвидку поснідала й вийшла на вулицю. Те, що вона вирішила зробити, було дуже природним і звичайним. Але дівчині довелось багато пережити й передумати, щоб отак собі просто вийти з дому і піти до Марійки.
Напевне, її тітка ще не приїхала, і хтось з учениць, мабуть, чергує в неї. Уявлялося здивоване Марійчине обличчя, коли вона, Ніна, увійде в кімнату і просто привітається: «Здрастуй, Маріє!»
Потім, якщо в неї буде хтось із сторонніх, Ніна попросить Марійку вийти з нею до іншої кімнати і скаже їй про все, що зараз так стискує серце. Скаже, що для неї буде радістю, коли Марійка знову зможе назвати її подругою. Розповість і про розмову з Юрієм Юрійовичем...
Ішла і дуже хвилювалась. Як зустріне Марійка? Яке це болісне й гірке відчуття своєї великої провини перед подругою. І чим ближче до знайомого будинку, тим все уповільнювалася хода.
От було б добре, щоб відчинила сама Марійка! А може, в неї зараз і нема нікого з сторонніх? Якщо Юля — нічого. При ній навіть буде легше говорити з Марійкою.
Але все сталося зовсім не так, як уявляла Ніна. Двері з Марійчиної квартири в коридор були розчинені навстіж. У коридорі навшпиньках ходили люди, розмовляли пошепки.
Ніна увійшла в передпокій і побачила жінку з заплаканими очима й рудого дідуся в білому фартусі, очевидно двірника. Вони оббивали червоним сатином віко з труни і не звернули на дівчину ніякої уваги.
Ніна знала, що Марійчина мати смертельно хвора, але не думала, що розв’язка наступить так швидко. Приголомшена несподіванкою, вона стала під стіною й не знала, що їй тепер робити.
— Тугіше натягайте,— сердито сказав жінці дідусь і, вийнявши з рота гвіздка, застукав молотком.
У коридорі почулись чиїсь дрібні й швидкі кроки, і Юля з Варею Лукашевич пронесли через передпокій великий вінок. На Ніну війнуло духом свіжої глиці. Заклопотані учениці не помітили її і пройшли в кімнату. Коли відчинили двері, Ніна побачила раптом стіл з труною, воскове обличчя і схилену над ним нерухому Марійку. Жаль до подруги перехопив дихання. Серце, немов з нього враз витекла вся кров, стиснулося в болючу маленьку грудочку. Задихаючись, Ніна ступила вслід за ученицями, та двері знову відчинились — на порозі з’явилась Юля.
