Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

— Значить, тоді ти й почав планувати всю цю виставу? Яким чином уб’єш свою дружину й одночасно потурбуєшся про те, щоб покарання за це понесла людина, яку вона любить.

Віллі знизав плечима:

— Я підійшов до цієї роботи, як до всякої іншої. А будь-який співробітник театру знає, що головне — це ілюзія. Брехня має бути настільки правдоподібною, що в правду не захочеться повірити. Можливо, звучить парадоксально, але з моєю професією швидко розумієш, що досягти цього куди легше, ніж зворотного. Люди сильніше звикли до брехні, ніж до правди.

— Гм... Розкажи, як ти це робив?

— Навіщо мені ризикувати?

— Однаково я не зможу використати твої слова в суді. Я не свідок і в квартиру твою проник незаконним чином.

— Так, але ти розумний хлопець, Харрі. Може, я проговорюсь, а ви потім використаєте це для слідства.

— Можливо. Але мені здається, тобі самому хочеться ризикнути.

— Навіщо?

— Бо тобі треба це розповісти. Ти просто згораєш од нетерпіння. Прислухайся сам до себе.

Віллі Барлі розреготався:

— Так ти думаєш, що знаєш мене, Харрі?

Харрі похитав головою. Він понишпорив по кишенях у пошуках сигарет, але не знайшов. Напевно, впустив пачку, коли впав на даху.

— Я тебе не знаю, Віллі. Ні тебе, ні таких, як ти. П’ятнад­цять років працюю з убивцями, а напевно засвоїв тільки одне. Вони всі шукають, кому б про все розповісти. Пам’ятаєш, яке слово ти з мене взяв у театрі? Що я знайду злочинця. Я свого слова дотримав. Хочеш угоду? Ти розповідаєш мені — навіщо. А я скажу, які докази у мене є проти тебе.

Віллі допитливим поглядом подивився на Харрі. Провів однією рукою по матрацу вгору і вниз.

— Твоя правда, Харрі. Мені хочеться розповісти. Вірніше, мені хочеться, щоб ти розумів. Наскільки я тебе знаю, ти, можливо, навіть зумієш зрозуміти. Я ж стежив за тобою з самого початку слідства. — Віллі розсміявся, побачивши, як змінилось обличчя у Харрі. — Не знав, га?

У відповідь Харрі тільки знизав плечима.

— Знайти Свена Сівертсена виявилося не так-то легко, як я думав, — почав Віллі. — Я зробив копію тієї фотографії, яку він прислав Лісбет, і поїхав у Прагу. Прочісував кафе і бари на Перловій і на Мустеке: показував фото і запитував, чи знає хто-небудь норвежця на ім’я Свен Сівертсен. Марно. Але було ясно: дехто з них знає більше, ніж хоче сказати. Через декілька днів я поміняв тактику. Я почав запитувати, хто міг би роздобути для мене червоні діаманти, які, як я чув, можна дістати у Празі. Я видавав себе за данського колекціонера коштовних каменів на ім’я Петер Сандманн і обіцяв нечувані гроші за діамант у формі п’ятикутної зірки. Дав адресу свого готелю. Через два дні в моєму номері задзвонив телефон. Його голос я впізнав одразу ж, свій постарався змінити, до того ж говорив англійською. Сказав, що зараз веду переговори про купівлю іншого діаманта, і запитав, чи можу я передзвонити йому ввечері — трохи пізніше. Чи є у нього телефон, по якому я завжди можу з ним зв’язатись? Я чув, із яким зусиллям він намагається приховати своє нетерпіння, і подумав, що нічого не варто призначити йому того ж вечора зустріч у якому-небудь темному провулку. Але я мусив оволодіти собою. Як мисливець, який тримає дичину на мушці, але не стріляє, поки не бачить, що влучить напевно. Розумієш?

Харрі повільно кивнув:

— Розумію.

— Він дав мені номер свого мобільного. Наступного дня я поїхав у Осло. Тиждень я з’ясовував усю інформацію, що цікавила мене, про Свена Сівертсена. У Національному регістрі значилося двадцять дев’ять Свенів Сівертсенів, дев’ять із них підходили за віком, і тільки в одного не було постійного місця проживання в Норвегії. Я записав останню відому адресу, з’ясував номер у довідковій і подзвонив. Відповіла мені літня жінка. Вона сказала, що Свен — її син, але він не живе у неї вже багато років. Я сказав, що ми з парою його однокласників по початковій школі вирішили зібрати всіх разом на ювілей. Вона повідомила, що він живе у Празі, але багато роз’їжджає, тому постійної адреси і телефону в нього немає. Крім того, вона сумнівається, що він захоче зустрітися з кимось із однокласників. Попросила повторити моє ім’я, але я сказав, що вчився з ним в одному класі всього півроку, і Свен навряд чи мене запам’ятав. А якщо і запам’ятав, то напевно тому, що якраз у той час у мене були проблеми з поліцією. До речі, ходили чутки, що у Свена вони теж були. Це правда? Її голос відразу став недобрим. Вона сказала, що це все було дуже давно, і не дивно, що Свен так погано поводився: ми ж так погано з ним поводились. Я попросив вибачення за ввесь клас, повісив трубку і подзвонив до міського суду. Відрекомендувався журналістом і попросив знайти, за що судили Свена Сівертсена. Вже за годину в мене була цілком ясна картина, чим він займається в Празі. Контрабанда діамантів і зброї. У моїй голові почав дозрівати план. Я конструював його з відомих мені деталей. Контрабандист. П’ятикутні діаманти. Зброя. І адреса його матері. Вже уловлюєш взаємозв’язок?

Харрі не відповів.

— Я знову подзвонив Свену Сівертсену через три тижні після того, як поїхав із Праги. Я говорив по-норвезьки своїм звичайним голосом, відразу ж перейшов до справи і сказав, що давно вже шукаю людину, через яку міг би без посередників отримувати зброю та діаманти одночасно, і нарешті знайшов його, а саме — Свена Сівертсена. Він запитав, звідки мені відоме його ім’я і телефон. Я відповів, що йому ж буде краще, якщо я збережу все в таємниці, і запропонував не задавати один одному непотрібних запитань. Йому це не сподобалось, і розмова вже ось-ось готова була зайти у глухий кут, але тут я сказав, скільки готовий заплатити за його товари. Гроші наперед, сказав він, і бажано, на рахунок у швейцарському банку. Він запитав: «Це в кронах?» А я злегка здивованим голосом відповів: «Ні, звичайно, в євро». Я знав, що така сума сама по собі унеможливлює те, що я з поліції. З таких дорогих гармат не палять по горобцях на зразок Сівертсена. Тут він погодився. Я обіцяв передзвонити. Закінчив я обмірковувати свій план, вже коли йшли останні репетиції мюзиклу. Ну, Харрі? Гаразд?

Харрі похитав головою. Шум води у ванній не припинявся. Скільки ж часу вона ще прийматиме душ?

— Мені потрібні подробиці.

— Це вже технічні моменти, — відмахнувся Віллі. — Хіба це цікаво?

— Мені цікаво.

— Ну, добре. Насамперед треба було придумати Свену Сівертсену характер. Розкриваючи персонаж перед публікою, головне — показати, які мотиви ним рухають, про що він мріє, чого хоче. Загалом, усе, що надає образові жвавість. Я вирішив подати його вбивцею без раціонального мотиву, але з сексуальною потребою ритуальних убивств. Я не скажу нічого нового, але головне було — зробити так, щоб усі жертви — окрім матері Сівертсена — були вибрані нібито випадково. Я почитав про маніяків і дізнався про кілька забавних деталей, які вирішив використати. Наприклад, зв’язок між маніяком і його матір’ю, або вибір Джеком Тель­бушником місця злочину, в якому слідчі вбачали код. Тоді я пішов у Бюро міського планування й купив там точну мапу центру Осло. Повернувшись додому, я провів лінію від будинку на Саннер-гате до того будинку, де живе мати Свена Сівертсена. Виходячи з цієї лінії, я накреслив точну пентаграму і знайшов адреси будинків, розташованих щонайближче до інших кінців зірки. Признаюся, що відчував приплив адреналіну, коли, схилившись над мапою з олівцем у руці, уявляв собі, що тут — саме тут — живе людина, чию долю я зараз просто перекреслю. У перші декілька ночей я фантазував, ким вони могли б виявитись, який могли б мати вигляд і яке життя у них було досі. Але я швидко про них забув, тому що вони були неважливі, це були епізодичні ролі, безсловесні статисти.

— Будівельний матеріал.

— Перепрошую?

— Нічого. Продовжуй.

— Я знав, що за «кривавими» діамантами та знаряддями вбивств ви обов’язково знайдете Свена Сівертсена. Щоб посилити ілюзію ритуального вбивства, я залишав підказки на зразок відрізаних пальців, п’ятиденних інтервалів між убивствами, п’ятої години вечора та п’ятого поверху. — Віллі посміхнувся. — Мені хотілося, щоб це було не занадто про­сто, але й не занадто складно. І трохи забавно. У хороших трагедіях завжди є гумор, Харрі.