Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Чує лихо твоє серце, — пробурмотів він. — На війні воно, звісно, чого не трапляється…
Марія вже втомилася плакати. Сиділа за столом біля стіни, а обличчя її було заюшене слізьми. Але дивна, глибока якась краса освітлювала її зсередини, і батько відчув, яка ця дитина дорога йому.
— Може б, ти того… — сказав він нерішуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами?
Донька похитала головою:
— Я його чекатиму тут, тату. Негоже мені хату кидати, коли чоловік у дорозі.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескінченним білим змієм, бо простягалась у визорі звідсіля, від їхнього передмістя, туди, в далекий безмежний світ, думати про який було страшно й лячно. Бо той світ видався такий великий, що не вміщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, і коли ввечері виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй віддих. Прикладала до лоба дашок долоні й видивлялася, аж млоїлося в очах, і білий змій оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вітер пестив жінці обличчя, і вона відчувала на собі глибокий подих, що огортав її всю, — повільно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминів, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч іде він, навіть не повертала голови, щоб уздріти його, знала-бо, що це був таки Іван і його не можна було від себе відлякувати. Увійде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а він оповість їй пригоди, які пізнав у тій дорозі. Той світ, сказав би він, наче величезна паща звіра, яка перетравлює нас, мов їжу…
Сиділа в хаті, скута цим настроєм, і коли перед очі їй поставали минулі яви, жила поміж них. Світило сонце, трава довкола була зелена й буйна, і Марія відчувала це всім єством. Дивилася й бачила, як він іде дорогою, такий знайомий і рідний, що відчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепіт.
Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…
Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов’їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла. Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марія погасила в собі хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечі хустку. Тут пахло сухим зіллям та глиною, і її знову пойняв біль. Аж зупинилася — такий різкий та чіпкий був той біль, — здалося їй, що у вікно зазирнуло Іванове обличчя. Вже не виходила на подвір’я, бо їй захотілося ще глибше поринути в своє заціпеніння, вона несподівано відчула себе так, начебто Іван був поруч неї. Тоді припала до вікна — хилилося на захід сонце. Уривки колишнього, замішання, неспокій, той-таки біль торкнули її знову. Жінка відчула, що хата стала для неї раптом мала, аж на плечі давила. Тоді вона заплакала, бо до неї несподівано й нагально наплинув дзвінкий сонячний день, і вона спробувала затримати в душі цю чудову святковість.
А все-таки не забувала й про того звіра, який сидить на узбіччі й жере всіх, хто йде шляхом. Звір спокійний та байдужний, в його пельці зникло вже багато людей, але він все більше жадав собі жертв. «Він зовсім не схожий на змія, — подумала жінка, — в казках усе красивіше!» Дивилася на того звіра так, наче хотіла зрозуміти його. Бо по дорозі простувало безліч людей. Оружні й беззбройні, вони витяглися довгою лавою, і кожен намагався мужньо триматися. Звір плямкав, його сонні очі дивилися на світ задоволено й тепло: тілом жінки перейшов дрож.
Знову вийшла на ґанок, і знову в саду затьохкав соловей. Тоді почала спадати на землю ніч. Впала якось одразу, огорнувши все в сиві, каламутні сувої, і жінка відчула, що вже годі сидіти на цьому ґанку довго. Але тут, на міській околиці, де пахли квіти і де так щиро співали солов’ї, вона не могла не тривожитися, розуміючи, що той дух, котрого викликала цілоденною тугою, мусив-таки її навідати. Звісно, то мав бути Йван, і вона чекала його, впускаючи в душу запаморочливі хвилі, в яких мішалися слова, почування і біль.
Я так його любила, що не вірила — він побачить мене й запримітить, я навіть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його, бо весь світ, гадала, засміє мене. Врешті, я не могла дуже вже пильно ховатися, бо не в моїй це було силі, любила його й чекала — хіба можливе щастя при такій надмірній любові, думала я. А коли він грав на сопілку в своєму садку, серце моє билося, як пташка. Милий мій, шепотіла я, милий мій, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею, я лечу до тебе, й мені несила вже стримати свого болю. Тоді він перейняв мене біля криниці, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрі вода, а коли два мої відерця вже чекали на мене з водою, він перейняв мене біля криниці. Агов, дівчино, гукнув він, чи не даси мені води? Стояв у ковальському фартусі, і його очі ясно світилися, я була засліплена тим світлом і запитала себе: «Чи це він, моя радість і щастя?» Серце відповіло мені: «Так, це він!» І я дала йому тоді напитися.
Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вікно. Більше, він навіть постукав, бо вона виразно почула й стукіт. Радість пойняла її срібним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срібну крайку поміж ним і нею), і жінка молодо, радісно й щасливо кинулася відчиняти. Мигало, наче спалахи зірниці, в її мізку, сьогодні вона надмір чекала, і Бог послав їй оце звільнення й оце щастя. За вікном іржав кінь, побрязкувала зброя, а вона хутко перебігла обидві кімнати й радо відкинула защібку. Їй блиснув у вічі холодний місяць, спокійний та врівноважений. Срібло його проміння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як раніше, в саду соловей. Було тихо, тільки пройшовся вітер і звіяв їй спідниці, наче хто впевнений та палкий пройшов повз неї. І вона раптом заспокоїлася. Знала вже, що чекання її марне, що Іван блукає по далеких світах і, може, вже недалеко від того звіра, якого так зримо осягла була сьогодні. Бачила його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лісом. Очі його стояли серед тої гори, як два байдужі озерця, а паща була широко розверста. В неї втікав білий сувій дороги і все, що йшло по ній. Звір часом стуляв пащеку й бездумно, монотонно жував.
Вона сиділа на ґанку, огорнена холодним місячним світлом, а на душу їй клалося незбагненне збудження. Давно не розуміла себе — відтоді, як знайомі її, родичі й сусіди почали скрушно похитувати головами. Вже не бачила себе навіть у лискучому склі — жевріла там лише тінь…
Батько стояв у сутіні саду. Засидівся тут, замислившись, і не помітив, як надійшла ніч. А коли схотів нечутно вийти за хвіртку, рипнули двері, і він побачив доньку. Була облита місячним світлом, і та краса, яка колись збирала до їхнього двору чи не всіх парубків з передмістя, цвіла зараз по-особливому. Здалося старому, що його донька аж світиться. Чисте, ясне срібло текло від її постаті, і в тому сріблі побачив він раптом темний зблиск, наче стрибнув угору чорним тілом вуж.
