Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (электронную книгу бесплатно без регистрации .txt) 📗
Коли цю невелику суперечку було залагоджено, вони знов стали друзями і сумлінно взялися до своїх занять — як учень і вчителька. Впоравшись зі своєю роботою, я прийшла посидіти з ними. Мені було так любо та весело дивитись на них, що я й не помічала, як летить час. Знаєте, вони для мене — майже як рідні діти: я довго пишалася одною, а зараз певна, що й другий принесе мені таку ж радість. Його чесна, палка, благородна вдача допомогла йому вийти з мороку невігластва й приниження, у якому його зростили; а щирі похвали А Катрини заохочували його старатися ще більше. Світло пробудженого інтелекту осяяло і його лице, і тепер у зовнішності Гортона відбивалося благородство душі. Я ледве могла уявити, що саме цього юнака я побачила в той день, коли знайшла мою маленьку леді у Буремному Перевалі після її подорожі до Пеністон-Крегу.
Поки я милувалася ними, а вони працювали, надійшов вечір — а разом із ним повернувся й хазяїн. Він захопив нас зненацька, увійшовши у дім через парадні двері; ми ще не встигли підняти голови та поглянути на нього, а він уже стояв і дивився, як ми сидимо утрьох. Ну, подумала я, більш приємної та зворушливої картини і бути не може, і стид і сором йому, якщо він почне їх лаяти. Полум'я кидало червоні відблиски на їхні голови і вихоплювало з темряви два гарні обличчя, пожвавлені щирою дитячою цікавістю. Хоч йому і було двадцять три, а їй вісімнадцять, у обох лишалося попереду стільки нового й незнаного, що вони мали відкрити для себе; вони ще не пережили, навіть не торкнулися досвіду, властивого тверезій, зневіреній зрілості.
Вони разом звели очі на містера Гіткліфа. Ви, певно, ніколи не помічали, що очі в них достоту ті ж самі — очі Катрини Ерншо. Наша Катрина більш нічим не схожа на неї,— хіба що має таке ж саме широке чоло й отой особливий виріз ніздрів, що надає їй трохи вередливого виразу — хоче вона того чи ні. А в Гортона схожість виявляється дужче; вона помітна завжди, а тієї миті здавалася просто разючою, бо всю його душевну снагу було врешті пробуджено. Мабуть, саме ця схожість обеззброїла містера Гіткліфа. Він рушив до вогнища, вочевидь схвильований, але раптом заспокоївся, позирнувши на хлопця — чи то радше збентежився, та вже по-іншому. ці Він узяв у Гортона книжку і подивився на розгорнуту сторінку; потім повернув її, не зронивши ні слова, лише махнув Катрині, щоб вона йшла звідси. її товариш також ненадовго затримався після неї. Я збиралася йти слідом, але Гіткліф звелів мені лишитись.
— Жалюгідне завершення, чи не так? — зауважив він, думаючи про сцену, якій щойно був свідком. — Безглуздий кінець моїх відчайдушних зусиль. Я здобув важелі й мотики, щоб розвалити обидва доми, і готував себе до геркулесової праці — а тепер, коли все готове і все у моїй владі, я бачу, що в мене зникла охота розтрощити дах над головами їхніх мешканців! Давні вороги не здолали мене — тепер я маю чудову нагоду помститися на їхніх нащадках. Я можу це зробити, і мене ніхто не спинить. Але навіщо? Мені не хочеться завдавати удару, не хочеться навіть замахнутись! Може здатися, наче я весь час старався лише для того, щоб зрештою виявити дивовижну великодушність — але це не так. Я просто втратив здатність насолоджуватись руйнуванням — і надто лінивий, щоб руйнувати безцільно.
Неллі, насувається дивна зміна — на мені вже лежить її тінь. Мене так мало турбує буденне життя — я насилу згадую, що треба їсти й пити. Ці двоє, що зараз вийшли з кімнати, вони — єдине, що зберігає для мене чітку предметну подобу, і це завдає мені болю, страшного, мов передсмертні корчі. Про неї я не хочу говорити, не хочу навіть думати. Справді, краще б їй бути невидимою — я шаленію, коли вона поруч. А він хвилює по-іншому; і все ж, якби я міг так чинити, не здаючись божевільним, я б ніколи більш не дивився у його бік. Ти б, мабуть, вирішила, що мені справді недалеко до божевілля, — додав він із силуваною посмішкою, — якби я спробував описати тобі всі незліченні спогади й думки, які він утілює та пробуджує. Але ти нікому не переказуватимеш того, що почуєш від мене, а мій власний розум завжди такий замкнений у собі, що мене зрештою тягне розкрити його перед іншою людиною.
П'ять хвилин тому Гортон видавався мені втіленням моєї юності, а не просто людиною. Він збудив у мені стільки різних і суперечливих почуттів, що мені здавалося неможливим навіть заговорити до нього. По-перше, він неймовірно схожий на Катрину, і це породжує між ними страшний зв'язок. Ти, мабуть, подумаєш, ніби саме це найдужче вразило мою уяву, — а насправді це значить найменше; бо що для мене не пов'язане з нею? Що не нагадує про неї? Я навіть на підлогу не можу глянути, щоб не побачити на плитах її лиця! В кожній хмарці, в кожному дереві, в диханні нічного вітру й у світлі ясного дня — усюди я відчуваю її! Будь-які людські обличчя довкола, мої власні риси — усе дражнить мене її подобою. Весь світ — страшне зібрання пам'ятних знаків на спогад про те, що вона існувала і що я її втратив! І Гортон — це привид моєї невмирущої любові, моїх шалених поривань вибороти свої права, мого приниження, моєї гордості, щастя мого і смутку… Може, це дико — переказувати ці думки тобі. Але тільки так ти зрозумієш, чому, хоч мені й остогидло бути весь час на самоті, товариство Гортона мене не втішає. Воно радше посилює мої постійні тортури, і почасти через це я не зважаю на його стосунки з кузиною; як вони там розберуться — мені байдуже.
— Але що ви мали на увазі під «зміною», містере Гіткліф? — спитала я, розтривожена його зізнанням, хоч, на мій розсуд, йому не загрожували ні божевілля, ні смерть. Він був міцним і здоровим, а щодо його психічного стану — то він ще змалку тішився з усілякої чортівні та химерних вигадок; всі його думки й почуття були зосереджені на єдиному предметі — його недосяжному божестві; та за всіма іншими ознаками він був так само при здоровому глузді, як я.
— Цього я не знатиму, поки зміна не настане, — відповів він. — Зараз я ще не можу її осягнути.
— Ви ж не почуваєтесь хворим? — спитала я.
— Ні, Неллі,— відповів він. — Не почуваюся.
– І ви не боїтеся смерті? — продовжувала я.
— Боюся? Ні! — відповів він. — Я не боюсь і не передчуваю її — і не сподіваюся на неї. Та й із якого б то дива? При моєму міцному здоров'ї, врівноваженому житті і нешкідливій роботі я мусив би — та, певно, й буду змушений, — лишатися в цьому світі, поки голова мені не побіліє. І все ж я більше так не можу! Я весь час нагадую собі, що треба дихати… Нагадую серцю, щоб воно билося! Це так, наче стискаєш тугу пружину; я виконую лише з примусу навіть найлегші дії, якщо мене до них не спонукає моя єдина дума, лише з примусу помічаю будь-що довкола, живе чи мертве, якщо воно не пов'язане з нею. Я маю єдине бажання — і всім своїм єством, всіма силами прагну його здійснити. Я прагнув цього так довго і неухильно, що тепер переконаний: моє бажання здійсниться — і дуже скоро, бо воно поглинуло усе моє життя: я жив лише передчуттям його здійснення! Ця сповідь не принесла мені розради, та можливо, вона прояснить деякі незбагненні порухи моєї душі, які віднедавна стали видимими. О Господи! Це була довга боротьба; скоріше б вона скінчилася!
Він почав міряти кроками кімнату, бурмочучи такі моторошні слова, що я зрештою почала схилятися до думки, якої, за його словами, дотримувався Джозеф: що совість обернула серце хазяїна на земне пекло. Я не могла уявити, чим усе це скінчиться. І хоч доти Гіткліф дуже рідко викривав свої думки бодай поглядом, такий гумор був для нього звичним — я в цьому не сумнівалася, та він і сам зізнавався в тому. Але жодна душа не здогадалася б про це з його поводження. Адже й ви не здогадалися, містере Локвуд, коли його побачили; а о тій порі, про яку я розповідаю, він був такий самий — хіба, може, ще небалакучіший у товаристві.
Розділ тридцять четвертий
Декілька днів після того вечора містер Гіткліф уникав стрічатися з нами за столом; але він би не згодився просто відіслати Гортона і Кеті геть. Він не витримав би остаточної поразки, тому вирішив сам не показуватись їм на очі. їсти раз на добу здавалося йому цілком достатнім для підтримки сил.