Година бика - Ефремов Иван Антонович (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Всюди сльози, трепет, страх і знову сльози — така доля жінки Торманса, покірної і терплячої трудівниці, що бореться в домашньому житті з комплексом приниження. Чоловік був владикою і тираном. Гострий жаль ятрив Чеді, але діалектичне мислення нагадало їй, що покора й терпіння породжують грубість і невігластво. У примітивних суспільствах і в Темні Віки Землі чоловіки боялися жінок з розвиненим інтелектом, їхнього вміння використовувати зброю своєї статі. Первісний страх примушував чоловіків вигадували для них особливі обмеження. Щоб убезпечити себе від “відьомських” властивостей, жінку тримали на низькому рівні розумового розвитку, виснажували тяжкою роботою. Крім цього, всі тормансіани були охоплені загальним страхом, типовим для людей урбаністичного суспільства, — страх лишитися без роботи, тобто без харчів, води і притулку, бо люди не знали, де добути все це інакше, якщо не з рук держави.
Жорстокість державного олігархічного капіталізму неминуче робить почуття людей, їхнє відчуття світу дрібними, поверховими, скороминучими. Виникає ґрунт для спрямованого зла — Стріли Арімана, як процесу, властивого саме цій структурі суспільства. Там, де люди сказали собі: “Нічого не можна вдіяти”, — знайте, що Стріла Арімана вразить усе найкраще в їхньому житті.
Вперше Чеді дорікнула собі за самовпевненість, з якою взялася вивчати соціологію такої планети. Їй не вистачало непорушної впевненості Евізи і глибини Фай Родіс.
А Евіза Танет у цю хвилину обдумувала свій виступ на конференції. Як не образливо, не викликаючи почуття приниження, розповісти лікарям Торманса про гігантську силу земної медицини на відміну від вражаючої бідності їхньої науки?
Вона вже бачила лікарів-подвижників і героїв, які працювали, не шкодуючи сил, день і ніч, боролися з убогістю госпіталів, з невіглаством і грубістю нижчого персоналу, що ненавидів і проклинав свою роботу, мало оплачувану, брудну, непочесну. Хворі здебільшого були з “джи”, а нижчий персонал — “кжи”. Ці різні класові групи ставились одна до одної з ненавистю, що трагічно позначалося на хворих. Як правило, родичі докладали всіх зусиль, щоб допомогти хворим подолати хвороби вдома. З хірургією це було неможливо-задушливі, переповнені палати післяопераційних хворих з їхнім специфічним запахом довго снились Евізі, перебиваючи її мрії і спогади про Землю.
Евізі дали притулок інженери з класу “джи”, люди, які стояли на вищому щаблі ієрархічної драбини. Тому й кімната й ліжко у неї були трохи просторіші, аніж у Чеді. Кожен щабель в ієрархії Торманса відзначався якимсь дрібним привілеєм — розмірами квартири, кращим харчуванням. Евіза із здивуванням спостерігала, з якою люттю люди змагалися за ці нікчемні привілеї. Особливо старалися пробитися до вищого прошарку сановників, стати “Змієносцями”, де привілеї зростали до максимуму. Вдавались до обману, наклепів, доносів. Підкупи, рабська запопадливість і звіряча ненависть до конкурентів — Стріла Арімана несамовито відкидала з дороги порядних і чесних людей, примножуючи негідників серед “Змієносців”…
У день конференції Евіза, бадьора й квітуча, входила до службового приміщення Центрального госпіталю. Пройшла через камеру опромінення і дезинфекційний коридор до маленького холу й спинилась там поглянути на себе в дзеркало. Із сусідньої кімнати, призначеної для курців, через напівприхилені двері долинала голосна розмова. Ті, що говорили, не соромились — Евіза зрозуміла, що мова йде про неї. Молоді лікарі, які зібралися на ритуал куріння, перебиваючи один одного, висловлювали захват від гості в такій формі, що Евіза розгубилась — сміятися їй чи гніватись.
— Мене починає тіпати, коли вона проходить, — чувся високий тенор, — жовті очиська сяють, груди рвуть сукню, ноги, ох, які ноги!..
Евіза несподівано увійшла до кімнати для куріння. Троє молодих лікарів, що диміли люльками, привітали її. Евіза огледіла їх веселими очима, і ті зрозуміли, що вона чула коли не все, то багато чого.
Вони знічено рушили услід за Евізою, поспіхом загасивши люльки, а та надала своїй ході характеру еротичного танцю, щоб “покарати” молодь за грубу еротику розмови. Прискорене дихання позаду свідчило про успіх її витівки.
Величний головний лікар госпіталю, у повсякденному вбранні медиків Ян-Ях — яскраво-жовтому халаті з чорним поясом і жовтій м’якій шапочці, в окулярах, угледівши Евізу, розтягнув у посмішці тонкі, неприємні губи хитруна й зануди. Гострі, примружені очі пробігли поглядом по її вбранню, яке здавалося яскравим, настільки личило воно настрою і гордому обличчю хазяйки.
— Ходімо до моєї машини! — І, не чекаючи згоди, головний лікар повів гостю до бокового виходу, де стояв довгий і вузький транспортний механізм.
Конференція мала відбутися у палаці за містом, машина дісталася туди крутою дорогою, випереджаючи безліч пішоходів. В одному місці Евіза звернула увагу на стару “джи” з важкою коробкою на плечах й мимоволі змахнула рукою, просячи зупинити машину. Але водій навіть не загальмував. На здивований погляд Евізи головлікар лише нахмурився. Вони під’їхали до будинку із зруйнованими архітектурними оздобами — величезними кам’яними квітами. Висока стіна де-не-де зруйнувалась, а триярусна надбрамна вежа була розібрана. Але сад, що оточував палац, видавався густим і свіжим, без печаті занепаду, яка лежала на напівзасохлих парках і садах усередині міста.
— Ви, я помітив, здивувались, що ми не підвезли стару? — почав головний лікар, скосивши очі на Евізу, що йшла поряд.
— Ви спостережливі.
— У нас неможливо бути надто добрим, — ніби виправдовуючись, сказав тормансіанин. — По-перше, можна підхопити інфекцію, по-друге, треба берегти машину, по-третє…
Евіза зупинила його жестом.
— Можете не пояснювати. Передусім ви думаєте про себе, бережете машину, цей примітивний виріб із заліза й пластмаси, більше, ніж людину. Усе це природно для суспільства, в якому життя меншості тримається на смерті більшості. Тільки навіщо ви присвятили себе медицині? Чи є сенс лікувати людей при легкій смерті й швидкій зміні поколінь?
— Ви помиляєтесь! “Джи” — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.
— Наші предки помилялися так само, вважаючи мозок і психіку чимось окремим від тіла, нібито не пов’язаним з усією природою в цілому. Дехто стверджував, що весь світ лише похідна людських уявлень про нього. Тут витоки багатьох біологічних помилок. Мозок і психіка не створюються самі собою. Їхня структура й робота — похідні суспільства часу, суми знань у період становлення індивіда. Тільки шляхом безперервного всотування нових вражень, знань, відчуттів мозок у людей емоційних і з доброю пам’яттю долає закономірну консервативність — і то лише до певних меж. Великий учений, що досяг вершини через тридцять років своєї діяльності, робиться консерватором, безнадійно відсталим від епохи. І сам не зрозуміє цього, бо його мозок настроєний співзвучно світу, який залишився позаду, відійшов у минуле.
— Але ж можна моделювати нові умови, нарощувати їх…
— Поки моделюєте, ще більше розійдуться кондиція мозку й умови середовища. Ноосфера, тобто психічне оточення людини, змінюється набагато швидше біологічної трансформації.
— Ми не теоретизували, а боролися зі смертю, на досвіді осягаючи нові можливості продовження життя.
— І додали до колосального списку злочинів природи і людини ще мільйони мучеників! На додачу деякі відкриття завдали людям більше шкоди, ніж користі, навчивши політичних бандитів-фашистів ламати людину психічно, перетворювати на покірну худобу. Якщо полічити всіх замучених під час дослідів тварин, розтерзаних вашими операціями хворих, тоді доведеться строго засудити ваш емпіризм. В історії нашої медицини й біології також мали місце ганебні періоди нехтування життям. Будь-який школяр міг різати живу жабу, а напівграмотний студент — собаку або кицьку. Тут важливо знати міру. Якщо переступити межу, то лікар стане різником або отруювачем, вчений — вбивцею. Якщо не дійти до потрібної межі, тоді з лікарів виходять прожектери або неосвічені чинуші. Але найнебезпечніші фанатики, готові шматувати людину, не кажучи вже про тварин, щоб здійснити небувалу операцію, замінити те, чого неможливо замінити, не розуміючи, що людина — не механізм, зібраний із стандартних запчастин, що серце не тільки помпа, а мозок — не вся людина. Такий підхід завдав свого часу багато шкоди у нас, і я бачу його процвітання на вашій планеті. Ви експериментуєте над тваринами навмання, забувши, що лише крайня необхідність може якось виправдати муки вищих форм тварин, наділених стражданням не менше від людини. Такі ж беззахисні й ваші “зцілені” в лікарнях. Мені доводилось бачити дослідницькі лабораторії трьох столичних інститутів. Сума страждань, що вміщена в них, не може виправдати мізерні досягнення…
