Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
Мені свербів язик спитати фрау Вільтруд, де ж насправді був її чоловік — у концтаборі чи в санаторії? Бо концтабір і сигари — щось воно не дуже клеїлось. Але я стримався. Надто нерівні були сили: з одного боку зрозпачена самотня жінка, з другого — два переможці, озброєні до зубів, в силі закону і необмежених прав. Тому я мовчки посунув слідом за фрау Вільтруд і Поповим з зелених джунглів жіночої кімнати до суворої обителі колишнього інженера. Справді, з світу зеленого і по-своєму невинно-безтурботного ми перейшли до суворого, темного, похмурого світу. Стіни в чорному дереві, чорний стіл, чорні стільці, шафи, диван, і над усією тою чорнотою ще чорніший портрет їхнього фюрера, озвіреного на весь світ і на всіх мертвих і тих, кого він не спромігся вбити, дешевий портрет у чорній дерев’яній рамочці 100 на 60,— високий кашкет, комір сталево-чорного плаща сторч, вусики сторч, несамовиті очі сторч, і неодмінний підпис: «Гітлер — визволитель».
Ми з Поповим ніби наштовхнулися на невидиму перепону, стали в дверях кабінету, заціплені від несподіванки й обурення, а фрау Вільтруд плавала в темних глибинах кімнати невиразною плямою, якась ніби розмазана, майже нереальна.
— Що це таке? — першим спам’ятався я.
— Це? — фрау Вільтруд безпорадно переводила погляд з мене на Попова. — Це? Що ви маєте на увазі, пане капітан?
Я не встиг пояснити (та й чи треба було це робити?), Попов, гнівно засопівши, видобув свого парабелума (він чомусь вподобав саме німецький пістолет, може, завдяки його масивності, що так пасувала до стокілограмової туші Попова), і гахнув по озвірілому фюрерові раз і вдруге, з виляском і беззастережністю.
— Що ви робите? — зрозпачено вигукнула фрау Вільтруд. — Це ж пам’ять про Гюнтера! Він сам приніс цей портрет, сам купив його за сімдесят шість пфенігів. До війни за ці гроші можна було купити кілограм цукру. Але це ж не цукор — це пам’ять про Гюнтера!
«Бах! Бах!» — відповів їй новими пострілами Попов.
— А що скажуть сусіди? Це непростий дім, тут живуть вельми статечні люди. Що я їм скажу завтра, коли вони питатимуть?
«Бах! Бах! Бах!» — Попов розстріляв усю обойму, від портрета лишилося саме шмаття, тепер ми могли з спокійною совістю розкланятися з фрау Вільтруд і поїхати звідси, щоб ніколи більше сюди не повертатися.
Надто, що завтра в мене знов була «Керзон-лайн», бо саме так прозвав я свою дурну роботу в польських таборах. Багато церемоній, а толку — ніякого. Як та гора, що народила мишу. Та все ж це було краще, ніж ганятися за дружиною академіка Лисенка, якої ти ніколи не бачив і яка чи й існує тут насправді.
Відсвіжені, чисто виголені, ми прибули з Поповим до Мюльгайма точно, без, запізнення, наш красень Геворкян став перед лискучим «вандерером», схрестивши на грудях могутні руки, — на заздрість і захват прекрасним полячкам у таборі, ми з Поповим теж були нівроку собі: те, що він втрачав у зрості поряд зі мною, Попов надолужував масивністю статури. Картина — тільки для переможців.
З неприхованим вдоволенням згадував я, як «відбрив» Робінсона під час чергової зустрічі.
Ми почали свою роботу в польському таборі, коли Сталін ще був маршалом, про присвоєння йому звання генералісимуса мав би довідатися весь світ, але Робінсон чи то ще не чув, чи просто через свою британську загальмованість не зумів своєчасно відреагувати на цю звістку, і я майже з залассям познущався над його неповороткістю, вистріливши у відповідь на занудливе запитання «як здоров’я маршала Сталіна?» заздалегідь наготовленим убивчим зарядом: «Здоров’я генералісимуса Сталіна прекрасне!»
О, безтурботна молодість! У тих моїх запевняннях про прекрасний стан здоров’я Сталіна було більше нахабства, ніж знання, до того ж нахабства Козурінського трибу. Але що я міг вдіяти? Становище зобов’язувало. Я, селянський син, з глини і соломи, виявляється, діяв за принципом французьких аристократів, ні сном, ні духом не відаючи про той принцип. Ох, це становище і його мертвотні зобов’язання! Скільки лиха постало на світі, скільки полягло люду задля тупого дотримання цього холодного принципу!
В таборі нас очікувала несподіванка. Зустрічали нас капітан Спринчак і комендант табору. Робінсон запізнювався. Такого з ним ще ніколи не було!
Загалом кажучи, без Робінсона я почувався навіть краще. Щоправда, наша комісія без нього не могла почати свою роботу, зате ніхто не доскіпувався в тебе, як здоров’я маршала Сталіна, а ти міг прожити день, не відаючи, як себе почуває англійський король. і димом американських сигарет мені не треба було давитися — курили собі на радість і вдоволення Попов і капітан Спринчак, а я сидів біля вікна й милувався гарними дівчатами, які хоч і прогулювалися по табору не без чоловічого супроводу, але від того не втрачали своєї вроди і гожості. Відкриття не дуже патріотичне: жіноча краса існувала й за межами СРСР.
Несподівано Спринчак, той самий «офіцер Миколайчика», як подумки прозвав я його, пишновусий капітан, який тільки й знав, що клацати каблуками та підносити до дашка конфедератки два пальці, ніби відхрещуючись від мене («Цур тобі, пек!»), рішуче переставив свого стільця з «лондонської» на «радянську» половину столу, нахилився до мене, зазирнув у очі, спитав майже по-дружньому:
— Пан капітан був на війні?
— А це що? — показуючи на свої ордени, образився я. — У нас нагороди — не задля декорації, а тільки за діло. З перших днів війни і до самого кінця — на передовій, коли не лічити перебування в госпіталях. Три тяжкі поранення, три госпіталі в тилу, а так — війна і війна. До речі, третє поранення — в Польщі, на Віслі, був майже вбитий, але ожив, і ось тепер перед вами.
Спринчак зітхнув:
— На жаль, я не бився за Польщу в Польщі.
— За Польщу в Польщі? А хіба є такі способи: битися за своє не вдома, а десь?
— Пан чув про армію Андерса?
Я засміявся:
— Ще б не чути! Я саме виписався з госпіталя в Ташкенті, коли там було повно андерсівців. Весна сорок другого. Точно? Чомусь так сталося, що в нас був хліб, а в андерсівців — повно горілки. Півлітра — на буханець, така тоді була такса.
— Я теж був тоді в Ташкенті і теж міняв горілку на хліб, — усміхнувся Спринчак. — Польське військо формувалося в Бузулуку, на Уралі, тоді через Ташкент нас перевезено до Ірану і далі до Сірії. Роммель через Лівію і Єгипет загрожував прорватися до близькосхідної нафти, і ми мали захистити ту нафту, бо в ній була вся надія цивілізації.
— Для мене Бузулук — це сніги й мороз. Я їхав на фронт з Ташкента в квітні, там уже все цвіло, а в Бузулуку, досі пам’ятаю, замети були такі, що доводилося вискакувати з вагонів і розчищати колії, щоб поїзд міг іти далі. А там, у Сірії, хоч погрілися після Бузулука?
— Польським офіцерам доводилося грітися після сталінських таборів, до яких нас кинуто восени тридцять дев’ятого. У вас це називалося тоді: «Визвольний похід», — радянські війська парадували разом з гітлерівськими в Бресті й Білостоку, Польща тим часом вмивалася кров’ю. А її захисники опинилися аж на Колимі. Мені ще пощастило; я попав не в Катинь, а на Колиму. Пан, звичайно, не чув про приіск Золотистий? Начальник лагпункту Петров, оперуповноважений Анісімов. Я не забуду Сталінові цього ніколи, так само як світ ніколи не простить йому договору з Гітлером про дружбу й кордони.
Мені подумалося, що Робінсон навмисне запізнився сьогодні, щоб віддати мене на поталу пану Спринчаку, в якого вже, мабуть, давно свербів язик виказати радянському офіцерові все, що лондонські «миколайчики» думають про нас. Але до чого тут я і чому я повинен усе це слухати?
— Пане Спринчак, — рішуче заявив я капітанові,— давайте внесемо деякі уточнення. По-перше, в тридцять дев’ятому році я ще вчився в школі і ні в які визвольні походи не ходив. По-друге, ви кажете: світ не простить. Може, давайте будемо точнішими: не світ, а Польща?
— А Польща — це цілий світ. Ми члени сім’ї народів. Історія розкидала нас по всьому світу, і ми стали світом, але водночас залишилися Польщею повсюди, куди закинула нас доля. Польща для нас, як церква в Святім письмі: «І ворота пекельні не подужають її» (Матфей, 16, 18).
