Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Ми й справді застали в шинку Руффера, вже був трохи під газом, я купив у Тараса з-під поли пляшку цьмаги Бачевського, прихопив кілька канапок з оселедцями, і ми взялися споювати фольксдойча. Слово по слові вдалося вивідати, що тим двом тисячам жидів, яких привезли на Лонцького 26 липня, дали обід, потім кожній родині вручили видрукуване на машинці посвідчення з печаткою, на якому вказано їхню нову адресу, площу помешкання, кількість покоїв і т. д. На стіні навіть розвісили велику мапу, аби кожен міг собі гарно роздивитися, в якій місцевості йому доведеться жити. Відразу зчинилася метушня, бо з'ясувалося, що комусь хочеться бути ближче до родичів, а комусь навпаки, але їм повідомили, що з усім цим вони розберуться на місці, що проблем нема, Англія та Америка викупили для них тисячі помешкань і вимагають негайно їх заселити, а Німеччина просто таки змушена дотриматися угоди і теж зацікавлена якнайхутше усіх їх відправити на землю обітовану. Саме тому порадили усім написати до родини листи, аби ті не хвилювалися, а писати треба було тільки польською, українською або німецькою, бо урядовці, мовляв, листи будуть переглядати, адже йде війна і хтось може переказувати якісь шпигунські послання, також писати треба так, мовби вони уже перебувають у Палестині, детально подаючи описи свого помешкання. Пояснювалося це тим, що листи з Палестини будуть йти дуже довго, а хто зна, чи тоді — може, й за півроку — ті помешкання не захоплять араби, та й невідомо, чи вдасться сформувати новий караван, бо вантажівки і вагони можуть відправити на фронт, а зараз є така чудова нагода. Дехто висловлював сумнів, чи варто писати саме такого листа, але кілька рабинів наглядали за процесом і суворо картали несвідомих громадян, які не хочуть допомогти ближнім.
Опісля всіх посадили на вантажівки, а куди повезли — Руффер не знав. Єдине, що вдалося ще з нього витиснути, вантажівки повернулися увечері заболочені і привезли повні валізи. Коли Руффер запитав у котрогось водія, чому жиди не забрали з собою валізи, той розсміявся і відповів, що там, куди вони поїхали, нема тільки ковбас на деревах і медових рік, то на дідька їм було волочити увесь той непотріб? Потому всі валізи було розпаковано, перебрано і посортовано. Одних лише ювелірних виробів назбиралася повна діжка.
— Видно, там, у Палестині, їх чекає справжній рай, — сказав Руффер, а я думав: він справді такий дурний чи лише придурюється?
З часом виживати ставало дедалі важче, але, на щастя, нагодився Вольф, він лише кілька днів міг пробути у Львові, жив у нас, бо маму його вивезли в Казахстан, навіть не зміг потрапити до свого помешкання — його зайняв був совєтський служащій, який і при німцях не пропав, працював у комендатурі. Перед тим, як вирушити на Схід, Вольф сповістив нам цікаву річ: грам золота у Варшаві вартував 200 злотих, а у Львові 60 рублів. Злотий і рубель поки що були в рівній ціні. Нам досить було іно перезирнутися, аби вхопитися за нову роботу. Якщо нам вдасться заробити потрібну суму, то можна буде купити португальські паспорти для Йоська з мамою і Рутою. Треба було квапитися, бо скоро стало відомо, що жидів, яких буцім забрали до Палестини, вивезли в Лисинецький ліс, або, як казали, «на Піски», і там у піщаному кар'єрі розстріляли. І тут я пригадав отой приспів, якого написав для Йоська:
Так ото й почали справджуватися ці слова — піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…
27
На цьому рукопис обривався, все ще перебуваючи під враженням від прочитаного, Ярош загорівся видати ці записки і знову завітав до Мількера та запитав, чи він не буде проти.
— Ні, — сказав старий. — Буду лише радий. Але ж тут немає кінця.
— Нічого, ви мені розкажете, що було далі. А оці слова… про маки… вони справді увійшли до тексту «Танґа»? — запитав Ярош і процитував: «стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла».
Мількер уважно подивився йому в очі, мовби хотів щось сказати, але обмежився лише кивком.
— Цим пояснюються оці всі ваші маки? — продовжив Ярош. — Зустріч повинна відбутися у їхній тіні?
Мількер мовчки налив собі бурякового квасу, випив і сказав:
— Це всього лише слова… слова і більше нічого… хочете знати, що було потім?..
Ярош кивнув і увімкнув диктофон.
— Я жив у ґетті, але мав перепустку і, поки грав у «Брістолі», міг бачитися і з Орком, і з Яськом. У березні 1942-го з'явився в Янівському концтаборі унтерштурмфюрер Рокіта, мав трохи за п'ятдесят, з його круглої червоної мармизи ніколи не зникав улесливий усміх. Колись він був скрипалем у різних кнайпах у Катовіцах та Закопанім, але це не заважало йому знущатися з в'язнів, ставитися до них, як до худоби. Коли до табору потрапив талановитий студент консерваторії Максиміліан Штрікс, його батько Леон, який грав разом з Рокітою у кнайпах, намагався вирятувати сина, але Рокіта сказав, що коли він хоче бачити сина частіше, нехай зорганізує в таборі оркестру. Штрікс швидко зібрав оркестру частково з в'язнів, а частково з тих музикантів, що були на волі. Так ото і я потрапив туди.
Наприкінці літа 1942-го площу ґетта вирішили зменшити, і Клепарівська опинилася поза жидівською дільницею, ми з мамою переселилися на Замарстинів. Незабаром Штріксові і решті музикантам з волі заборонили повертатися додому, ми стали в'язнями, з тією лише різницею, що мали спеціальні права і жили в окремому блоку. Трактували нас дещо краще, а Рокіта дбав про те, щоб ми були пристойно вбрані. Нам наказали нашити жовту зірку на блюзці, українці носили блакитну, а поляки — червону. А тим, кого мали стратити, нічого не нашивали.
Оркестра грала в'язням, коли вони вирушали на працю і коли поверталися, але грала також і під час селекції — коли в'язнів оглядали і відбирали немічних та непридатних до праці, їх вели в Долину Смерті і там розстрілювали, а ми грали під цокіт кулеметів і автоматів. Як я вже розповідав, партитуру «Танґа смерті» написали ми з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом, вставивши ноти з манускрипта Калькбреннера.
Двічі на тиждень оркестра давала на пляцу концерт для есесівців та їхніх родин, а також на забавах, які у своїх люксусових помешканнях влаштовували для гостей комендант табору оберштурмфюрер СС Вільгауз і Рокіта. Забави ці не раз тривали до ранку, і оркестра просто звідти поспішала на пляц, аби заграти в'язням, що чекали, готові до маршу.
Одного дня я пережив щось жахливе, коли побачив у жіночому таборі Лію і Руту, мені вдалося з ними перемовитися кількома словами, і я довідався, що всі наші уже мертві — і мама, і дідусь, і стрийко Зельман зі стрийною — усіх їх розстріляли там, у Долині, а ми їм грали… Зрештою, кожен з оркестрантів пережив такі самі жахіття. А за якийсь місяць серед в'язнів, які зібралися на пляцу, я побачив Яська і Орка, відтоді я їх бачив уже щодня, але поговорити з ними не мав змоги, а вони занепадали на силах, худли на очах, їхнє вбрання перетворювалося на лахмани. Чим я міг їм допомогти? А чим допомогти Лії і Руті? Ця думка постійно переслідувала мене й мучила.
Аж от Вільгауз вирішив, що в'язнів, непридатних до праці, треба переселити за межі табору, і там їх буде підживлювати комітет, який займався постачанням харчів у табір. Дозволено також родичам присилати для них пачки з їжею. Ляґерфюрер вибрав для цих виснажених в'язнів відповідне місце — цвинтарну залу на жидівському цвинтарі. Зала та була велетенська, але мала дірявий дах і вибиті вікна, вітер вільно гуляв із краю в край, а що чимало в'язнів мали виразки, які гноїлися і смерділи, то більшість із них воліла лежати на цвинтарі просто неба, аніж на протягах. Чимало їх там і померли. Власне, тоді й випала нагода допомогти друзям, бо я вже бачив, що вони доходять. Я зустрівся з доктором Рапапортом, який уже не раз записував збігців у своїх звітах мертвими, аби він Яська і Орка визнав нездатними до праці і відправив поза табір, а звідти вже було легше втекти. Він так і зробив, кілька днів Ясько і Орко пробули на цвинтарі, матері їм приносили їжу, вони набралися сил і однієї ночі зникли, а пан Рапапорт записав їх небіжчиками. І цілком вчасно, бо незабаром усіх нездатних до праці вивезли в Лисинецький ліс і розстріляли.
