Північне сяйво - Пулман Филип (книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Джерела? Тоді звідки він береться?
— З іншого всесвіту, який ми бачимо через Аврору.
Ліра знову повернулась. Її батько відкинувся у своєму кріслі, лінивий та могутній, його очі були так само жорстокими, як очі його деймона. Вона не любила його, вона не могла довіряти йому, але була змушена обожнювати його і цю екстравагантну розкіш, яку він дозволив собі в цій далекій пустелі, та його надзвичайну амбіційність.
— Що це — інший всесвіт? — запитала вона.
— Один із незліченних мільярдів паралельних світів. Відьми знали про них протягом століть, але перші теологи, які довели їх існування математично, були вигнані близько п’ятдесяти років тому. Проте це — правда, і її не можна заперечувати.
Але ніхто не знав, що коли-небудь можна буде перейти з одного всесвіту до іншого. Це непохитні фундаментальні закони, вважали ми. Що ж, ми помилялися. Ми змогли побачити інший світ у височині. Якщо світло може перетинатися з ним, отже, і ми зможемо. І ми повинні були навчитися бачити його, Ліро, так само, як ти навчилася розуміти алетіометр.
Тепер той світ, як і будь-який інший всесвіт, можна осягнути. Коли ми підкидаємо монетку, наприклад, може випасти орел чи решка, ми не знаємо, що випаде доти, доки монета не впаде на землю. Якщо випаде орел, це означає, що можливість того, щоб випала решка, минула. До цієї миті обидві можливості були вірогідними.
Але в іншому світі випала решка. І коли це трапляється, два світи перетинаються. Я навів приклад з монеткою, щоб пояснити тобі цей принцип. Насправді ці втрачені можливості трапляються на рівні елементарних частинок, але це відбувається так само: в одну мить декілька речей можливі, наступної — лише одна, а решти не існує. Окрім випадків, коли світи перейдуть у той простір, де вони відбулися.
— І я збираюсь у той світ в Аврорі, — сказав він, — бо думаю, що весь Пил у цей всесвіт іде звідти. Ти бачила ті слайди, які я показував ученим у вітальні. Ти бачила, що Пил іде у цей світ з Аврори. Ти сама бачила те місто. Якщо світло може подолати бар’єр між світами, якщо Пил може це, якщо ми бачимо те місто, тоді ми можемо побудувати міст і перейти туди. Це потребує феноменального спалаху енергії. Але я можу зробити це. Десь далеко є джерело Пилу, смерті, гріха, горя, руйнування цього світу. Люди прагнуть лише руйнувати, Ліро. Це і є прабатьківський гріх. І я збираюся припинити це. Смерть незабаром зникне.
— Тому вони ув’язнили вас тут?
— Так. Вони нажахані. І цьому є причина.
Він підвівся (те саме зробив його деймон), гордий, прекрасний та нещадний. Ліра мовчки сиділа. Вона боялась свого батька і водночас обожнювала. Дівчинка вважала, що він несповна розуму, але хто вона, щоб судити?
— Іди спати, — сказав він. — Торольд проведе тебе. Він повернувся, щоб іти.
— Ви забули алетіометр, — сказала вона.
— А, так. Насправді він мені зараз не потрібний, — відповів він. — Все одно мені від нього не буде користі без книг. Знаєш, я думаю, що Ректор Джордана дав його тобі. Він справді просив передати прилад мені?
— Звичайно, так! — скрикнула Ліра. Але потім вона знову подумала і зрозуміла, що Ректор ніколи не просив її робити цього, вона сама завжди так вважала — а для чого б ще він давав їй інструмент? — Ні, — сказала вона. — Я не знаю. Я думала…
— Добре, мені він не потрібний. Він твій, Ліро.
— Але…
— На добраніч, дитино.
Без слів, надто приголомшена, щоб поставити ще дюжину невідкладних питань, які роїлися в неї в голові, вона взяла алетіометр і загорнула його в чорний оксамит. По тому вона сіла біля вогню і простежила, як батько залишив кімнату.
22
Зрада
Вона прокинулася від того, що якийсь незнайомець смикав її за руку, Пантелеймон підскочив і заричав — вона впізнала Торольда. Він тримав гасову лампу, і його руки тремтіли.
— Міс, міс, швидко прокидайтеся, я не знаю, що робити. Він не залишив ніяких наказів. Мені здається, він збожеволів, міс.
— Що? Що сталося?
— Лорд Ізраель, міс. Він ніби марив відтоді, як ви заснули. Я ніколи не бачив його таким страшним. Він спакував багато інструментів та батарей на сани, запряг собак і поїхав. Але він також взяв хлопчика, міс!
— Роджера? Він взяв Роджера?
— Він наказав мені розбудити його та одягти, я не міг сперечатися, я ніколи цього не робив, хлопчик усе питав про вас, міс, але лорду Ізраелю був потрібний лише він. Пам’ятаєте, коли ви тільки-но підійшли до дверей, міс, він побачив вас і не міг повірити очам, і хотів, щоб ви пішли?
У Ліри від втоми та страху так крутилася голова, що їй було важко думати, але вона сказала:
— Так… Так…
— Це тому, що йому була потрібна дитина, щоб закінчити експеримент, міс! А в лорда Ізраеля свій особливий спосіб здобувати те, що йому потрібно, він лише наказує щось і…
Тепер в голові у Ліри ревло та стукало, ніби вона намагалася заглушити якесь знання у власній свідомості.
Вона вилізла з ліжка, дотяглася до своєї одежі, та раптом впала — протяжний крик відчаю вирвався з її грудей. Це вона видавала його, але він був більшим за неї, ніби відчай був нею самою. Вона пригадала його слова: енергія, яка пов’язує людину та деймона, надзвичайно потужна, щоб побудувати міст між світами, потрібен феноменальний спалах енергії…
Вона лише тепер зрозуміла, що зробила.
Вона вистраждала весь цей шлях, щоб принести щось лорду Ізраелю, гадаючи, ніби знає, що йому потрібно, але це був зовсім не алетіометр. Йому була потрібна дитина.
Вона принесла йому Роджера.
Ось чому він закричав: «Я не посилав по тебе!», коли він її побачив. Він посилав по дитину, і доля привела йому його власну дочку. Так він думав, поки вона не зайшла і не показала йому Роджера.
О, який гіркий біль! Вона думала, що рятує Роджера, але весь цей час вона старанно працювала, щоб зрадити його…
Ліра хитала головою та ридала від безсилої люті. Це було занадто.
Торольд намагався заспокоїти її, але він не знав причини її надзвичайного горя і міг лише нервово поплескувати її по плечу.
— Йорик, — проридала вона, відштовхуючи слугу. — Де Йорик Бернісон? Ведмідь! Він ще надворі?
Старий безпорадно знизав плечима.
— Допоможи мені! — сказала вона, тремтячи від слабкості та страху. — Допоможи мені одягтися. Мені потрібно йти. Зараз! Швидше!
Він поставив лампу і став їй допомагати. Коли вона командувала з таким владним виглядом, вона була дуже схожою на батька, але її обличчя було мокре від сліз, а губи тремтіли. Пантелеймон метався по підлозі, б’ючи хвостом, його шерсть іскрилася. Торольд приніс задубілі, смердючі шуби і допоміг їй одягтися. Коли всі ґудзики були застібнуті та всі шпарини щільно затулені, вона пішла до дверей і відчула мороз, який вдарив її, немов мечем, та одразу ж заморозив сльози на щоках.
— Йорику! — покликала вона. — Йорику Бернісон! Прийди, тому що ти мені потрібний!
Ворушіння снігу, брязкіт металу — і з’явився ведмідь. Він спокійно спав під снігом. У світлі лампи, яку тримав Торольд біля вікна, Ліра побачила довгу голову без обличчя, темні дірки для очей, відблиск білої шерсті під рудувато-чорним металом і захотіла обійняти його та притиснутися до його залізного шолому та шерсті з намерзлим на ній льодом.
— Ну? — сказав він.
— Ми повинні наздогнати лорда Ізраеля. Він забрав Роджера і збирається — страшно подумати — о Йорику, благаю тебе, побігли швидше, мій любий!
— Сідай, — сказав він, і вона вилізла йому на спину.
Не було потреби питати, куди бігти — сліди саней вели прямо з двору через долину, і Йорик побіг уперед. Його рух став вже частиною Ліри, і вона їхала на ньому верхи майже автоматично. Він біг по сніжному покриву кам’янистої землі швидше, ніж будь-коли, і диски обладунків рухалися під нею у постійному ритмі.
За ними бігли інші ведмеді, несучи з собою вогнемет. Шлях був ясним, тому що місяць був високо, і світло, яке він розливав на засніжений світ, було так само яскравим, як тоді, коли вони летіли на кулі: світ яскраво-срібного та неймовірно чорного. Сліди саней лорда Ізраеля вели просто до зубчастих пагорбів. Їх дивні пустельні верхівки тягнулися в небо чорними, як оксамитова тканина алетіометра, стрілами. Самих саней не було видно — чи все ж був якийсь легкий рух на схилі найвищого пагорба? Ліра напружила очі, вдивляючись уперед, а Пантелеймон злетів якнайвище та роздивлявся совою.
