Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
14) Лїтопись Биховця c. 50-1, Длуґош IV c. 621-3. Лїтературу сього моменту див. в прим. 36.
15) Длуґош IV c. 622-3, 626-7, 657.
16) Certis castris — Brzescze et Krzemyeniecz, каже Длуґош (c. 657), але Волинь, очевидно, саму собою тут треба розуміти. Кремінець чи не означає туг східнього Поділя, що за Свитригайла належало до кремінецького старости ?
17) Acciperet in his terris, quae nondum cultae sunt, augmentum — властиво отже з земель нерозроблених. Чи розумів тут Длуґош господарську культуру, чи казав се метафорично — про розширеннє полїтичних границь, трудно сказати.
18) Длуґош IV c. 657-9.
19) Длуґош IV c. 657, лист польських панів до Володислава — Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 353, 355, див. ще низше c. 235-6.
20) Лїтопись Биховця c. 51 і 56. Документы архива юстиціи І c. 14, 6. Archiwum Sanguszkow I ч. 47. Фойґт Geschichte Preussens VIII c. 91 — про заяву Свитригайла з р. 1446.
21) Стрийковский (II c. 177) каже навіть, що по смерти Витовта були голоси за його кандидатурою на в. князївство, але се досить непевна традиція — мабуть самої родини Олельковичів, до якої близько стояв Стрийковский. Тому у нього так часто Олельковичі кандидують на великокняжий стіл.
22) Про попередню карієру Олелька див. у Вольфа Kniaziowie с. 327-8 (у Стаднїцкого коротко). Треба поправити тільки помилку, нїби Олелько від Жиґимонта був перейшов до Свитригайла (тим Вольф толкує й арештованнє Олелька). Вольф опираєть ся в сїм здогадї на обговореній уже київській грамотї Свитригайла 1442 р., друкованій в Актах Южной и Зап. Россіи І ч, 21: в сїм виданню її на чолї сьвідків стоїть „князь Олеко”, але порівняннє з виданнєм тоїж грамоти в Arch. Sanguszkow I ч. 38, показує, що кореспондент археоґрафічної комісії (що копію сеї грамоти надіслав) зле прочитав слова: князь Олександръ (Ніс), і зробив звідти князя Олька й Андрія Носа.
23) Про наданнє Олелькови Київа — Лїтопись Биховця c. 56; перша київська грамота Олелька — Акты историческіе изд. археогр. комиссіею І c. 488. Що до Київа за Олелька й Семена Олельковича могла належати й Браславщина, бачу на те натяк в обводї границь учиненім Семеном Олельковичем. — Акты Зап. Россіи II ч. 199: нащо б Семен Ол. посилав свого черкаського намістника обводити границю з Польщею в Браславщинї, коли б ся територія мала иньших литовських намістників ?
24) Длуґош каже (IV c. 656), що литовські пани ще за житя Жиґимонта, змушені ним, зложили присягу Михайлушку як будучому вел. князеви. Маємо й грамоту його з титулом вел. князя (Arch. Sanguszkow III ч. 2), тільки в пізнїйшій копії й без року. Копистяньский вповнї правдоподібно виводить дату 1440 (5/IV) і боронить її автентичности (c. 98-9).
25) Archiwum Sanguszkow І ч. 37 і 39. Новійша Monografia xx. Sanguszkow (I c. 110) не дала до сього нїчого цїкавого.
26) Пробує її відтворити Копистяньский ор. c. c. 115.
27) Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego ч. 120 і 186, Длуґош IV с. 622, 670, 711-3, Codex ер. saec. XV т. І ч. 125 (лист писаний перед перемирєм, в 1444 р, а не в 1443, як датує видавець), Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 356. Про сї подїї Саrо ор. c. IV c. 272. Прохаска Uchwaly walnego zjazdu Piotrkowskiego (Ateneum 1887) і найновійше у Копистяньского, ор. c. Зовсїм хибно у Любавского Обл. дЂленіе c. 16 і 19.
Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Володислава, переговори Поляків з Казимиром, „угода Литвинів з Короною” 1446 р., Казимир королем, польсько-литовські спори, справа Волини, смерть Свитригайла й пляни війни.
Та все помішала подїя, якої годї було собі вгадати на перед: 10 падолиста 1444 р. в битві під Варною пропав безвісно король Володислав. Його наступником, розумієть ся, мав бути Казимир, і супроти напружених відносин до нього польські пани опинили ся в досить трудній позиції. На першім зїздї вони попробували іґнорувати все попереднє, й саме великокняже становище Казимира, та покликали його просто яко престолонаслїдника, аби взяв на себе реґенцію в Польщі, поки прийдуть докладнїйші вісти за Володислава. Але Казимир збув се ріжними вимівками. Тодї прийшло нове посольство, що просило його вже на королївство — коронуватись на польського короля. Казимир знову вимовляв ся; заявляв, що він задоволений великим князївством, при тім підчеркував, що він був не намісником польським в Литві, а правдивим вел. князем. Але заразом давав зрозуміти, що він не позволить на польського короля вибрати кого иньшого, а не його.
Польські пани, збентежені катастрофою, мусїли формально випрошувати Казимира у Литвинів, й сї, видко, того й чекали. Розумієть ся, з державного становища вел. князївства було б лїпше, як би Казимир зовсїм вирік ся польської корони й справдї задоволив ся вел. князївством. В такім разї з вибором иньшого польського короля, з иньшої династиї, самостійність вел. князївства була б забезпечена від польських претензій. Але так радикально поставити справу в литовських кругах не відважились. Може сам Казимир особисто не хотїв упустити польської корони, і литовські пани не мали сумлїння впливати на нього в сїм напрямі, а найважнїйше те, що литовські правителї самі не хотїли розривати звязку Польщі й Литви, хотїли тільки забезпечити литовську автономію й полагодити польсько-литовські спори по своїй мисли, користаючи з сеї нагоди. Тому вони не противили ся коронації Казимира на польського короля, тільки при сїй нагодї хотїли дещо виторгувати від польських панів, і для того протягали, впливаючи в сїм напрямі на Казимира. Не забудьмо, що Казимира окружали пани литовські, котрим, яко католикам, унїя з Польщею давала привілєґіоване становище в в. кн. Литовськім і перевагу над руськими князями; тому розривати з Польщею було не в їх інтересах. Виховавши ж Казимира під своїми впливами, вони могли тїшити себе надією, що він і на польськім престолї зістанеть ся під їх впливами, і вони через його впливатимуть і на польську полїтику. Се може вповнї витолкувати їх полїтику, дарма, що з державного становища в. кн. Литовського вона мала як найгірші наслїдки 1).
Ще кілька місяцїв прийшло в безплодних пореговорах — Казимир відтягав ся. Польські пани, щоб настрашити Казимира, виступили з вибором на короля Болеслава мазовецького. Ся кандидатура загрожувала й відносинам литовським, би Болеслав, ставши польським королем, без сумнїву підтримав би претензії свого свояка Михайлушка на литовський престіл. Тому довершений весною 1446 р. умовний вибір Болеслава — на випадок, як би не згодив ся Казимир, мусїв зробити, своє вражіннє в Литві, не тільки на самого вел. князя. На зїздї в Берестю, в вереснї 1446 р. литовські пани виступили нарештї з своїми вимогами. Вони жадали привернення до в. князївства Поділя й забезпечення йому Волини, разом з спірними територіями (Олесько, Лопатин, Ратно, Ветли). Другим постулятом було перетворенє унїонного звязку в простий зачіпно-відпорний союз в. князївства з Короною, то значить — признаннє обом державам рівного значіння, скасованнє всякої залежности вел. князївства від Корони, всякої державної опіки Польщі над Литвою 2).
Що з тими постулатами стало ся, лишаєть ся неясним. Длуґош оповідає, що польські відпоручники мали порученнє, або не брали на себе нїяких обовязків перед станами в. кн. Литовського, і підчас сього зїзду встигли намовити Казимира поки що не ставити гостро справи з тими литовськими постулятами, а прийняти насамперед корону. Мовляв потім він сам, будучи королем, зможе помисли своїй порішити сї справи, — як Ягайло то робив. І Казимир згодив ся на се. Так каже Длуґош, що до недавна був одиноким джерелом в сїй справі. Та новійшими часами віднайшов ся фраґмент, чи властиво витяг з грамоти, з титулом: „Угода Литвинів з Польською короною, уложена кор. Казимиром у Парчові”. Тут Казимир, титулуючи себе уже польським королем, уставляє відносини Литви й Польщі по мисли литовських жадань і признає в. князївству ті спірні території. З тої нагоди висловлена була гадка, що маємо тут правосильний акт, виставлений Казимиром за згодою польських відпоручників і ними контрасіґнований, а по просту замовчаний Длуґошем. На підставі, мовляв, сього акту згодив ся Казимир прийняти польську корону, — отже литовські пани пустили Казимира, тільки діставши від польських відпоручників формальне забезпеченнє своїх бажань 3).
