Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

Душа людини схожа на голуба, тільки її не видно. На голубів схожі і янголи: вони білі й невидимі. Голубів гріх їсти: це душі померлих людей…

Вовки – Юрієві собаки

Вовки – це Юрієві собаки. Одного разу ішло два чоловіки. Один каже:

– Ходім де-небудь заночуємо, бо я вовків боюсь.

А другий каже:

– Я сам од чотирьох одіб'юсь.

– Ні, – каже перший, – давай заночуємо. Бог його святий зна, що ще буде.

– Буде те, що я знаю.

От той, що не боявся, пішов собі шляхом, а той, котрий боявся, пішов на вогонь, що світився в степу. Приходить до вогню, аж там вовків така сила, а посередині Юрій їсти їм варить.

– Не бійся, – каже, – чоловіче, вони тебе не займуть. Звідки ти?

Він і розказав, як вони йшли вдвох.

– Я, – каже, – кажу: буде Бог зна ще що, а він каже: буде те, що я сам знаю.

От Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад: не взяли. Послав він ще шість – і ті не взяли; послав він дванадцять – так ті вже й розірвали.

Це тому чоловікові так Бог поробив за те, що він казав: «Сам знаю, що буде». А так не годиться казати. Треба казати: «Буде, як Бог дасть».

Через що зайці стали куці

Їхали якось чумаки мимо одного лісу та й спинились там спочити. На гарбах у їх було дві бочки горілки, і ото як тільки схочеться якому чумакові випить горілки, то він одіткне свою бочку, підставить рота під чопа та й п'є собі, скільки хоче. Теє діло та піддивився москаль, ідучи з служби додому. Бачить він, що чумаки п'ють горілку з бочок, сів та й приховався десь за дерево. От як тільки чумаки повпивались та полягали спати, він вийшов з засідів, підліз до однієї бочки, одіткнув чопа, напився горілки до самого витріщока та й пішов собі своєю дорогою, а бочку й не заткнув чопом. Як потекла ж з тієї бочки горілка! Як потекла горілка! Набігла аж ціла річка. Тоді до тієї річки як поналітало журавлів! Понапивались вони з тієї річки горілки та там же скрізь і полягали, як мертві. А москаль, ідучи, поназбирав їх кілька десятків, попідтикав кругом себе під пояс та й пішов. А коли ті журавлі одійшли од горілки, то почали махати крилами та й підняли того москаля до небес, аж під саму хмару. Коли тут у москаля пояс візьми та й розірвись, і москаль полетів зверху вниз, на землю, та попав якраз на зайця. Сів на нього верхи, ухопивсь за хвіст та й сидить. Заєць з переляку як рвонеться, так у москаля в руках тільки хвіст зостався од зайця! В рівному степу хіба тільки вітер дожене його.

Хоч історія ця й проста, а з тієї пори всі зайці стали куці: тільки один цурпалок стирчить та білою цяткою блищить.

Як пізнати відьму

Відьми бувають рожденні й роблені. Від них велика шкода людям: то корів доять, то псують, то закрутки крутять у хлібові. Хто закрутку скосить, у того буде руки й ноги крутить або нападе різачка, живіт болітиме.

Пізнати відьму можна у Великдень: в заутрені вона цілує замки в церкві. Можна ще пізнать, як скотину виганяєш у череду. Розговівшись паскою, не бери ціпка, а вигонь скотину мечиком із терниці, якою коноплі труть. Відьма тоді забіжить перед тебе й спитає:

– Хіба в тебе ціпка нема?

Це буде відьма.

Відьми бояться собак-ярчуків [362], а малих щенят душать. Як хочеш вигодувати ярчука, викопай яму, посади собаку і накрий осиковою бороною. Годуй до року: тоді відьма не задушить.

Лісовик

Лісовик – це з тої людини, що сама собі смерть заподіє. Ходить він поверх дерев та все гукає:

– Ге-е-ей!

Одного разу косили біля озера косарі та там і заночували. Коли це щось уночі як гукне по тім боці:

– Но!

Де не взялася після того вогняна полоса та так дуби аж до землі й почала класти. Трохи-трохи в косарів і куреня не знесла. Отож лісовик їхав!

А то ще був один дід, так йому раз таке було. Чує він: щось у лісі кричить, ніби кличе. Він і пішов на крик. Коли там чоловік – та й зчепилися. Дід був той не останнім чаклуном, тому й не піддався лісовикові. Вовтузилися ото доти, поки й півні заспівали…

Лісовик такий, що й людину задавить.

Де взялися тютюн і горілка

Колись-то в запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому сумно: не їсть, не п'є, не молиться…

Прикинувся лукавий чоловіком і приходить до нього.

– Чого, пустельнику, журишся?

– Того, – каже, – що один у пущах. Сумно…

– На тобі каламарчик з порошком. Понюхаєш – буде наче вдвох.

Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, вдруге, втретє, чхнув – і стало йому весело. На другий день іде знову нечистий.

– А що, – каже, – як?

– Весело, – каже, – наче вдвох!

– На ж тобі зілля і трубку. Покуриш – буде наче втрьох. Пішов.

Покурив пустельник і повеселішав ще дужче. Приходить нечистий на третій день.

– А що, – каже, – як?

– Весело, – каже, – наче втрьох.

– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.

Пішов.

Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як заграє, як підніме поли!.. Пішов гопака навприсядки.

Лукавий приносив йому тютюн і горілку, бо це його вигадка.

Походження й доля запорожців

Був колись якийсь руський цар, що стояв під страхом у чужоземця… Це давня давнина… Так ото наш цар тому неприятелеві і платив данину людьми. Було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то вже не вернеться: поминай, як звали.

От раз наш цар послав тому супостатові людей найодбірніших. Вийшли вони в степ, порадились і кажуть:

– Чого ми підемо до проклятого мухамеда? На заріз? Є між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, є знахарі, характерники. Давайте тут жить.

Подались вони в ліс, у пущі, повикопували землянки і давай жити.

На другий рік знову найшло людей, на третій – знову. Стало ціле військо. От супостатський цар і пише нашому:

– Чом ти людей не даєш?

Наш і відповідає:

– Посилаю тобі щороку…

Багато років минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в дикім степу. Став неприятель докучать їм набігами, – і давай вони біля нього ворожить. Скільки не пошле війська, – вони все і перерубають… Характерники були великі! Стала ходить чутка, що живуть десь запорожці – таке військо, що й не приступиш. Орудував ними кошовий-характерник.

Земля тоді була дика. Кишів звір, гад та птиця.

Жили так запорожці, поки одвоювали в турка землю: од Орелі та до моря шириною, від Бугу-річки та аж до Горілого Пня довжиною. Горілий Пень був під Донщиною, за Савур-могилою. Там могила, а біля неї ріс дуб, і такий товстючий, що насилу, було, п'ять чоловік обхопить. Як усох той дуб, його обпалили; і довго чорнів він серед степу. Його видно було за сорок верст.

Як сплюндрували Запорожжя, то біля того горілого дуба жив якийсь гайдамацький ватажок, а на Савур-могилі другий – Сава. Ото перший як схоче до себе викликать Саву в гості, то почепить на дуба копицю сіна, діжде ночі й підпалить. Побачить Сава вогонь – на коня і скакає…

Тепер нема запорожців: під турка пішли…

Стали вороги докучать цариці, що буцім би то запорожці шкоду роблять. Вона зібрала військо і пішла на них. Зійшлись москалі, зійшлись і запорожці. Москалі стріляють, а запорожці поли підставляють… Понабирали повні заполи куль та й пішли до цариці.

– Великий світ, матусю! На тобі оці заряди, вони, може, згодяться.

Вона здивувалась, та й каже:

– Являйтесь ка мне, я вас угащу.

Зібрались запорожці до неї, а вона й пита:

– Как вы живете, яловое Запорожское войско, без жен?

– Живемо, – кажуть, – так: сорочку поки впослідив, доти й обідрав, бо нікому прать…

Угостила вона запорожців і пішла в їхній стан. Дивиться: хто чоботи квацює дьогтем, хто матню латає, хто кашу варить, хто нужу б'є, а інший вуса крутить…