Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

За часів Т. Шевченка крадену назву «русский», «Россия» визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише «москаль», «московський», «Московщина», не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: «Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: «Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять». Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати». Теперішні національно свідомі українці після нової поразки зізнаватимуться теж, що вони не могли зрозуміти ні політичної ваги різниці «росіянин-москвин, Росія-Московщина», ні кривавих наслідків плутанини цих понять у боротьбі України за свою державну незалежність. Про трагічне нерозуміння іншого тотожного московського шахрайства — «советский» — ми вже згадували.

Московщення, зрозуміло, охоплює всі царини життя, отже і мистецтво, музику, театр. Московщина не дозволяє українським композиторам у СРСР використовувати українські народні пісні, а примушує використовувати московські. І то не лише народні, а й партацькі т. зв. «цыганские романсы».

Державне радіо УРСР передавало 1946 р. творів українських композиторів 23, а московських 56. Але й цього мало. Московщина вимагає більше таких московських, що прославляють «героизм русского» (навіть «советского») народу і його любов до «матушки России» [457]. Навіть польські комуністи протестують проти того, що Київське радіо всю програму до Польщі подає московською, а не українською мовою. В Україні радіо і телебачення відводять лише 25% часу українським темам, а 75% — московським. Навіть щодо співу, музики, поезії. У Києві випускають лише московські платівки, а українські — аж у Москві [458]. Кіностудії УРСР виробляють українські фільми московською мовою, а потім роблять переклад українською, і то лише деяких, режисери та актори не знають української мови [459]. Навіть з «Лісової пісні» Л. Українки зробили фільм мовою московською (хоча до Америки послали в перекладі українською). «Взагалі фільм українською мовою — це щось винятково рідкісне у нас», — пише не український націоналіст-емігрант, а київський часопис [460].

В УРСР — 60 постійних театрів. З них 30 — москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер — кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.

Один з багатьох московських способів нищити українську культуру — виставляти її мужицькою, простацькою. Майже неможливо було одержати дозвіл на видання якоїсь поважної книжки українською мовою, а московське видавництво Сітіна (в Москві) видавало і продавало (до 1917 р.) в Україні десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим «хахлацким наречием» показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі «частушки», підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер. Наприклад, у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського актор С. Новіков (москвин) зробив з Івана Карася придуркуватого п’яницю, блазня, додавши ще й дикі московські лайки, яких немає в тексті. Так Московщина глумиться, примітивізує, спотворює майже всі українські вистави в театрах УРСР [461]. І не лише в театрах. Ось московський балалаєчник Є. Блінов скінчив Київську державну консерваторію — до такого досі не доглупався жодний московський монархічний україножер. У 1945 році театри УРСР поставили 130 старих п’єс і лише 30 «радянських». Московщина затривожилася: «Досі не маємо театральних творів на тему дружби українського і російського народів. Український театр фактично займається буржуазно-націоналістичним просвітянством, ворожим до СРСР, і так виховує глядачів у дусі національної обмеженості і відриву від реального, творчого життя. … Українські драматурги, композитори, критики мусять виховувати в українському народі любов до великого (прикметник «великий» при понятті «московський народ» є обов’язковий в україномовних газетах) російського народу і ненависть до всіх ворогів СРСР, а насамперед, до найлютійших ворогів українського народу — до українських націоналістів-запроданців [462]. Взагалі, слова «Україна», «український» планово вилучаються з ужитку. Катерина ІІ наказувала ще 1790 року малоросійському генерал-губернаторові: «постепенно отучать малороссов от превратного их мнения о своей отменности от русских». Вже нема назви «Українфільм», а є Київська, Одеська кіностудії. Дійде черга і до пісень: не буде українських, а будуть полтавські, галицькі, а потім, логічно, дістануться й до мови: галицької, кубанської, одеської. Потім прийде «Новороссия», а потім і «Юг России». Українці пишуть з УРСР до своїх рідних за кордон листи московською мовою і просять відповідати їм також московською. Вже 4581 тисяча українців (12%) вказали в перепису 1959 року своєю рідною мовою — московську.

Московський монархіст М. Погодін говорив, що треба «просвещать» поляків, добре заплатити їхнім історикам, щоб вони написали незіпсовану польським націоналізмом історію Польщі. Московщині зробити цього не вдалося. А от ми маємо «Історію України», написану українцями. Вона не лише не «зіпсована» українським націоналізмом, а й пересякнена московським шовінізмом [463]. Цього Московщині здається замало. Уряд СРСР 7 листопада 1959 р. наказав зробити обов’язковим вивчення у всіх школах історії московської імперії, а історію окремих «республік» необов’язковим, підручники з неї цензурує педагогічна академія РРФСР.

Ще 1734 року цариця Анна наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити москвинів в Україні з українками. В Московщині уряд женив з московками тих українців, які там служили. Отже, заохочення до змішаних шлюбів є ще один напрямок московщення інших націй. З України планомірно вивозиться молодь, переважно хлопці. Навіть московська «статистика» подає, що українців поза УРСР ніби живе: в Латвії 29 тисяч, в Естонії — 16 тисяч, в Литві — 18 тисяч, в Туркменистані — 21 тисяча, в Киргизстані — 137 тисяч, в Узбекистані — 88 тисяч, у Казахстані — 762 тисячі. Разом — 1071 тисяча. На північному Кавказі живе 3 мільйони, на Донщині та Курщині — 1,5 мільйона. У Східному Донбасі — 0,5 мільйона. Разом — 6 мільйонів, а справді понад 15 мільйонів. А скільки мільйонів українців є ще в Сибіру, московська «статистика» не подає. На всіх тих землях нема жодної школи, де б навчали української мови, а про україномовну школу й згадувати нема що. Не видають там жодної газети, журналу українською мовою, не продають їх там [464].

Вивозячи українців (переважно молодих та освічених), Московщина досягає кількох цілей: 1) зменшує кількість українців в Україні і поза нею; 2) збільшує кількість москвинів «малороссийского происхождения»; 3) за­тримує розбудову української культури; 4) зміцнює свою владу в Україні.

Московщення немосковських народів імперії завжди схвалювало ВСЕ московське суспільство, від найправіших монархістів до найлівіших анархістів. Державна Дума беззастережно підтримувала московщення. Провідник лібералів П. Мілюков казав, що Дума схвалювала таке шовіністичне московщення, що його не наважувався здійснювати навіть реакційний уряд, що був послабив 1906 р. утиски та московщення. Дума спонукала уряд поборювати національні прагнення немосковських народів імперії [465]. Більшість членів Думи становили ліберали, демократи, але жоден не виступив проти московщення. Заперечували іноді проти диких способів московщення, але не проти нього самого. Щобільше: коли члени Думи — немосквини почали вимагати права друкувати та навчати своїх дітей національними мовами, то ВСІ москвини — члени Думи, без єдиного винятку, злобно виступили проти такого «сепаратизма».