Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Я раптом приходив до пам'яті, діставав упалу плівку і входив до темпу справ, наче очунюючи після довгої млості. Плівка, як жива істота, розважала мене. А товариші по роботі приймали мою коротку задуму як хвилини натхнення, ходили тоді на пальцях і притишували голоси.
Нарешті я добрався до плівки, що її знімав Богдан з Севом та американцем. Я трохи пожвавішав і почав наспівувати якусь мелодію. О, це так нагадувало їхні різноманітні душі! Я пізнавав оператора в ракурсах і в карколомних точках знімання. В одному місці я відчув, як плавко колишеться в повітрі кіноапарат, разом із оператором і, очевидячки, разом з тією спорудою, на яку витягла їх невгамовна професія. Іншим разом апарат знімав так близько від води, що чергова маленька хвиля ніби заливала об'єктив, а з ним – і екран. Крейсер тоді здавався дитячою забавкою й, у всякому разі – набагато меншим за хвилю. Я пізнавав Сева, його людську думку в кадрі, де на першому плані стоїть спиною Богдан, біля нього рухається прапор, а вдалині стріляє білими димками швидкострільна гармата крейсера. Сев дав перевагу прапорові і змусив глядача стати поруч нього і, завмираючи від страху перед гарматою, проклясти зброю боягузів. Я пізнавав Богдана в кадрах, знятих із сіна на дубкові. Якась соломинка нависла над об'єктивом, потім друга й третя, ось і цілий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожі біля крейсера на острові з трави, і крейсер ставав ніби сам непорушним острівком, коли біля нього пливла земля і пливли трави. Я пізнавав усіх трьох в чудних і чудесних шматках плівки, що я проглянув. Проте її я відклав, мені вона не годилась, їй Сев сам колись дасть місце в своєму фільмові, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом.
Годинник невблаганно цокотів на стіні. Вже довге проміння вечора простяглося по кімнаті з сушильними барабанами. Лабораторія безлюдна. По одному, по двоє кінчали свої частки роботи лаборанти і бажали нам щасливо залишатися. Нарешті вся плівка лежить ліворуч від мене на столі, а крім мене, в кімнаті залишилось тільки троє: монтажниця, механік, що міг мені показати на малому екрані кожний шматок фільму, і шофер, який, поставивши машину у дворі перед вікнами лабораторії, зайшов пересидіти нудний час чекання. Його домівка була близько фабрики, але люди завше люблять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав відвезти мене з картиною до Будинку армії і флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плівки, клацала машиною, намотувала плівку на рулон і була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закінчено. Маючи ще годину, я був цілковито забезпечений від помилок. Ми пішли до кімнати для переглядів, і механік швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сів біля монтажниці. «Пускати?» – запитав механік крізь віконечко. «Пускайте». Ми проглянули обидві частини – усі шістсот метрів. Коли засвітилося світло, я довго не вставав із місця. Я втомився. Мені самому стало дивно, що кілька годин тому була ще порожня плівка. Тепер на ній рухались тіні людей, і шматки подій були заховані від забуття.
За стіною годинник пробив пів на десяту. «Ви помалу крутили, здається?» – запитав я механіка. «Нормально, як завше». Я був стомлений до краю, в мені пов'яли всі м'язи. «Як вам сподобалося?» – промовив я до шофера й монтажниці. По тому, як вони разом обоє щось відповіли, я зрозумів, що вони нічого не бачили. У них були, очевидячки, інші справи, цікавіші за мою працю. І я на них зовсім не гнівався. Ми поїхали вдвох із шофером і повезли фільм.
Їхали ми дуже помалу. Чи то мені так лише здавалося, бо скрізь на вулицях нас хотіли зупинити сюрчки. Було зовсім темно, над Містом була прозора ніч. Південь почувався в бадьорому й п'янкому подихові вулиць і в яскравому блищанні зір. Платани й липи стояли нерухомо, і тротуари біля них тяглися рівними сірими смугами.
Будинок армії і флоту був декорований і освітлений. Ми приїхали за 15 хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати і зайшов сам досередини. Мене зустрів адміністратор кінофабрики: «Вже?» – запитав він боязко. «Нате ось, тримайте, бо в мене болять руки». Я пройшов з адміністратором нагору до зали й заглянув за куліси, шукаючи кіномеханіка. Я зустрів комісара й міністра, що саме оглядали Будинок і його музеї. «Товаришу комісаре, – підійшов я, – доводжу до вашого відома, що той фільм, якого ми знімали, уже готовий і ви зараз побачите його, а в ньому – себе, пана міністра, його шановну дружину й доньку, крейсер «Ісмет» і все інше. Нашу техніку туркам показано», – додав я зовсім тихо. Комісар сліпучо осміхнувся. «Дякую», – сказав він, простягши мені руку. Я простяг комісарові свою, і ми поручкались. Потім я, як людина, що все зробила від неї бажане, повернувся і полетів східцями вниз, прямуючи до автомобіля. «Підвезіть мене до Професора», – попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися, бо на дорозі в нас раптом з'явився Директор. «Зроблено?» – прокричав він, наближаючись до машини. Я помітив, що він випивши. Моя відповідь заспокоїла. Він сів до авто.
– Бачив капітана? – запитав він, коли ми знову рушили.
– Бачив.
– От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов і паличка.
– Ти, може, знову пригадав, як ти на нього міни ставив? І денатурат глушив?
– То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капітана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капітан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо мені за покійних братішок – чорт зна, через кого загинули.
– Отакі саме й уміють командувати.
– А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!
– І ти не можеш заспокоїтись?
– Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму.
Авто зупинилося біля будинку, де жив Професор, і я зійшов на землю, помахавши Директорові рукою. Я побачив, як останній переліз на сидіння до шофера, вже коли машина рушила.
Професор був удома. Він сидів біля столу і розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярів.
– Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кінчати ваших турків.
– Та я оце тільки зараз віддав картину. Цілий день з нею морився.
– Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тільки, що робите.
– Чекаю послухати.
– Про це потім. Я зараз нагрію вам на машинці чаю. В одного шахрая в лавці знайшов справжній чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дістав варення з помаранчів. Можете і його понюхати.
– Ви мені скажіть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крім фабрики, нікуди не ходили?
– Я вам покажу одну річ, яку я придбав для вас.
То був східний божок пожовклої слонової кості. Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволено. Він називався богом хатнього достатку.
– Подаруйте його їй, – сказав Професор, – коли вона з Італії не привезла собі іншого.
Я остовпів, Професор читав у моєму мозкові, ніби в книзі.
– Звідки ви знаєте? – вирвалося в мене.
– Дуже легко. Треба мати очі й вуха. Мене тільки цікавить, яку роль відіграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ятаєте – я йому відводив досить-таки місця в її житті.
Я мовчав, зломлений освіченістю Професора.
– Щоб остаточно вас приголомшити, – продовжував останній, – я покажу вам зараз книжку, якої ви скрізь шукаєте і про яку завше думаєте.
– Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дістали мені…
– Дивіться, – перебив Професор, – чи добра? Вік її вимірюється тисячоліттями.
Він подав мені розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столі. Це був старий китайський рукопис. На сторінці, що мені її запропонував Професор, були намальовані тушшю деталі й розміри великого морського паруса. Я переглянув кілька сторінок – передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умілою рукою пороблені, – показували мені повну картину будування. Я забув за Професора, захопившися дорогоцінною річчю.
